Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович - Страница 99

У Сан-Дієго української церкви не було. Тож раз на місяць з Лос-Анджелеса приїжджав православний священик Мірощенко і відправляв службу Божу в капличці при американському протестантському кладовищі.

Саме цей панотець охрестив третього сина Романа Проходи Данила, який народився 26 січня 1968 року. Хоч і тішився Василь Хомович, що має ще одного внука, але казав, що мати більше ніж двоє дітей — це «бєзобразіє». Хрестили Данилка в хаті. На свято зійшлася половина української громади міста. Хрещеним батьком став Микола Гадзяцький.

Про цю подію Прохода написав Левку Биковському: «Молюсь, щоб доля судила йому попасти в Україну, бо інакше мій рід загубиться десь за океаном» [53А].

Наприкінці літа 1970 року Василь Прохода почав нарікати на болі у правому стегні. Спочатку думав, що вивихнув суглоб. Звернувся до лікарів, а ті встановили страшний діагноз — рак кісткового мозку. Лікували радіаційним опромінюванням, але стан погіршувався. Нарешті лікарі заявили, що пацієнт вже отримав максимально допустиму дозу радіації і далі прийматиме хіміопрепарати.

До особистого нещастя долучилася ще й прикра звістка — 12 грудня 1970 року в Денвері помер старий сірожупанник Йосип Мандзенко, один з організаторів Сірої дивізії. Хоч і почувався зле, Прохода одразу відгукнувся некрологом. «Ще в жовтні місяці, — писав Василь Хомович, — спокійно пройшло його 80-ліття, а напередодні, 11 грудня, він провів вечір у дружній розмові з директором і власником українського Музею-Архіву в Денвері майором Петром Олексієнком» [110]. А наступного дня під час гоління генерал несподівано впав і помер. Так закінчилася півстолітня праця Йосипа Мандзенка на добро нашого народу. За цей час він і збройно, і засобами мистецтва все зробив, щоб народ його став вільним і культурно розвиненим.

Йосип Полікарпович Мандзенко народився 4 жовтня 1890 року в м. Голованівську Балтського повіту Подільської губернії. Закінчивши 1908 року гімназію, а згодом і лісову школу та відслуживши один рік у 175-му Батуринському пішому полку, почав працювати помічником лісничого на Київщині. 1914 року доля покликала прапорщика Мандзенка на Світову війну. Командував сотнею 74-го Сімферопольського полку російської армії. Невдовзі отримав поранення в районі серця. Видужавши, підпоручник Мандзенко повернувся на фронт, щоб у серпні 1915-го знову отримати поранення і потрапити до австрійського полону.

Перебував у Ґарті біля Амштетена. У таборі діяв Малоросійський драматичний гурток. Очолював його прапорщик Станіславський, адвокат із Харкова. Він і зацікавив Мандзенка театром. «За працею гуртка, — згадував Йосип, — пильно слідкували москалі, боячись, щоб там не завелась якась «мазепинська крамола». Не зважаючи на шпіонаж москалів, Станіславський під час театральних проб провадив лекції українознавства» [74, с. 5].

У Ґарті Йосип та його товариші зав'язали контакт з Союзом визволення України. Восьмеро старшин, які задекларували себе українцями, почали отримувати з Відня «Вістник СВУ». Це страшенно дратувало росіян.

Запримітивши чергове число часопису на столі перед Йосипом, корнет Мясоєдов не втримався і запитав із притиском:

— Скажитє, падпаручік, ат каво ви хотітє асвабадітса?

— Нє только я хочу освободітса, — спокійно відповів Йосип, — но і украінскій народ хочєт освободітся от московской опєкі.

— Так ви хатітє атдєліцца ат Расіі?!

— Да, ето іскрєннєє желаніє украінского народа.

— В таком случає ви — ізмєннік! — з піною коло рота вигукнув корнет.

— Осторожно на поворотах, господін корнет. Ізменніком пока єсть ваш дядя, которого повєсілі за ізмєну Росіі.

Офіцерів ледь розборонили…

Подібні випадки у таборі траплялися часто. Росіяни та їхні підспівувачі-малороси використовували чисельну перевагу: 600 проти вісьмох українців.

Коли драмгурток на чолі з режисером Станіславським підготував виставу Тобілевича «Суєта», акторів попередили, щоб не грали, бо «русскіє» закидають камінням…

І все ж українців більшало. Напередодні від'їзду до старшинського табору в Йозефові їх уже було близько тридцяти.

«Останній обід у Ґарті був дуже прикрий, — згадував Йосип Мандзенко, — нас обступили москалі й нахабно заглядали до рота, намагаючись будь-чим спровокувати. На обіді нас було багато менше: видно, під пресією москалів слабодухі відкололися від «ізмєнніков». А коли прибули на двірець, то з нашої групи залишилося щось коло 17 чоловік» [74, с. 6].

Вони й прибули до табору в Йозефові. Тут уперше зійшлися стежки Василя Проходи і Йосипа Мандзенка. Разом з підполковником Іваном Перликом, сотниками Петром Ґанжею та Миколою Байком, хорунжими Яковом Сичем, Миколою Букшованим, Костем Курилом і Скарженовським вони стали провідними діячами йозефівського табору.

Коли у Фрайштадті та Йозефові почала формуватися 1-ша козацько-стрілецька дивізія, поручник Мандзенко став до її лав одним з перших. У березні 1918 року у Володимирі-Волинському, де формувалася дивізія, Мандзенко очолив сотню 1-го полку, а у травні став ад'ютантом командира 1-го полку, що невдовзі разом з німцями охороняв північні кордони Української Держави.

У середині листопада 1918 року, в перші дні протигетьманського повстання, Йосипові Мандзенку, Анатолію Костику, поручнику Стахівському та хорунжому Задорожньому Український національний союз доручив арештувати командира 1-го Сірого полку Антона Пузицького — як «старорежимника». Від цього вчинку їх своєчасно утримав Василь Прохода. Він поінформував, що полковник приєднався до повстання.

Взимку і навесні 1919 року Йосип Мандзенко у складі Сірої дивізії брав участь у боях проти більшовиків на Північно-Східному фронті, а у квітні — травні бився проти галлерівських дивізій на Північно-Західному фронті, де у травні потрапив до польського полону. Перебував у вадовицькому таборі.

У жовтні — листопаді 1919 року в порозумінні з поляками почала формуватися Сіра бригада. «Поляки, — писав Василь Прохода, — дійсно хотіли повернути полонених сірожупанників в Україну. Вони були перевезені з табору Вадовиці до Ланцута. Там вони одержали від Головного отамана Петлюри наказ сформувати Сіру бригаду, яка мала вирушити в Україну. По старій традиції сірожупанники вибрали Бойову Управу на чолі з поручником Йосипом Мандзенком…» [96, с. 359].

Та, коли Сіра бригада прибула до Проскурова, місто вже захопили денікінці. «Частина бригади повернулась у Польщу, — оповідав Василь Прохода. — Командир бригади сотник Шеллер захворів на тиф і помер». Захворіло тоді й багато інших, серед них і Мандзенко. Видужував у Луцьку. В березні 1920 року він вступив до 6-ї Січової стрілецької дивізії [110]. А від червня Йосип вже перебував в охороні Головного отамана Симона Петлюри, якою командував брат Кость Мандзенко.

Наприкінці листопада 1920 року разом з армією Йосип перейшов Збруч і знову потрапив до польського табору, тепер до Олександрова-Куявського. За старою табірною традицією Йосип поринув у театральні справи — став режисером Драматичного товариства ім. М. Садовського і Козацького театру, всі вистави якого проходили за повного аншлагу. Ось репертуар тих днів: «Про що тирса шелестіла», «Ой не ходи, Грицю», «Панна Мара», «Закон» Володимира Винниченка, «Сніг» Пшебишевського, «Молодість» Гальбе. «З нічого створений таборовий театр за два роки свого існування дав у таборі і його околицях велику кількість вистав. Через театральну залю в тому часі пройшло до 100 000 осіб» [45, с. 18].

Орієнтовно 1928 року за згодою українського уряду Мандзенко поступив на контрактну службу до Війська Польського в чині майора. У вересні 1939 року він та інші контрактові старшини-українці «встряли в непотрібну для нас війну» — польсько-німецьку [123, с. 49].

Німці розчавили Військо Польське за 18 днів. Сотні тисяч жовнірів і старшин потрапило до німецького полону. З ними розділив долю і Йосип Мандзенко.

У перший же день перебування в Айнштедті (Баварія) він здибав у таборі давнього приятеля — полковника Армії УНР Якова Орла-Гальчевського. Ось як згадував ту зустріч Гальчевський: «Серед майорів я побачив українського підполковника — Йосипа Мандзенка. Він хоча й змінився, але я його впізнав по 9 роках. Обидва ми зраділи, що в біді за чужу справу нас хоча двоє українців-наддніпрянців буде разом. Все-таки легше переживати недолю серед ворожих до нас поляків. Коли нас запровадили до заль замку, то на соломі ми лягли разом. Мали про що балакати з минулого й снували плани на майбутнє.