Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович - Страница 98

1950 року він переїхав до Сполучених Штатів. Багато років співпрацював з різними українськими виданнями («Самостійна Україна», «Українське слово», «Новий шлях», «Свобода» та «Наш клич»). 1966 року вийшли його спогади «Події і люди на моєму шляху боротьби за Державу. 1917–1966». В них сотник Армії УНР висловив думку, що Визвольна боротьба, попри несприятливі обставини і «низьку національно-державну зрілість провідної верстви та мас», започаткувала «нову еру, в якій національно-державні традиції нашої доби стали основою дальшої тяглости історично-національно-державної думки й національно-державного чину» [101, с. 5].

Високо цінуючи свою приналежність до Армії УНР, сотник Артюшенко зазначав, що «перед старими кадрами Української Армії ще багато роботи, яку ніхто за них не зробить» [46, с. 25].

Хоч Василь Прохода і вважав, що Юрій Артюшенко не раз ішов манівцями, все ж наголошував, що «всі шляхи і навіть манівці можуть привести до Києва не лише безпосередньо, але й через Рим та Єрусалим, коли по них йти з дотриманням правди, з почуттям власної національної гідності, зі взаємним довір'ям і пошаною та з певним національно-державним розумом…» [101, с. 7].

Болючі удари

Хоч і страждав Прохода через неувагу до своєї творчості, але ударів завдавали й читачі. Один з них — кубанець Василь Іванис. Попри добрі наміри, він зробив ведмежу послугу товаришеві, написавши вкрай невдалу рецензію на його першу книгу «Записок Непокірливого». Це страшенно вразило кубанця.

«Про «знамениту» рецензію на мої «Записки Непокірливого», — ділився Прохода з Биковським, — я вперше почув від редактора журналу «Церква і життя» п. Аркадія Яременка. На запитання, чи бажав би він мати мою книгу, відповів, що в «Українському Голосі» прочитав дуже велику статтю про неї, а тому має повну уяву, що в ній написано, отже, нема потреби читати її й витрачати на це час. Тоді я позичив «Український Голос» у колеги Проданчука, прочитав рецензію й не пізнав своєї творчості. Дійсно, таку книгу не варто читати. Така рецензія «угробила» не лише 1-шу книгу, але, головне, вихід 2-ї книги. Мабуть, ніхто з читачів «УГ» не захоче читати малоцікаву автобіографію колишнього хуторянського хлопця від неграмотних батьків з «навгородніх», що досягнув на Кубанщині 2-класову освіту. Мій приятель з бажанням охарактеризувати мене з його козачого світогляду в ліпшому освітленні, на жаль, зробив навпаки. Старий він уже став! Він не зрозумів, що то не автобіографічна писанина, але історія національного усвідомлення звичайного українця… Скажи, будь ласка, чи не можна якось направити помилку мого приятеля додатковою рецензією на «Записки Непокірливого» на сторінках того ж «Українського Голосу», яка зацікавила б читачів часопису?.. Чи не міг би Ти написати про це в додаток до рецензії В. Іваниса з зазначенням тих недоглядів і в самій біографії автора книги про те, що він не дорожний, але лісовий інженер, скінчив не двоклясову, але 4-клясову школу (городське училище) та був настільки грамотний, що захоплювався творчістю Чернишевського, Добролюбова, Белінського і взагалі російською культурою та був «толстовцем»? Військову службу відбув у команді вільноприділених з курсом прапорщиків, в якій було не 10, а півсотні російських інтелігентів з закінченою середньою освітою й студентів, порожнечу яких Прохода пізнав, тоді і почалось у нього охолодження до російської культури з поступовим національним усвідомленням, що остаточно закінчилося в полоні під впливом Союзу Визволення України в Громаді українських старшин» [55].

Биковський відповів, що читав цю хаотичну й перекручену «рецензію» у тижневику «Український Голос». «Видно з того, що Іванис вже здитинів… Тому вважаю, що ніякої відповіді й спростування на цю, прости Боже, «рецензію» робити не треба. Це тільки збільшить замішання. Тижневик той має лише тижневе «життя», і люди (читачі) вже перейшли думкою до інших справ… Натомість у наступному числі «Українського Історика» (ч. 4, 1969) має бути опублікована моя рецензія для наукових кіл, і вона, а не публіцистика Іваниса в «Українському Голосі», залишиться на майбутнє… бо «Український Історик» розходиться по цілому світі!» [69].

Попри доброзичливе ставлення до товариша, Левко Биковський був і суворим його критиком. Тож напередодні, 18 січня, в листі, присвяченому «Думкам про Правду», він досить різко розкритикував твір. Навівши спочатку довгий ряд (майже на півтори сторінки) русизмів у праці товариша, Биковський дійшов висновку: «Взагалі, вся праця, мені здається, написана українсько-малоросійською-московсько-інтернаціональною мовою і потрібує доброго виглаження знавцем української мови, це особливо важливо при її абстрактно-психологічному і соціологічному змісті… Рівно ж треба змінити ряд зворотів у реченнях… Рівень розвідки — популярний, призначений для малоосвічених осіб. Для осіб навіть трохи освічених у цьому всьому змісті немає нічого нового, зате багато суб'єктивного. Варто Тобі запізнатись з творами з царини історії філософії на Україні, хоч би Дмитра Чижевського… Нарікаєш на «чужі мудрости», а всією жменею користаєш з них… Отже, по чиєму боці справжня правда?» [68].

Така оцінка глибоко ранила Василя Хомовича. Погодитися з нею він не міг, бо знецінювалися його вистраждані в тюрмах і таборах думки, його Правда. Тож із відповіддю він не забарився. Але коли сказано вже все і додати немає що, то нічого не лишається, як звинуватити у нерозумінні іншого. Це і зробив Прохода. «Ти втратив духовну рівновагу і не зрозумів мети мого писання «Думок про Правду», — атакував він свого товариша, до слова сказати, найуважнішого і найдоброзичливішого читача його творів.

Прохода у листі-відповіді з неприхованою образою писав, що має уяву про філософські напрямки, а в основу свого твору поклав світогляд Григорія Сковороди, зокрема принцип: «Філософія є життя, а життя є філософія». «В духовних проявах людини я не визнаю ані інтернаціоналізму, ані космополітизму, — зазначав Прохода. — І коли висловлюю суттєвість моїх думок звичайною мовою, без так званого наукового стилю, то наперед заявив, що не претендую на ту науковість. Я переглянув у моїй праці Твої зауваження й прийшов до переконання, що Ти надто авторитетно перегинаєш тростину моєї «простацької» творчості, але сподіваюсь, що, доки я живу, вона не зламається» [57].

Генерал-хорунжий Йосип Мандзенко

«У центрі Сан-Дієго розкинувся дуже гарний Бальбоа Парк… Його було закладено ще 1868 року як міський парк, але пізніше він перетворився на культурний комплекс з музеями, театрами та імпозантними будинками в іспансько-мексиканському стилі, які збудували 1915 року для міжнародної виставки. В одному з його куточків розмістився центр міжнародних взаємин. До нього увійшло близько двадцяти хатин — для репрезентації різних народів. Українцям вдалося випросити одну з них. Так постав «Дім України». Щонеділі двері його відчинялися для гостей, які бажали познайомитися з культурою нашого народу. Господарі показували писанки, вишивки, мапу України, картини з українською тематикою. Можна було тут і послухати українські пісні.

Раз на місяць кожна країна репрезентувала культурну програму на малій сцені під відкритим небом. Українців представляв дитячий хор і танцювальна група. У неділю в українському домі збиралися члени громади. Приїжджала туди і наша родина разом з Батьком», — розповідав Роман Васильович [112Б].

Бували Проходи і на гостинах у родині подєбрадця Пилипа Проданчука, одруженого на білорусці. Якось з ним стався нещасний випадок: працюючи на залізниці, упав під колеса потяга і втратив обидві ноги. Тепер міг рухатися лише на інвалідному візку. Проданчук часто нарікав на болі в ногах, яких уже не мав. Розраду знаходив у спілкуванні з друзями, яких часто запрошував до себе в гості. За українським звичаєм стіл гнувся від різних страв. Завжди було і що випити. Звичайно, збиралося не менше 10–15 осіб. Проходи частенько приєднувалися до веселої компанії. «Батькові подобалося побути між милими людьми, побалакати і разом випити чарку» [112Б].