Щедрий вечір - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 11

? Життя... ? зажурено каже тато своє улюблене слово.

? Он, послухайте, вітряк плаче. Може, і його якась печаль чи гризота з'їдає?

Ми всі притихли й почули, як тихенько-тихенько сумували крила вітряка. Тітка Одарка поклала свою зачерствілу від праці руку мені на голову.

? Ти ж тільки обережненько жни ? серп не іграшка... Ох, ще ранувато тобі орудувати ним.

? От і не рано. Самі побачите, ? боронюся я.

Тітка Одарка усміхнулася, вклонилася татові:

? Бувайте здорові.

? Ходи здорова, жінко добра.

"Спать підем, спать підем..."

? Як розспівався, ? кивнув головою тато на невидиму пташину, ще якусь хвильку прислухався до крил вітряка і смикнув віжки. Стиха заскрипіли колеса, і потривожений пил запах молодим житом.

Обминувши хутірець-однохатку, ми опинилися на скошених луках, де темніли стіжки сіна. Тут уже на далеку пісню перепела обізвався деркач. Ось і наша сіножать; вона тулиться до річечки, за якою починаються луги сусіднього села, отого, що у війну було спалене вщент. За річечкою горить вогонь, біля нього самотіє постать нічліжанина.

? Чуєш, як запахло кулешем? ? каже тато, путаючи Обмінну. ? Ти, Михайлику, де хочеш спати: на возі чи під стіжком?

? Де скажете.

? Я ж тобі, як женцеві, даю вибір.

? Краще кладіть на стіжок.

? Щоб звисока падати, а низько охати? Хто ж тоді завтра буде нам жито жати?

? Тоді кладіть під стіжок.

? Тобі сіна всмикати?

? Я сам.

? Хазяйська дитина, ? підсміюється тато, підходить до воза й обома руками підхоплює мене, вже напівсонного. ? У тебе й справді ноги ? мов деревляччя.

? Нічого, так скоріше і танцюристом, і людиною станеш, ? повторюю батькові слова, а він притуляє мене до грудей, каже, що я став язиканем, і натрушує на мого чуба сміх. Батько сміється так само гарно, як і дідусь, тільки з його очей бризкають не сльози, а іскри, їх навіть у темені видно.

Ми удвох насмикали сіна, розстелили його біля стіжка, а тато покрив цю постіль киреєю, тією самою, в якій мене, босого, носив до школи... Чому я тоді не вмів шанувати цієї одежини, як шаную тепер, коли на скроні випав вічний сніг?..

? Лягай, сину, бо вже люди ніч розібрали, ? нам нічого не залишиться.

І мені стає смішно: уявляю собі, як люди по оберемку, наче сіно, розносять ніч по хатах.

? Лягайте і ви.

? Піду до вогника: подивлюся, хто там душу гріє.

? І я з вами.

? Не виспишся, причепо.

? Я тільки трошечки-трошечки побуду з вами.

? То ходім, ? тато пригорнув мене рукою, і ми пішли на вогник, що так принадно, золотою квіткою, вихоплювався з петрівчанської ночі. Над нами зумлили комарі, біля нас спросоння коли-не-коли схлипувала річечка, а над усім світом протікала зоряна імла. І так добре було в ній іти до знадливого вогника, до чиєїсь загадки чи казки, до чийогось життя.

? Е, та це дід Корній! ? зрадів тато, поки нічліжанин, почувши кроки, обернувся до нас. ? Добрий вечір, діду Корнію!

? Коли взяв з собою ложку, то, либонь, буде добрий.

? Я тільки сина догадався взяти.

? Догадливий, що й казати. Ще б жінку захопив. ? У діда Корнія одразу сміються очі, брови, губи й довгі вуса, до яких підбирається вогонь. Ось чоловік підводиться од багаття, скидає, вітаючись, бриля, і ми бачимо на його голові сиву розкуйовджену зиму. А на руці в старого болісно дихають стягнуті на живу нитку шрами.

? Як вам, діду, живеться?

? Часом з квасом, порою з водою. ? Дід Корній брилем приховує свою зиму й приязно дивиться на мене. ? Вже маєш, Панасе, помічника?

? Вважайте, дочекався женця.

? Он як?! ? дивується дід Корній, дивуються його темні, вогнем накупані очі. Він лагідно торкається рукою мого плеча. ? Невже ти, Пшеничне, вмієш жати?

? Трохи вмію, ? ніяково відповідаю старому, і страх як потерпаю за завтрашній день, і побоююся, щоб тато сьогодні насмішкуватим словом не зменшив мене. Але тато, підбадьорюючи, каже, що в нього син не ледащо, і за це я не знати як вдячний йому.

Дід Корній похитав головою:

? Ось так і проходить наш вік: одні вчаться жати, а другі розучуються.

? Хто ж це, діду, ниньки розучується жати?

? Та хоча б і я, ? зажурився старий, і зажурилося невлежане золото в його очах. ? Уже серп став мені заважким, випадає з руки, ? і подивився на свої шрами, що були стягнуті на живу нитку.

? А що лікарі кажуть?

? Дурне кажуть. Змовились собі й вчепилися у дідову старість. Їм би хотілось на піч упакувати мої літа. А яка ж то старість, коли маю лише сімдесят п'ять років? Моя мати до дев'яноста чотирьох жала. Щось дрібнішає тепер і наш вік, і здоров'я. Всі дуже нервеними стають, та все життя чийогось не цінують, та все бомбами замахуються на нього. А бомба чоловіка кращим не зробить.

? І ви ж, діду, бомби возили, ? щось згадавши, засміявся тато.

? Так ото ж і видихаю ці бомби тепер, ? уже й серп випадає з руки.

? Діду, ви насправді були на війні? ? зрадів я і вуха розвісив, сподіваючись почути щось цікаве.

? Та ні, то мене впхнули у війну, ? неохоче відповів старий і почав ложкою мішати куліш. ? Пшоно вже розімліло.

? Діду, розкажіть, як вас упхнули у війну, ? зжаліснів мій голос.

? Нема там чого розказувати, нема чого й слухати, ? насупив, накошлатив оті брови, яких би вистачило на двох дідів. ? Он краще біжи до воза, найди вагани й ложки в пілочці, та й подумаємо, що робити з кулешем.

? Ми вже вечеряли, діду.

? Біжи, біжи. Мій куліш сам Котовський так їв, що аж за вухами лящало, ще й підхвалював.

? Ой! Справді сам Котовський їв? ? завмираю, мов заворожений. ? То ви його бачили?

? Навіть фотографію з нас обох робили.

? Розкажіть, діду!

? А що тобі дід сказав? Бачу, і ти непослухом вдався.

Я одразу ж побіг до воза, біля якого спокійно ремигали круторогі воли, знайшов вагани, ложки, а в очах мені все стояло, як дід і куліш їв, і фотографувався аж з самим Котовським. Чим же так прославився дідусь? Видать, недарма в нього порубцьована рука.

А куліш у діда і справді був такий смачний, що його й Котовський міг підхвалювати. Ми також хвалили козацьку страву, і старий був цим дуже вдоволений.

? Діду, а Григорій Іванович теж дерев'яною чи якою ложкою їв куліш?

? Дерев'яною, тільки трохи більшою за твою, ? змовницьки посміхнувся старий і потягнув мене за чуба. ? Все, Пшеничний, хочеться знати?

? Ой, хочеться! Це ж так цікаво!

? Розкажіть йому, діду, трохи про себе, бо він тепер і мені спокою не дасть: хоч воно мале, а реп'яшисте. ? Тато бере казанок і наміряється з ним піти до річечки. ? Вас же і в газеті друкували.

? Та друкували, і не самого, а з волами.

? З волами?! ? аж підскакую я.

? З отими самими, що зараз біля воза туман видихають. Он бачиш, скільки надихали його?

Справді, біля воза й на долині проростав туман. Якби я меншим був, то, напевне, повірив би, що його надихали воли. І хто тільки з дорослих не підсміюється над нами. Ось і зараз... Я вже й надію втратив, що дід Корній щось розповість, але тепер він, косуючи на мене, сам запитав:

? То що тобі розказати? Може, казочку про сірого бичка?

? Е, ні, про сірого бичка я ще в колисці чув.

? Так довго в колисці вилежувався? Тоді, може, про діда, бабу й курочку рябу?

? От розкажіть, як воювали.

Дід Корній сумно похитав головою.

? То все людський поговір, що я воював. От син мій і воював, і в партизанах верховодив. То не було спокою йому, не було й мені. Його ловили, а мене тягали то по зборнях, то по буцегарнях. Отам, під чужими дулами, й сивина моя виспіла. А от як стояли в нас денікінці, присилає він до мене посланця із лісу. Скинув той посланець шапку, випоров з неї грамоту й подає мені. Просить син, щоб я рятував загін ? привіз у ліси заховану зброю.

"Як же її через денікінців переправити? ? питаюся посланця. ? Може, голубами?"

А той, рудий чорт, тільки посміхається:

"Та ні ? волами".