Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Щедрий вечір - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 10


10
Изменить размер шрифта:

Я теж нахилився до трави і побачив біля якоїсь трухлятини заболочене, з підвернутою голівкою пташеня. В руці воно й не писнуло, тільки болісно глянуло на мене затуманеним оком.

? А де ж куріпка? Чого вона покинула їх? ? запитав я в Люби, яка й моє пташеня поклала собі в пазуху.

? Хто його знає? Може, грім наполохав і розігнав її діток, а вона тепер збирає їх докупи. А може, ще гірше щось сталося. Хіба мало ворогів у пташини? Почекаємо її.

? А як вона не прийде?

? То заберемо діток, і я доглядатиму їх сама. ? Люба, прислухаючись до себе, неждано усміхнулась: ? Вони вже дряпають мене ніжками. От дурненькі!

Ми винишпорили усю тернину і знайшли аж семеро пташенят. Люба поховала їх у пазуху, а сама неспокійно позирала на всі боки, визираючи матір куріпку.

Вже й розпогодилось, умите сонце перекинуло свої золоті коси на поля, і вони курилися пахучою парою. Пташенята зовсім зігрілися і, попискуючи, бешкетували в Любиній пазусі.

? На волю просяться. Що мені робити з вами? ? Та ось дівчинка витягнула шию, завмерла, до чогось прислухаючись. Я теж затаїв дух. Недалеко почувся занепокоєний пташиний поклик, потім біля куща вовчого лика з'явилася куріпка, її мокрі крила аж черкали землю, а побіля матері вовтузилося кілька пташенят. Ось куріпка занепокоєно зупинилася, повела головою, а крилами придержала діток. Птиця побачила людину.

? Красунечко моя, ? тихо сказала Люба, полізла рукою до пазухи й випустила на землю пташеня.

Куріпка щось скрикнула на своїй пташиній мові, ступила крок до дитини, а та, розхитуючись і крильцями, і всім тілом, так поспішала-заточувалась до матері, що аж падала з ніг. Люба випустила усіх пташенят, з утіхою поглянула на них, шепнула мені:

? Ходімо, Михайлику, не будемо тривожити ні красунечки, ні й діток. Хай вони теж мають своє щастя.

І ми тихенько-тихенько почали вибиратися із чагарів. На душі в мене було таке, наче я не з куріпкою, а з самим сонцем зустрівся. Це ж і мати зрадіє, що ми допомогли бідолашній пташині.

Мокрі, стомлені, але радісно осміхнені, ми входимо в ліс, бредемо струмком і вражено зупиняємось прямо в розбурханій воді: навпроти нас, за галявиною веселка порозвішувала усі свої стрічки, і в їхнім одсвіті діброва стала такою гарною, якою вона може тільки наснитися.

Люба засміялась:

? Михайлику, ходімо собі до веселки.

? А чого ж, це нам по дорозі, ? кажу повагом, хоча добре знаю, що до веселки людина ніяк не може дійти.

? Михайлику, а куди веселка дівається взимку?

? Напевне, забирається у якусь оселю на небі і там зимує собі, як твій борсук у землі.

? Ой, тримайте мене, бо впаду, ? захиталася Люба від сміху. ? Ти довго думав, поки таке зморозив?

? Ні, це я не думавши.

? Воно й видно. Ой, а що тепер твоя Обмінна робить?

? Мабуть, забралася в шкоду, як тільки вона уміє, ? спохмурнів я.

? То мерщій біжімо до неї! Капосна-таки твоя Обмінна.

Ми вискочили з струмка, а перед нами сполоханою тінню майнула кізочка. Я навіть помітив її велике перелякане око. І в цей час гримнув постріл. Кізочка, надломлена, повалилася на землю.

? Ой, мені страшної ? зойкнула Люба і притулилась до мого плеча.

Я нічим не міг утішити дівчинку, ? мені теж було страшно. А з-за дерев з берданкою, що курилася димом, вискочив разкуйовджений, мокрий дядько Сергій і кинувся до своєї здобииі. Ми з Любою теж побігли вперед, і те, що побачили, страшенно вразило нас: темно-оксамитове око кізочки востаннє підпливало сльозою, а з невеликого вим'я сочилося молоко і гусло на траві ? кізочка була матір'ю.

? Що ви, дядьку, наробили?! Що ви наробили?! ? боляче і гнівно скрикнула Люба.

Дядько Сергій, витираючи мокрим заяложеним рукавом піт з обличчя, посміхнувся:

? М'ясця солодкого роздобув. Це королівський харч! Захочеш свіжини ? приходь на вечерю до нас, заманеться солонини ? через місяць заглянь. Я не скупар, ? розщедрився чоловік і чоботом поторгав кізочку.

? Ми зараз же побіжимо до дядька Себастіяна і розкажемо йому...

Дядько Сергій здригнувся, витріщився на Любу; на його вивернутих губах розпухав гнів:

? Ти що варнякаєш?!

? Що чуєте! Все розкажемо! Хай знають люди, який ви!

? Ти здуріла, дівко? Своїх будеш топити? Я і тобі, і йому покажу дядька Себастіяна! ? Але раптом його очі втихомирились, прикушуючи гнів, він знову посміхнувся, поліз рукою до кишені. ? Ось краще візьми собі срібного карбованця на зошити. Їх саме привезли до крамниці.

? Не треба мені ваших грошей!

? Треба, треба. Хіба ж я не знаю? ? і дядько Сергій силоміць втиснув гроші в Любину руку. ? Будеш мати собі тих зошитів аж на цілий рік. Це ж карбованець!

На обличчі Люби спалахнули червоні плями.

? Хай він пропаде вам! ? дівчинка відхилила руку і жбурнула гроші у ліс.

? От забісована порода! ? вилаявся дядько Сергій і кинувся шукати своє чорне срібло.

Ми ще раз поглянули на кізочку; в її оці згасала остання росинка сонця, а з вим'я ще сочилося молоко. 

Розділ третій

Під вечір підбилося жито, у дрімоті сивіє вітряк. На його мовчазних спрацьованих крилах зависла хмарина, недалеко від них засумував перепел: "Спать підем, спать підем..."

О, як, напевне, хочеться вітряку струсити з себе, з полів дрімоту, зачерпнути крилами небо, озватися людськими голосами, задзвеніти наколиханим за літо зерном, а пролитися борошном.

Та притовчені гальма і переднівок скували силу брата вітрів, і вже на його крилі встиг умоститися ледачий павук. Де ти, поганче, будеш завтра-позавтра, коли люди знову привезуть на вітряк зерно і слово?..

Навколо рясніють поля. В житах заблудилась дорога, нагорбатились верби над нею, за ними прокльовуються зорі. І тиша, тиша навкруги, бо молодик над степами, бо житній сон у степах.

Ми, наче у сні, їдемо з татом на стависько. Роса і колос пощипують мої ноги, а тато ледь-ледь курникає пісню так, що й не добереш, чи то колеса, чи його голос поскрипує, а я все думаю про свій завтрашній день. Який він буде для мене?

Біля самого вітряка, розгортаючи жита і синій сон над ними, виходить уся в темному жіноча постать, і співуче стрепенулася тиша:

? Добрий вечір вам.

? І тобі вечір добрий, Одарко, ? статечно відповідає тато, зупиняє Обмінну. ? Пізненько повертаєшся з поля.

? Після чужої роботи ходила дивитись на своє жито, ? підходить жінка до самого воза.

? І як воно?

? Моє в долинці ? ще зелене.

? А ми своє завтра почнемо жати.

"Спать підем, спать підем..."

? І женця молодого взяли з собою? ? вдова дивиться на мене й добряче-добряче усміхається.

? Та й женця взяли з собою.

І так мені славно стає на душі, що я вже не якийсь там пастушок, а стою женцем. І водночас прокидається острах: чи зумію ж завтра ділечко робити? Правда, я не раз для Обмінної жав хопту, але то бур'ян ? вода. А от чи годен буду жито жати?

"Спать підем, спать підем..."

? А свого серпа маєш, дитино?? вдова аж нахиляє до мене великі прижурені очі, навколо яких передчасними зморшками залягли нестатки і горе.

? Маю, тіточко. Мама подарувала мені свого.

? То щасти тобі доля бути гарним женцем, і косарем, і орачем, і сіячем, ? ласкаво дивиться на мене тітка Одарка й зітхає, бо в неї війна забрала її косаря і орача.

? Спасибі вам.

"Спать підем, спать підем..."

? Де ти, перепілко, будеш завтра спати, коли прийдуть женці? ? звертається тітка Одарка до жита і знову зітхає ? жаліє бідну пташину.

? Ти теж, як перепілка, живеш, ? з сумом і співчуттям говорить тато. ? Як діти?

? Ростуть поволеньки. Старшенький уже в школу збирається. Само десь букваря доп'яло, прокидається з ним і засинає з ним. То мусила перешити малому батькову одежу. ? І вдова піднесла руку до очей.

? Не плач, Одарко. Бий лихом об землю, як швець халявою об лавку.

? Я вже, Панасе, й не плачу. Так наголосилась за війну, що, мабуть, і вріж око, то сльози не добудеш.