Три товариші - Ремарк Эрих Мария - Страница 56

— Це правда, Пат?

— Звичайно, правда, мій любий.

— От дурень, — пробурмотів я, — а мені все уявлялось набагато складнішим.

Вона похитала головою:

— Це ж залежить лише від тебе, Роббі…

— Мені навіть повірити важко, — здивовано сказав я.

Пат обняла мене за шию.

— Іноді дуже приємно відчувати, що ти можеш ні про що не думати. Не мати потреби все робити самому. Мати на кого спертися. Ах, любий, по суті, все це зовсім легко — треба тільки самому собі не утруднювати справу.

Я мимоволі на мить зціпив зуби. І треба ж було, щоб саме вона це сказала мені!

— Вірно, — підтвердив я потім, — вірно, Пат.

Але це було зовсім не так. Ми ще хвилинку постояли біля вікна.

— Твої речі ми перевеземо сюди, — сказав я. — Ти ні в чому не повинна відчувати нестачі. Навіть чайний столик на коліщатах роздобудемо собі. А Фріда навчиться вже якось цьому.

— У нас же є такий столик, мій любий. То ж мій.

— Тим краще. Тоді я вже завтра почну тренувати Фріду.

Вона прихилила голову мені до плеча. Я зрозумів, що вона стомилась.

— Може, тебе відвезти тепер додому? — спитав я.

— Зараз. Тільки я ще хвилиночку полежу.

Вона тихо, мовчки лежала в ліжку, ніби заснула. Але її очі були розплющені, і час від часу в них спалахував відблиск світлових реклам, що, ніби північне сяйво, беззвучно ковзав по стінах і по стелі. Надворі все стихло. Час від часу було чутно, як у сусідній кімнаті Гассе возився з рештками своїх надій, свого сімейного життя, а може, навіть — свого життя взагалі.

— Ти б краще зараз лишилася тут, — запропонував я.

Вона поворухнулась:

— Сьогодні ні, мій любий…

— Для мене було б набагато краще, якби ти лишилась…

— Завтра…

Вона встала й мовчки пройшла по темній кімнаті. Я пригадав день, коли вона вперше лишилася в мене і в сірій ранковій імлі так само безмовно пройшла в другий кінець кімнати, щоб одягтися. Я не знаю, що це було, але воно мало в собі щось зворушливо зрозуміле і майже приголомшливе, це було щось, ніби жест від дуже давніх, забутих часів, як мовчазний послух законові, якого вже ніхто й не знає. Вона повернулася з темряви до мене і взяла мою голову в свої руки.

— Мені в тебе гарно було, любий. Дуже гарно. Як добре, що ти є на цім світі.

Я нічого не відповів. Мені нічого було відповісти їй.

Провівши її додому, я повернувся в бар. Кестер ще був там.

— Сідай, — запропонував він. — Ну, як справи?

— Нічого особливого, Отто.

— Хочеш випити що-небудь?

— Якби вже пити, то я повинен був би випити багато. А цього мені не хочеться. Обійдеться й так. Але я б міг робити щось інше. Чи Готфрід поїхав промишляти на таксі?

— Ні.

— Добре. Тоді я виїду на кілька годин.

— Я піду з тобою, — сказав Кестер.

Я вивів машину з майстерні й попрощався з Отто. Потім поїхав на стоянку. Поперед мене стояло дві машини. Потім ще під'їхали Густав і Томмі, артист. Невдовзі обидві передні машини поїхали, а за ними і до мене підійшов пасажир. Молода дівчина, яка мала їхати до «Вінети». «Вінета» — це був модний танцювальний зал-ресторан з настільними телефонами, з пневматичною поштою І і тому подібними речами для провінціалів. Він містився дещо осторонь від інших ресторанів, на темній вулиці.

Ми зупинились перед входом. Дівчина покопирсалася в своїй сумочці й подала мені купюру на п'ятдесят марок. Я здвигнув плечима:

— На жаль, у мене немає здачі.

Підійшов портьє.

— А скільки я вам винна? — запитала дівчина.

— Одну марку і сімдесят пфенігів.

Вона звернулася до портьє:

— Ви не зможете заплатити за мене? Ходімте, я віддам вам біля каси.

Портьє відчинив двері і пішов з нею до каси. Потім повернувся назад:

— На…

Я підрахував.

— Тут всього півтори марки…

— Не патякай… чи ти ще жовторотий? Дві монети портьє за послугу. Котись!

Були й такі місця, де портьє давали чайові. Однак давали тоді, коли він забезпечував комусь заробіток, а не коли приносив платню.

— Для цього я вже не жовторотий, — сказав я. — Я одержу свої одну і сімдесят.

— Ти можеш одержати по мазниці, — буркнув він. — Повертай свої голоблі, чоловіче, я тут краще за тебе знаю порядки.

Для мене нічого не значили ті два гривеники. Я лише не хотів, щоб мене обдурили.

— Не мели дурниць і давай сюди решту, — сказав я.

Портьє так швидко замахнувся і вдарив мене, що я не встиг закритись рукою. Крім того, ухилитись від удару на своєму сидінні я не міг. Я вдарився головою об кермо. Піднявся — як очманілий. В голові гуло, наче в барабані, а з носа капала кров. Портьє все ще стояв передо мною.

— Хочеш іще раз, ти, утопленику?

Я вмить зважив свої можливості. Нічого не поробиш. Той мугир був сильніший за мене. Зачепити його як слід я міг лише зненацька. З сидіння бити не було сенсу — надто слабий був би удар. А перш ніж я вилізу з машини, він тричі зіб'є мене з ніг. Я зміряв його очима.

Він дихнув мені в обличчя пивом:

— Ще разок — і твоя жінка лишиться вдовою.

Я дивився на нього не поворухнувшись; уп'явся в його широке, здорове обличчя і їв його очима. Увесь напружившись від люті, дивився, куди його вдарити. Але не поворухнувся. Я бачив те обличчя надто близько, надто чітко, ніби крізь збільшувальне скло, воно здавалося величезним, видко було кожну щетинку його бороди, його червону, грубу, пористу шкіру…

Блиснув шолом поліцая.

— Що тут сталося?

Обличчя портьє раболіпно розпливлося в усмішку:

— Нічого, пане вахмістр.

Той перевів погляд на мене.

— Нічого, — сказав я.

Поліцай глянув на портьє, потім знову на мене:

— У вас же он кров.

— Це я вдарився носом.

Портьє відступив на крок. В його очах блиснув смішок. Він гадав, що я побоявся вказати на нього.

— Ну, їдьте звідси, — сказав поліцай.

Я газнув і поїхав назад на стоянку.

— Друже, та ти он як прикрасився! — зустрів мене Густав.

— Це лише ніс, — сказав я і розповів йому про свою пригоду.

— Ходімо до пивнички, — запропонував Густав. — Я недаремно був єфрейтором санслужби. Яке свинство — накидатися на сидячого.

Він повів мене до кухні позаду пивнички, попросив льоду й «обробляв» мене там з півгодини.

— Щоб не було гулі, — пояснив він.

Нарешті він закінчив.

— Ну, а в якому стані черепок? В порядку? Тоді не будемо гаяти часу.

Ввійшов Томмі.

— Це той здоровенний портьє з «Вінети»? Той славиться своїми ударами. На жаль, сам досі не дістав доброго прочухана.

— Тепер дістане, — запевнив Густав.

— Так, але дістане від мене.

Густав похмуро глянув на мене:

— Поки ти вилізеш з машини…

— Я придумав один прийом. Якщо він мені не вдасться, ти матимеш змогу кинутися в атаку.

— Ну, гаразд.

Я надів кашкет Густава, і ми сіли в його машину, щоб портьє зразу не пронюхав нашого заміру. До того ж вулиця була досить темна, і він мало що міг розгледіти.

Ми під'їхали до танцзалу. На вулиці — жодної душі. Густав вискочив з машини з купюрою на двадцять марок у руці.

— Ет, чорт, немає дрібних грошей! Ей, портьє, ви не можете розміняти мені? Скільки з мене — одна сімдесят? Заплатіть за мене-я зараз віддам.

Він удав, ніби йде до каси. Портьє покашлюючи наблизився до мене й подав одну марку і п'ятдесят пфенігів. Я й далі тримав простягнену руку.

— Забирайся геть… — прохрипів він.

— Решту давай, собача погань! — гримнув я на нього.

Якусь мить він стояв, мов скам'янілий.

— Дружок, — сказав потім тихо, облизуючи губи, — за це ти ще каятимешся кілька місяців! — і розмахнувся.

Від одного такого удару я б знепритомнів. Та я був готовий до цього: миттю повернувшись, нахилився, і його кулак з усієї сили ударив по гострій сталевій лапі заводної ручки, яку я досі тримав напоготові в лівій руці. Портьє завив і відскочив назад, тріпаючи рукою.