Три товариші - Ремарк Эрих Мария - Страница 55

— Ну гаразд. — Вона взяла клешню. Альфонс сяяв від задоволення і продовжував піклуватися про Пат. Збоку ця картина мала такий вигляд, ніби велика, стара сова годує маленьке біле пташеня.

На завершення ми всі випили по стопці «Наполеона» і вже тоді попрощалися з Альфонсом. Пат сяяла від щастя.

— Чудово ми повечеряли! — захоплено сказала вона. — Я дуже вдячна вам, Альфонсе. У вас було справді чудово! — і подала йому руку.

Альфонс розгублено щось пробурмотів і поцілував їй руку. У Ленца від такого видовища мало очі не вилізли на лоба.

— Заходьте, не забувайте мене, — сказав Альфонс. — І ти приходь, Готфріде.

На вулиці, під ліхтарем, стояв маленький, забутий ситроен.

— О! — здригнувшись, мовила Пат і зупинилась.

— За сьогоднішній подвиг я перехрестив його на «Геркулеса». — Готфрід відкрив дверцята: — Що, відвезти вас додому?

— Ні, — сказала Пат.

— Я теж так думаю. Куди б нам іще поїхати?

— В бар. Чи як, Роббі? — Вона обернулась до мене.

— Звичайно, — підтвердив я, — звичайно, ми ще поїдемо в бар.

Ми тихо поїхали вулицями. Надворі було тепло і ясно. Біля кожного кафе сиділи люди, звідти долинала музика. Пат сиділа біля мене. Я раптом ніяк не міг збагнути, що вона дійсно може бути хвора; мені стало навіть душно, але якусь мить ця думка у мене ніяк не вміщалася в голові.

У барі ми зустрілися з Фердінандом і Валентином. Фердінанд був у доброму гуморі. Він встав і пішов назустріч Пат.

— Діана, — сказав він, — Діана повернулася з лісів…

Пат посміхалася до нього. Він поклав свої руки їй на плечі:

— Засмагла, відважна богине мисливства із срібним луком, що ми вип'ємо з вами?

Готфрід зняв Фердінандову руку.

— Патетичні люди завжди нетактовні, — сказав він. — Даму супроводжують два кавалери, а ти, мабуть, і не помітив цього, хоробрий зубре!

— Романтики ніколи не бувають супутниками, вони належать до ескорту, — не розгубився Грау.

Ленц осміхнувсь і звернувся до Пат:

— Зараз я зроблю для вас особливу мішанину. Коктейль «Колібрі». Особливий бразільський напій.

Він підійшов до стойки, змішав різні сорти і підніс коктейль:

— Ну, який він на смак? — спитав він.

— Трохи слабуватий, хоча й бразільський, — відповіла Пат.

Готфрід засміявся:

— І при тому все ж таки досить міцний. Виготовлений з рому і горілки.

Я з першого погляду помітив, що там не було ні рому, ні горілки — був фруктовий сік, лимон, томатний сік і, можливо, ще крапля лікеру з ангостури. Безалкогольний напій. Але Пат, на щастя, не помітила цього.

Вона випила три великі бокали «Колібрі» і, як я помітив, дуже добре себе почувала, що з нею поводилися не як з хворою. Через годину всі ми рушили з бару, там лишився тільки Валентин. Це так влаштував Ленц. Він посадив Фердінанда в ситроен і відчалив з ним. Таким чином, вийшло, ніби не ми з Пат першими пішли з бару. Все це було зворушливо, проте в мене на душі якусь мить було дуже зле.

Пат взяла мене під руку. Вона йшла поряд зі мною — пружна, струнка, я відчував тепло її руки, милувався її жвавим обличчям, на якому миготіли промені од вуличних ліхтарів, — ні, я ніяк не міг осягнути, що вона була хвора, я розумів це лише вдень, а ввечері, коли життя здавалося ніжнішим, лагіднішим і багатонадійнішим, — ніяк не міг…

— Може, ще на хвилинку зайдемо до мене? — запитав я.

Вона кивнула на знак згоди.

В коридорі пансіону горіло світло.

— Ет, дідько б їх!… — вихопилось у мене. — Що ж там скоїлось? Почекай хвилиночку тут.

Я відімкнув двері і заглянув усередину. В освітленому коридорі було безлюдне, як на вузькій вулиці передмістя. Двері кімнати пані Бендер стояли відчинені навстіж, і там теж горіло світло. Ніби маленька чорна комашка, по коридору дріботів Гассе, зігнувшись під шовковим абажуром торшера. Він переселявся.

— Добрий вечір, — привітався я. — До такої пізньої пори?…

Гассе підняв обличчя з м'якими чорними вусиками.

— Я лише годину тому повернувся з контори. А в мене ж тільки увечері є час для переселення.

— Хіба вашої дружини немає вдома?

Він похитав головою:

— Вона пішла до своєї подруги. Слава богу, що тепер у неї є подруга, з якою вона коротає час. — Він довірливо й задоволене посміхнувся і подріботів далі.

Я провів Пат до себе.

— Гадаю, нам краще не запалювати світла, чи як? — спитав я уже в кімнаті.

— Ні, любий мій, ввімкни на одну мить, а потім можеш знову погасити.

— Ненаситна ти людина, — сказав я, потім на секунду залив яскравим світлом усю червону плюшову розкіш і одразу ж знову повернув вимикач.

Вікна були розчинені, і знадвору від дерев, наче з лісу, струмилося свіже нічне повітря.

— Як гарно… — мовила Пат, примостившись у куточку на підвіконні.

— Тобі справді подобається тут?

— Правда, Роббі. Наче у великому парку влітку. Чудово.

— Ти не звернула уваги на цю сусідню кімнату мимохідь? — спитав.

— Ні, а навіщо?

— Оцей розкішний великий балкон ліворуч належить до тієї кімнати. Він закритий з усіх боків і напроти — ніяких вікон. Якби ти жила там, могла б загорати навіть без купальника.

— Еге, якби я там жила…

— В цьому немає нічого неможливого, — сказав я ніби жартома. — Ти ж сама бачила, що кімната звільняється найближчими днями.

Вона посміхаючись запитально дивилася на мене.

— Ти гадаєш, для наших взаємовідносин щось подібне було б доцільним? Я маю на увазі таке близьке сусідство на довгий час.

— Але ж ми довгий час не були б разом, — заперечив я. — Адже я взагалі цілими днями не буваю тут. А часто навіть вечорами. Зате коли б ми вже й були разом, то не мали б потреби сидіти в ресторанах і знову й знову розлучатися так швидко, ніби ми були одне в одного в гостях.

Вона поворухнулась у своєму куточку.

— Любий мій, все це звучить так, ніби ти вже раніше докладно все обміркував.

— А таки обміркував, — сказав я. — Увесь вечір думав про це.

Вона випрямилась.

— Ти справді серйозно думаєш про це, Роббі?

— От тобі й маєш! Звичайно, серйозно, — підтвердив я. — Хіба ти ще й досі не зрозуміла?

Пат якусь мить мовчала.

— Роббі, — сказала вона потім, і голос її звучав ніби з глибини, — чому тобі це спало на думку саме зараз?

— Мені це спало на думку, — відповів я запальніше, ніж того хотів, бо раптом зрозумів, що настав час вирішити щось більше, ніж питання про кімнату. — Мені це спало на думку, бо за останні тижні я переконався, що найкраще для нас-остаточно зійтися й жити разом. Я не можу більше зносити такого — оцих зустрічей на годину! Я хочу більше мати тебе! Я хочу, щоб ти завжди була біля мене, у мене більше немає ніякого бажання продовжувати доброчесну гру в піжмурки з нашим коханням, мені це гидко і непотрібно, я просто хочу тебе і знову тебе, я ніколи не зможу досхочу намилуватись тобою і тому не хочу втрачати жодної хвилини!…

Я чув її схвильований віддих. Вона сиділа почіпки в куточку на вікні, обнявши руками свої коліна, й мовчала. З-за дерев напроти мерехтіло, повільно перебігаючи з одного кінця на другий, червоне сяйво світлових реклам; його матовий відблиск упав на світлі черевички Пат, потім перемістився на її сукню і на руки.

— Ти спокійнісінько можеш висміяти мене, — сказав я.

— Висміяти? — перепитала вона.

— Авжеж, за те, що я весь час кажу «я хочу». Зрештою, ти теж повинна мати свої бажання.

Вона підвела очі:

— Ти знаєш, Роббі, що ти змінився?

— Ні, не змінився.

— Ні, все ж таки змінився. Ти ж сам кажеш про це. Ти хочеш. Ти вже багато не питаєш. Ти просто хочеш.

— Це ще не така вже й велика зміна. А ти, незважаючи на це, можеш сказати «ні», навіть якщо я дуже хочу.

Вона раптово нахилилась до мене:

— А чому я повинна сказати «ні», Роббі? — сказала вона ніжним і теплим голосом. — Адже я хочу цього так само, як і ти…

Вражений несподіваною відповіддю, я обняв її за плечі. її волосся лоскотало мені обличчя.