Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария - Страница 84

— Мальвіна?

— Це її ім'я. Ви хіба не знали? Купець, звичайно, перелякався до смерті. Більше не прийде, — з жалем каже хазяйка. — Такий клієнт! Просто знахідка! На його валюту ми завжди купували м'яса й печива на цілий місяць. До речі, а як зараз? — вона обертається до мене. — Зараз гульден уже не такий дорогий?

— Один гульден тепер дорівнює приблизно двом маркам.

— Просто не віриться! А раніше коштував більйон! Ну, тоді вже не так і страшно, що ми його втратили. Може, візьмете якусь дрібничку на спомин про Залізну Кобилу?

На мить я згадую кришталеву півкулю з картинкою — але ж ні, не слід нічого брати на спомин. Я мовчки хитаю головою.

— Тоді вип'ємо по чашці доброї кави і виберемо пам’ятник.

Я розраховував на маленький надгробок, однак виявляється, що Залізна Кобила, дякуючи голландському купцеві, заощадила чимало валюти. Вона не міняла гульденів, а складала їх до шкатулки. їх там уже зібралася солідна сума. Купець кілька років був її вірним клієнтом.

— У Мальвіни немає рідні,— пояснює мадам.

— Тоді, звичайно, ми можемо вибрати першорядний пам'ятник, — кажу я. — Із мармуру або граніту:

— Мармур не для Залізної Кобили, — зауважує Фріцці.— Він більше личить дітям, правда?

— Зовсім ні! Під мармуровими колонами ми ховали навіть генералів.

— Граніт! — каже хазяйка. — Граніт кращий. Він більше личить її залізній вдачі.

Ми сидимо у залі. На столі парує кава, лежить домашній пиріг з вершковим кремом і стоїть пляшка кюрасо. Я почуваю себе так, ніби мене перенесли в дитинство. Дами зазирають через моє плече в каталог, як колись зазирали в підручники.

— Ось найкраще, що ми маємо, — кажу я. — Чорний шведський граніт, хрест з двома цоколями. Таких залишилось два чи три в цілому місті.

Дами розглядають малюнок. Це одна з моїх останніх робіт. Для напису я взяв майора Волькенштейна, котрий начебто загинув на чолі свого війська 1915 року, — якби так сталось, то це було б великим щастям, принаймні для столяра, вбитого у Вюстрінгені.

— Хіба Залізна Кобила була католичкою? — спитав Фріцці.

— Хрест ставлять не тільки католикам, — відповідаю я.

Хазяйка чухає голову.

— Не знаю, чи їй би сподобався хрест. А чогось іншого немає? Якоїсь природної брили?

На мить мені перехоплює подих.

— Коли вам подобається такий стиль, то я маю для вас щось особливе. Класичну річ! Обеліск!

Це постріл навмання, я знаю. Однак швидко, хоч пальці в мене починають тремтіти від збудження, знаходжу малюнок нашого ветерана і кладу на стіл.

Дами мовчки вивчають малюнок. Я затамовую подих. Часом буває ловецьке щастя, коли навіть дитячій руці пощастить зробити те, від чого вже давно відмовились фахівці. Раптом Фріцці починає сміятися.

— Ай справді, це було б непогано для Залізної Кобили, — каже вона.

Хазяйка теж посміхається.

— Скільки коштує ця штука?

Я не пам'ятаю, відколи працюю у фірмі, щоб на обеліск визначали ціну, бо ж усі знали, що його ніхто не купить. Я швидко підраховую.

— Офіційно — тисячу марок, — кажу я. — Для вас, як друзів, — шістсот, а для Залізної Кобили, як однієї з моїх виховательок, — триста. Я можу дозволити собі назвати таку сміховинну ціну, бо все одно працюю сьогодні тут останній день. Але, звичайно, за готівку! А напис — безкоштовно.

— Чому б нам його й не купити? — каже Фріцці.

Хазяйка киває головою:

— Ну що ж, купімо.

— Отже, домовились? — питаю я, не вірячи своїм вухам.

— Домовились, — каже хазяйка. — Скільки це буде на гульдени?

Вона відраховує асигнації. З годинника на стіні вискакує зозуля й починає кувати. Шоста година. Я ховаю гроші до кишені.

— Вип’ємо по чарці на помин Мальвіни, — пропонує хазяйка. — Завтра вранці її поховають. На вечір нам уже буде потрібне приміщення.

— Шкода, що я не можу залишитися на похорон, — кажу я.

Ми випиваємо по чарці коньяку, доливши до нього м’ятної горілки. Хазяйка витирає очі.

— Мені так жалко її,— каже вона.

Нам усім жалко її. Я встаю і прощаюсь.

— Пам'ятник встановить Георг Кроль, — кажу я.

Дами кивають. Я ще ніде не бачив стільки щирості й довір'я, як тут. Вони махають мені з вікон на прощання руками, хазяйчині доги гавкають. Я швидко крокую до міста.

— Що? — каже Георг. — Не може бути!

Я мовчки витягаю з кишені голландські гульдени і розкладаю їх на столі.

— Що ж ти продав за них? — питає він.

— Зачекай хвилинку.

Я саме почув дзвінок велосипеда під вікном, а одразу ж після цього — самовдоволене покашлювання. Я згрібаю асигнації і засовую їх назад до кишені. У дверях з'являється Генріх Кроль. Холоші штанів у нього заляпані грязюкою.

— Ну? — питаю я. — Що продали?

Генріх люто вирячує на мене очі.

— Спробуйте самі щось продати! За такого банкрутства! Всі тепер без грошей! А хто й має кілька марок, то тримається за них зубами.

— А я от продав.

— Он як? Що?

Я стаю так, щоб бачити обох братів, і кажу:

— Обеліск!

— Дурниці! — сердито кидає Генріх. — Прибережіть свої жарти для Берліна!

— Хоч я вже й не зв'язаний з вашою фірмою, — кажу, — бо сьогодні о дванадцятій годині моя служба скінчилася, однак мені хотілося показати, як легко продавати надгробки. Це просто розвага, а не робота.

Генріх червоніє від люті, але стримується.

— Слава богу, нам уже недовго доведеться слухати цю нісенітницю! Щасливої дороги! В Берліні вас навчать ввічливості.

— Він справді продав обеліск, Генріху, — каже Георг.

Генріх недовірливо дивиться на брата.

— А докази де? — шипить він.

— Ось! — кажу я, висипаючи на стіл гульдени. — Навіть за валюту.

Генріх спантеличено підходить до столу, хапає одну з асигнацій і крутить її на всі боки, перевіряючи, чи вона, бува, не фальшива.

— Просто удача, — бурмоче він, — сліпа удача!

— Ця удача нам зараз дуже до речі, Генріху, — каже Георг. — Без цих грошей ми не змогли б оплатити вексель, на який завтра кінчається строк. Я б на твоєму місці щиро подякував Людвігові. Це наші перші справжні гроші. І вони нам конче потрібні.

— Дякувати? І не подумаю!

Генріх виходить, грюкнувши дверима, — справжній німець, котрий ніколи нікому не дякує.

— Нам дійсно треба завтра оплачувати вексель? — питаю я.

— Дійсно, — каже Георг. — А тепер розрахуємось. Скільки в тебе грошей?

— Вистачить з мене. Я одержав з Берліна на квиток у третьому класі, а поїду в четвертому і заощаджу таким чином дванадцять марок. Крім того, я продав своє піаніно — не тягти ж його з собою. Мені дали за цю стару скриню сто марок. Отже, я маю сто дванадцять марок. На них я зможу прожити до першої платні.

Георг бере тридцять голландських гульденів і простягав їх мені.

— Ти був спеціальним агентом і маєш право на комісійні, як і Плаксивий Оскар. А за особливі заслуги — п'ять процентів надбавки.

Ми ще трохи сперечаємось, потім я беру гроші на той випадок, якщо вилечу з свого нового місця першого ж місяця.

— Ти вже знаєш, що робитимеш у Берліні? — питає Георг.

Я киваю.

— Складатиму звіти про пожежі і крадіжки, писатиму рецензії на маленькі книжки, бігатиму по пиво редакторам, застругуватиму олівці, читатиму коректуру і намагатимусь вийти в люди.

Хтось ударом ноги відчиняв двері. На порозі з'являється, як примара, фельдфебель Кнопф.

— Давай мені вісім більйонів! — хрипить він.

— Пане Кнопф, — кажу я, — ви ще не зовсім розбуркались після довгого сну. Інфляція скінчилась. Два тижні тому ви могли одержати вісім більйонів за надгробок, куплений за вісім мільярдів. Сьогодні ж він коштує лиш вісім марок.

— Негідники! Ви навмисне зробили це!

— Що?

— Припинили інфляцію! Щоб пограбувати мене! Однак я не продам надгробка! Дочекаюсь наступної!

— Чого?

— Наступної інфляції!

— Гаразд, — каже Георг. — Вип'ємо за це.

Кнопф перший хапає пляшку.

— Закладемось? — питає він.

— На що?

— Що я вгадаю на смак, звідки взято пляшку.