Євангелія від Ісуса Христа - Сарамаго Жозе - Страница 49

У перший день, коли він ішов понад берегом Йордану, чотирирічна звичка усамітнення спонукала Ісуса не наближатися до сіл, які, втім, зустрічалися там нечасто. Проте чим ближче він підходив до озера Генісаретського, тим важче йому стало обминати людей; насамперед тому, що навколо сіл там лежали оброблені поля, перетнути які було нелегко, адже там щоразу доводилося робити великий гак, а селяни не вельми привітно дивилися на підозрілого волоцюгу, який до того ж намагався ухилитися від зустрічі з ними. Тому Ісус вирішив вийти у світ, і, правду кажучи, його не розчарувало те, що він там побачив, якщо не брати до уваги галасу, від якого він давно відвик. Уже в першому селі, в яке він увійшов, зграя вуличних хлопчаків зчинила неймовірний свист і регіт, побачивши те, що він накрутив собі на ноги, і це зрештою принесло добрий результат, бо Ісус мав досить грошей, щоб купити собі нові сандалії, згадаймо, він навіть не доторкнувся до тих грошей, які в нього завелися, починаючи з того дня, коли добрий фарисей дав йому дві монети, адже чотири роки він прожив на безлюдді й не міг там витратити гроші, якби й хотів, тож тепер він мав у своєму розпорядженні справжнє багатство — чого ще йому було просити в Господа? Після того як він купив сандалії, це багатство зменшилося до двох монеток дуже дрібної вартості, але ані вбогість, ані голод тепер його не лякали, бо Назарет уже недалеко, і скоро він буде вдома, куди він неодмінно має повернутися, бо в той день, коли він ішов із дому, й, здавалося, назавжди, він пообіцяв: Так чи інак, рано чи пізно, а я повернуся. Він іде не поспішаючи понад незліченними вигинами річки, ноги його ще не загоїлися настільки, щоб здійснювати великі переходи, та головна причина того, що він іде повільно, полягає в його упевненості, що дім уже близько й нікуди від нього не дінеться, це так, ніби він думає: Можна вважати, я вже прийшов. До того ж іще одне почуття іноді примушувало його вповільнювати кроки, почуття, яке він міг передати приблизно такими словами: Чим швидше я прийду, тим скоріш мені доведеться йти. Він тепер ішов понад берегом озера, в напрямку на північ, і вже був на рівні Назарета, тепер лишалося тільки звернути на захід — і він удома, проте води озера, сині, широкі, спокійні, на певний час затримують його. Йому подобається сидіти на березі й спостерігати, як працюють рибалки, колись іще малою дитиною йому довелося побувати в цьому краю з батьками, але тоді він не звернув особливої уваги на те, як трудяться ці люди, від яких так сильно пахло рибою, ніби вони самі були жителями моря. Підійшовши до них, Ісус намагався допомогти їм, чим умів, а він не вмів нічого, і чим міг, а міг він дуже небагато — витягти човна на берег або зіпхнути його на воду, допомогти витягти сіть. Рибалки бачили з виразу його обличчя, що він голодний, і дали йому як плату дві-три кістляві рибинки, що називалися тілапіями. Спочатку Ісус підсмажував їх, сором’язливо відходячи вбік, та позаяк він затримався там на три дні, то на другий вони його запросили поїсти разом з ними. А в останній день Ісус вийшов у море на човні двох братів, яких звали Симон і Андрій, вони були старші, ніж він, обидва віком понад тридцять років. Посеред озера Ісус, який не мав найменшого досвіду в цьому промислі, сам сміючись зі своєї невправності, наважився, заохочуваний своїми новими друзями, закинути сіть, розмахуючись так широко, ніби кидав комусь виклик, а не закидав невід у море, з єдиним результатом, що сам мало не випав із човна у воду. Симон і Андрій весело реготали, бо вже знали, що Ісус не вмів робити нічого, крім як пасти кіз та овець, і Симон сказав: Нам жилося б набагато ліпше, якби ця худібка, що живе під водою, теж дозволяла себе пасти, а Ісус йому відповів: Принаймні за вашою худібкою не треба ганятися, вона нікуди не розбігається, а перебуває тут на глибині моря, щодня вона втікає від ваших сітей і щодня ловиться в них. Риболовля була не вельми успішною, спіймана риба навіть не покривала дно човна, й Андрій сказав: Вертаймося додому, сьогодні ми вже зловили стільки, скільки могли зловити. Твоя правда, брате, вертаймося, погодився з ним Симон. Вони вставили весла в кочети й хотіли вже веслувати до берега, коли Ісус — ми не станемо стверджувати, що ним керувало натхнення або передчуття, радше то було непоясненне бажання в такий спосіб висловити свою вдячність, — запропонував їм востаннє закинути сіть ще тричі. А що як підводний пастух пригнав свою отару саме в це місце? Симон засміявся: Ще одна перевага овець полягає в тому, що їх видно, на відміну від риб. Й обернувшись до Андрія, він сказав: Закидай сіть, якщо ми нічого не зловимо, то нічого й не втратимо, й Андрій закинув сіть, і її витягли, повну риби. Двоє рибалок із подивом витріщилися на сіть із рибою та на Ісуса, але їхній подив змінився острахом, а потім і переляком, коли, закинувши сіть удруге, а потім і втретє, вони обидва рази витягували її повною. З моря, яке досі здавалося майже безрибним, наче води з чистого джерела, полився щедрий сріблястий потік жабер, спинок, плавців, аж замерехтіло в очах. І запитали тоді Симон та Андрій, звертаючись до Ісуса, як він довідався, що табун підійшов саме тепер, невже він проникає поглядом у глибінь води, й Ісус відповів, що він нічого не бачив і не вважає, що наділений даром якогось передбачення, а просто в нього раптом виникло бажання зробити ще кілька спроб. Брати не мали причин засумніватися в щирості його слів, адже випадковість витворяє й не такі чудеса, але Ісус здригнувся у глибині своєї душі й запитав себе: Хто ж це зробив? Симон сказав: А тепер допоможи нам перебрати спіймане, і тут, я думаю, ми маємо нагоду повідомити, що, звичайно ж, не на Генісаретському морі виникла сентенція, відома в усьому світі: Усе, що потрапило в сіть, — це риба, тут міркують зовсім інакше, і Закон, очевидний і недвозначний, як і в усіх інших випадках, дуже чітко пояснює, щo можна вважати рибою, а щo ні: З різних тварин, які живуть у водах, їжте все, що живе в морі або в річках і має луску та плавці, а все, що в морі або річках не має ані плавців, ані луски, усе те, що кишить у воді, або створіння, які в ній живуть, для вас гидке і завжди гидким буде, не їжте м’яса тих живих створінь і гидуйте їхніми трупами, усі істоти у воді, які не мають ані плавців, ані луски, погані для вас. Отже, всі створіння з гладенькою шкірою і не вкриті лускою, недостойні бути подані на стіл для обраного народу, треба було повикидати назад у море, й багато з них уже призвичаїлися до такої практики й анітрохи не журилися, коли потрапляли в сіть, бо знали, що незабаром їх викинуть у воду, й задихнутися вони не встигнуть, а також вони, либонь, думали своїми риб’ячими мізками, що Творець відчуває до них якщо не любов, то принаймні особливу прихильність, а тому вважали себе набагато вищими за інших риб, тих, що залишалися лежати на дні човнів і, либонь, тяжко завинили перед Господом у невидимих глибинах своїх чорних вод, бо Він без найменшого жалю прирікав їх на смерть.

Коли ж нарешті вони повернулися на берег, підпливаючи до нього з надзвичайною обережністю, бо вода була врівень із бортами перевантаженого рибою човна і в будь-яку мить могла перехлюпнути через вінця, люди не могли опам’ятатися від подиву й допитувалися, як їм так пощастило, адже інші рибалки повернулися ні з чим, але жоден із трьох щасливчиків, так ніби вони мовчки змовилися про це наперед, не став нічого розповідати про обставини, які посприяли такому фантастичному успіху. Симон і Андрій не захотіли применшувати перед народом свою професійну майстерність і досвід, Ісус не хотів, щоб інші рибалки, виїжджаючи в море, теж надумали брати його з собою замість принади, хоч від цього, на нашу думку, й була б велика користь, бо люди перестали б по-різному ставитися до своїх синів і пасинків — адже від такого віддання переваги ми бачимо у світі багато зла. Виходячи з наведених вище міркувань, Ісус оголосив увечері, що вранці він іде до Назарета, де на нього чекає родина, з якою він хоче нарешті побачитися після чотирирічної розлуки та мандрів, які можна назвати диявольськими, — такими вони були для нього важкими. Дуже засмутилися Симон та Андрій, коли довідалися про його рішення, адже вони втрачали найкращого пастуха підводних отар з усіх, що були відомі в історії Генісаретського озера, засмутилися й двоє інших рибалок, Яків та Іоанн, сини Зеведея, юнаки, відомі своєю надзвичайною наївністю, бо це їх люди мали звичай жартома запитувати: А хто батько синів Зеведейових? — і почувши це запитання, бідолашні хлопці розгублювалися, не знали, що відповісти, хоч і знали відповідь — та і як могли вони її не знати, адже йшлося про їхнього власного батька? — а проте знаходили її лише через кілька хвилин цілковитого замішання та збентеження. Вони були засмучені, що Ісус іде, не тільки тому, що втрачали нагоду з його допомогою наловити багато риби, а й тому, що, бувши дуже юними, Іоанн був навіть молодшим, ніж Ісус, вони сподівалися, що коли вони з ним об’єднаються, то їм буде легше змагатися з рибалками старшого віку. А їхня наївність пояснювалася не тупістю й не розумовою відсталістю, але вони йшли через життя так, ніби завжди думали про щось інше, тому щоразу розгублювалися й починали вагатися, коли їх запитувано, хто батько синів Зеведейових, і не розуміли, чому так сміються люди, коли нарешті вони з переможним виглядом відповідали: Зеведей. Іоанн удався до ще однієї спроби затримати Ісуса, він підійшов до нього і сказав: Залишайся з нами, наш човен більший, ніж у Симона, ми наловимо більше риби, проте Ісус відповів йому на це словами, що були сповнені мудрого благочестя: Господь усе вимірює іншою міркою, ніж людина, міркою власної справедливості. Замовк Іоанн і відійшов, похнюпивши голову, й протягом усього того вечора більш ніхто не намагався затримати Ісуса. Наступного ранку він попрощався з друзями, які з’явилися у нього вперше за вісімнадцять років життя, і, запасшись на дорогу харчами та обернувшись спиною до моря Генісаретського, де, якщо він не помилився, Бог знову нагадав йому про Себе, пішов у напрямку гір, по дорозі, що вела до Назарета. Але доля захотіла, щоб, проходячи через місто Магдалу, він дуже розвередив собі рану на нозі, вона ніяк не хотіла гоїтися, і з неї потекла кров. Доля також захотіла, щоб цей прикрий випадок стався на околиці Магдали, можна сказати, під самими воротами будинку, що стояв там на відлюдді, осторонь від інших, ніби не хотів до них наближатися або вони відштовхували його. Побачивши, що кров не зупиняється, Ісус покликав: Гей, там хтось є? — із дому відразу вийшла жінка, так ніби чекала напоготові за хвірткою, коли її покличуть, хоч із легкого подиву, який з’явився їй на обличчі, можна було припустити — вона радше звикла, щоб гості відразу заходили до неї, не гукаючи її й не стукаючи у хвіртку, що в цьому випадку здавалося менш доречним, ніж у всіх інших, бо та жінка була повія, й закони її ремесла вимагали, щоб вона замикалася в домі, коли приймає клієнта. Ісус сидів на землі, затуливши рукою відкриту рану, й мигцем поглянув на жінку, яка до нього підійшла. Допоможи, сказав він і, вхопившись за руку, яку вона йому подала, зіп’явся на ноги і ступив кілька кроків, накульгуючи. Ти не спроможний іти, сказала вона, ходімо в хату, я там подивлюся твою рану. Ісус не сказав ані «так», ані «ні» — від цієї жінки пахло так, що він утратив спроможність не тільки думати, а й почасти відчувати біль від рани, й тепер, коли він обіймав її однією рукою за плечі й відчував у себе на поясі ще одну руку, яка вочевидь не могла бути його власного рукою, справжня буря вибухнула в його тілі, чи радше збурилися всі його чуття або, точніше буде сказати, одне з них, яке не має стосунку ані до смаку, ані до дотику, ані до нюху, але взяло якусь частинку від кожного з них. Жінка завела його на подвір’я, взяла хвіртку на засув, посадила його на стілець і сказала: Зачекай, я зараз. Увійшла в дім і повернулася з великою глиняною мискою і клаптем білого полотна. Наповнила миску водою, намочила полотно і, ставши навколішки біля ніг Ісуса, підтримуючи долонею лівої руки поранену ногу, ретельно її вимила й очистила від землі, пом’якшивши засохлу кірку, крізь яку потекла разом із кров’ю бридка, на вигляд жовта рідина з гноєм. Жінка сказала: Однією водою тут нічого не зробиш, а Ісус їй відповів: Я прошу тільки, щоб ти забинтувала мені рану і я міг дійти до Назарета… Він уже хотів був додати: А там мати вилікує мене, але прикусив язика, бо йому не хотілося постати перед цією жінкою хлопчиком, який, діставши удар каменюкою, жалібно зойкає і з плачем гукає: Мамо, мамо, в чеканні, коли мати його пожаліє, ніжно подмухає на синець у нього на лобі, заспокійливо доторкнеться до нього пальцями: Не плач, любий синку, скоро загоїться. Звідси до Назарета ще далеко, але якщо ти хочеш негайно йти, то зачекай, я накладу на твою рану масть, сказала жінка і знову пішла до хати, де затрималася трохи надовше, ніж першого разу. Ісус окинув поглядом невеличке подвір’я і з подивом відзначив, як там було охайно й чисто. Він здогадувався, що ця жінка повія, і не тому, що був наділений спроможністю визначати ремесло людини з першого погляду, ще зовсім недавно його власну професію було б не важко вгадати, адже від нього смерділо козами й вівцями, а тепер кожен, хто до нього наблизився б, не мав би найменшого сумніву з тому, що перед ним рибалка, бо від нього ширився тепер інший сморід, не менш бридкий і не менш очевидний щодо свого походження. Від жінки пахло парфумами, проте Ісус, попри свою невинність, не був невігласом, бо часто бачив, як обходяться з козами й вівцями цапи й барани, а тому розумів, що запашне тіло — недостатній доказ для того, щоб вважати жінку повією. Власне кажучи, повія мала б пахнути запахом того чоловіка, якого вона обслуговує, так само як пастух кіз пахне козами, а рибалка рибою, але ж може бути — хто знає? — ці жінки умисне так сильно напахчуються парфумами, щоб заглушити, приховати або й зовсім забути запах того чоловіка, якому вона віддавалася. Жінка вийшла з невеличким горнятком і всміхалася, ніби хтось там у хаті розповів їй веселу історію. Ісус побачив, як вона наближається, проте якщо очі його не обманювали, то йшла вона дуже повільно, як іноді буває з нами уві сні, її туніка майоріла, повторюючи плавне погойдування стегон, а розпущені чорні коси танцювали на плечах, наче колоски під вітром на пшеничному полі. Жодних сумнівів не лишалося: навіть ця туніка була професійним вбранням повії, тіло було тілом танцівниці, а сміх міг належати тільки жінці легковажної поведінки. Розгублений і збентежений, Ісус став шукати в пам’яті якісь фрази з мудрих висловлювань свого знаменитого тезки, Ісуса сина Сирахового, що могли б допомогти йому в цій скруті, й пам’ять його не підвела, прошепотівши йому навіть не на вухо, а десь ізсередини вуха: Утікай від жінки легковажної, щоб не потрапити в її пастку, а потім: Не залишайся довго з танцівницею, щоб вона тебе не обплутала своїми чарами, й нарешті: Не віддавайся повіям, щоб не втратити себе самого і всі свої надбання, і якщо перша небезпека Ісусові справді загрожувала, адже він був чоловік і такий молодий, то останнє з ним ніяк не могло відбутися, адже ми знаємо, що ніяких надбань він ніколи не мав, а отже, і втратити їх не міг, тож він міг не боятися тієї хвилини, коли перед тим як домовитися про ціну, жінка запитає в нього: А скільки ти маєш? Готовий навіть до такого запитання, Ісус тим більше не був захоплений зненацька тоді, коли, поставивши його ногу собі на коліно, жінка змастила рану якоюсь мастю й запитала: Як тебе звуть? Ісус, відповів він і не додав, що він родом із Назарета, бо раніше вже сказав їй, що там живе, так само як і Марія, позаяк було очевидно, що живе вона в Магдалі, називаючи йому своє ім’я, сказала просто «Марія», а не «Марія з Магдали». Зрештою з великою обережністю, проте швидкими і вправними рухами Марія туго обмотала поранену ногу Ісуса чистим шматком полотна, зробивши йому міцну й надійну перев’язку. От і все, сказала вона. Чим я можу тобі віддячити? — запитав Ісус, і тут уперше його очі зустрілися з її очима, блискучі й чорні, наче вуглини, вони, проте, мерехтіли ніжними і хтивими відблисками, що схвилювали хлопця до глибини душі. Жінка відповіла не відразу, вона, у свою чергу, подивилася на нього довгим поглядом, так ніби оцінювала його, намагалася зрозуміти, що він за чоловік, вона відразу зрозуміла, що грошей у цього бідного хлопця немає, й нарешті сказала: Збережи мене у своїй пам’яті, й більше нічого мені не треба. Я ніколи не забуду твоєї доброти, відповів їй Ісус, а тоді, набравшись духу, сказав: Я тебе не забуду, бо, й він усміхнувся жінці, ти дуже гарна. Ти не знав мене тоді, коли моя краса була в самому розквіті. Я бачу твою красу тепер. Її усмішка потьмяніла, згасла: Ти знаєш, хто я, що я роблю, з чого живу? Знаю. Досить було подивитись на мене, і ти тепер усе знаєш. Ні, не знаю. Ти знаєш, що я повія? Це я знаю. Отже, я правду сказала, що ти знаєш про мене все. Ні, я знаю тільки це. Жінка сіла поруч із ним, легенько провела йому долонею по голові, доторкнулася до його губів пучками пальців. Якщо хочеш мені подякувати, залишайся сьогодні зі мною. Я не можу. Чому? Я не маю чим тобі заплатити. Чи й не новина. Не смійся з мене. Можливо, ти мені й не повіриш, але якщо доходить до сміху, то я більше схильна сміятися з тих чоловіків, у яких гаманець туго напханий. Але річ не тільки в грошах. А в чому ж? Ісус нічого не відповів і відвернув обличчя вбік. Вона не стала допомагати йому, хоч могла б запитати: Ти незайманий? — але мовчала й чекала. Запанувала мовчанка, така густа й глибока, що чутно лише було, як калатають два серця, його — гучно й часто, її теж дедалі частіше, коли їй стало передаватися його хвилювання. Ісус сказав: Твої коси схожі на отару кіз, що спускається з гори Ґалаадської. Марія усміхнулася і промовчала. Потім Ісус сказав: Твої очі — немов озерця Гезебонські, що перед брамою Бат-Рабіма. Знов усміхнулася вона і знову мовчки. Тоді Ісус обернув до неї обличчя і сказав: Я не знав жінки. Марія взяла його за руки: Усі мають колись починати, чоловіки, які не знали жінки, жінки, що не знали чоловіка, нехай той, хто знає, навчає, а хто не знає, навчається. А ти хочеш навчити мене? Тоді тобі знову доведеться дякувати мені. Отже, я вічно буду перед тобою в боргу. А я вічно тебе навчатиму. Марія підвелася, взяла на засув ворота й хвіртку, але спочатку вивісила зовні певний знак, який мав повідомити клієнтам, коли вони до неї прийдуть, що вона зачиняє своє вікно, бо їй настав час співати: Здіймися, вітре з півдня, прилети вітре з півночі, повій над садом моїм, і нехай розіллються пахощі його, щоб мій коханий увійшов до свого саду і з’їв солодкі плоди його. Потім обоє — Ісус, як і раніше, спирався на плече Марії, повії з Магдали, яка забинтувала його рану, а тепер прийме його у своїй постелі, — увійшли в дім, у приємну прохолоду чистої та охайної кімнати, де постіль була не тією пошарпаною матою, розстеленою на підлозі й накритою бурим простирадлом, яку Ісус бачив у батьківському домі, відколи себе пам’ятав, це була постіль справжня, схожа на ту, яку описано такими словами: Я прикрасила ложе своє покривалами, зітканими з льону єгипетського, миррою, алое і корицею напахчені вони. Марія з Магдали підвела Ісуса до вогнища, де підлога була вистелена цеглою, і там, відмовляючись від його допомоги, своїми руками роздягла його й вимила, іноді доторкаючись то там, то там пучками своїх пальців до його тіла, покриваючи легкими поцілунками його груди та стегна, то з одного боку, то з другого. Від цих легких доторків Ісус затремтів, і мурашки пробігли по його тілу, коли по ньому дряпнули її гострі нігті. Не бійся, — сказала йому Марія з Магдали. Вона витерла його й за руку повела до постелі. Лягай, я скоро прийду. Вона сховалася за завісою, знову почувся плюскіт води, потім настала пауза, повітря несподівано наповнилося пахощами парфумів, і Марія з Магдали з’явилася гола. Ісус теж був голий, такий, яким вона його покинула, хлопець боявся, що для неї буде образою, якщо він накриється. Марія зупинилася біля ложа, подивилася на нього з виразом, який був водночас палким і ніжним, і сказала: Ти гарний, але щоб стати прекрасним, ти повинен відкрити очі. Після короткого вагання Ісус розплющив очі, відразу їх заплющив, засліплений, знову їх розплющив і в ту мить зрозумів, що насправді означали слова царя Соломона: Вигини твоїх стегон округлі, немов намиста, твій пуп — кругла чаша, наповнена запашним вином, живіт твій — купа пшениці на квітнику лілей, соски твоїх персів схожі на двох козенят газелі, але ще зрозуміліші вони йому стали, коли Марія лягла з ним поруч і, взявши його за руки, повільно стала водити ними по своєму тілу, по волоссю, обличчю, шиї, плечах, грудях, які вона легенько стиснула його пальцями, по животу, пупові, лобкові, де вона затримала його пальці, заплутала їх у волоссячку й знову розплутала, по пружних стегнах, і поки все це робила, тихо, майже пошепки промовляла: Досліджуй, вивчай моє тіло. Ісус дивився на власні руки, якими керувала Марія, і хотів їх визволити, щоб самостійно почати дослідження всіх тих куточків, але вона їх не відпускала, знай повторюючи: Вивчай моє тіло, вивчай моє тіло. Ісус важко дихав, але була мить, коли він мало не задихнувся, і це сталося тоді, коли її руки, ліва від голови, а права від щиколоток, почали рухатися назустріч одна одній, ніжно пестячи його тіло, й обидві зійшлися в одній центральній точці, де затрималися лише на мить і так само повільно повернулися туди, звідки почали свій рух. Ти так нічого й не навчився, іди геть, — сказав йому Пастир, і, може, це означало, що він не навчився захищати життя, і тепер Марія з Магдали навчала його. Вивчай моє тіло, казала вона й повторювала, але трохи по-іншому, змінюючи лише одне слово: Вивчай своє тіло, і його плоть напружилася, затверділа, повстала, а гола й чарівна Марія з Магдали схилилася над нею і сказала: Заспокойся, ні про що не турбуйся, не рухайся, дозволь мені зробити все самій, і тоді він відчув, як частина його тіла, та сама, занурилася в її тіло, що охопило її наче вогненним кільцем, ковзаючи туди-сюди по ній, і він затремтів і засмикався з криком, наче риба, викинута на пісок, такого бути не може, риби не кричать, але ж він закричав, несамовитий зойк вихопився в нього, тоді як Марія, застогнавши, впала всім тілом на його тіло, приглушивши його крик нетерплячим і жадібним поцілунком, від якого в нескінченній судомі засмикалося тіло Ісуса.