Євангелія від Ісуса Христа - Сарамаго Жозе - Страница 48

Коли Ісус повернувся до табору, Пастир подивився на нього пильним поглядом і запитав: А де вівця? Я зустрів Бога, відповів Ісус. Я тебе не запитував, чи ти зустрів Бога, я тебе запитував, чи ти знайшов вівцю. Я приніс її в жертву. Навіщо? Бог був там, і Він цього зажадав. Кінчиком своєї патериці Пастир накреслив на землі риску, глибоку, як борозна від плуга, і сказав: Ти так нічого й не навчився, іди геть.

Як же я звідси піду, коли ноги в мене в такому стані, подумав Ісус, дивлячись на Пастиря, що відійшов на протилежний кінець отари. Бог, який з такою досконалістю здійснив чудо зникнення вівці, не обдарував його з хмари благодаттю свого божественного плювка, чудодійною слиною якого обдертий колючками Ісус зміг би змастити та загоїти свої рани, звідки досі точилася кров, яка блищала на камінні. Пастир не став допомагати йому, він сказав свої зневажливі слова й відійшов, чекаючи, коли його вирок буде виконано, й не бажаючи дивитися, як Ісус готується до відходу, а ще менше бажаючи попрощатися з ним. З великими зусиллями, повзучи навкарачки, Ісус дістався до їхньої недавньої стоянки, де повсюди були розкидані знаряддя, необхідні для догляду за отарою, дійниці для молока, дошки для вичавлювання сиру, а також іще не вичинені овечі та козячі шкури, на які вони з Пастирем могли виміняти все, що їм було треба: туніки, плащі, які завгодно їстівні продукти. Ісус подумав, що ніхто не матиме підстав його винуватити, якщо він власними руками візьме платню за свою працю, виріже собі з овечих шкур щось подібне до сандалій або просто обмотає собі ними ноги, обмотавши та стягнувши їх потім ремінцями зі шкур козячих, якими було зручніше користуватися для цієї мети, оскільки вони не мали такої густої вовни. Приладнуючи собі це взуття, він замислився, яким боком ліпше притуляти шкіру до ніг, хутряним чи гладеньким, і вирішив, що його зранені ноги доторку голої шкіри не витримають, а тому притулив її до них вовною, використавши її, наче підкладку. Лихо було в тому, що його рани відразу прилипли до хутра, та позаяк він постановив, що йтиме берегом Йордану, то йому досить буде вряди-годи опускати зранені ноги у воду й відмочувати засохлу та злиплу кров. Коли його важкі саморобні чоботи просякнуть водою, то під дією власної ваги вони допоможуть хутряній підкладці відліпитися від ніг, не порушивши при цьому рятівну й благодійну кірку, яка почне утворюватися на порізах та саднах. Світлий колір крові, цівка якої досі стікала з його ніг, свідчила про те, що його рани — хоч у це й важко було повірити — досі не загноїлися. Тож вирушивши у свою неквапну подорож на північ, Ісус робив тривалі зупинки, сідав на березі річки й опускав ноги у воду, втішаючись її прохолодою та цілющими властивостями. Йому боліли не тільки рани на ногах, боліла й душа, було дуже прикро, що ватаг отари, якій він віддав стільки праці, так безцеремонно прогнав його після того, як у нього відбулася зустріч з Богом, подія нечувана в прямому значенні цього слова, бо, наскільки йому було відомо, не існувало жодної людини на весь Ізраїль, яка могла б похвалитися тим, що бачила Бога й залишилася жива. Щоправда, він хоч і зустрічався з Богом, але навряд чи може похвалитися тим, що «бачив» Його, та коли в пустелі перед вами постає хмара, схожа на димовий стовп, і каже тобі: «Я твій Господь», а потім починає з тобою розмову, яка не тільки є логічною та осмисленою, але й позначеною такими владними інтонаціями, що відпадає найменший сумнів у божественному походженні вашого співрозмовника, то будь-який сумнів тут просто недоречний. Те, що перед ним і справді був Господь, підтвердилося також відповіддю, яку він одержав, коли запитав про Пастиря, адже хто, крім Бога, міг би відповісти йому на нього з такою недбалістю, з якої стало очевидно, що хоч Він і ставиться до нього з легкою зневагою, проте добре знає його, і це Він підтвердив також тим, що відмовився сказати, хто ж він такий насправді — янгол чи диявол. А найцікавіше те, що й сам Пастир своїми сухими словами, які нібито не мали стосунку до головної теми, підтвердив надприродний характер його зустрічі. Адже він промовив: Я тебе не запитую, чи зустрічався ти з Богом, ніби хотів сказати: Про це мені вже відомо, ніби таке повідомлення анітрохи не здивувало його, наче він знав про це наперед. А ще більшою несподіванкою для Ісуса стало, що Пастир не простив йому загибелі вівці, бо інакше не можна було витлумачити його останні слова. Ти так нічого й не навчився, сказав він і після цього демонстративно відійшов на протилежний кінець отари, жодного разу не обернувшись. І тепер, коли Ісус напружував уяву, намагаючись зрозуміти, чого хотів від нього Господь, коли вони з Ним зустрілися, слова Пастиря знову й знову лунали йому у вухах так ясно й так виразно, ніби він знову був із ним поруч: Ти так нічого й не навчився, й у ту мить почуття самоти, втрати, розлуки опанувало його з такою силою, що серце йому наповнилося гірким болем — ось він сидить тут, ось він сидить тут сам-один, над річкою Йордан, дивлячись крізь прозору воду на свої ноги і спостерігаючи, як витікає йому з пораненої п’яти цівка крові і повільно розчиняється у воді, і зненацька і кров, і ноги перестали йому належати, це його батько сюди прийшов, кульгаючи на своїх пробитих цвяхами ногах, щоб охолодити їх у прохолодній воді Йордану, прийшов і сказав йому, як і Пастир: Ти так нічого й не навчився, тобі треба все починати спочатку. Ніби підіймаючи із землі важкий і довгий залізний ланцюг, Ісус почав спогадувати своє життя, подію за подією, таємниче повідомлення про своє зачаття, землю, яка світилася в чашці, забитих у Віфлеємі малюків, страту на хресті батька, успадкований жаский сон, втечу з дому, дебати у Храмі, розповідь Саломеї, появу пастуха, життя з отарою, врятоване ягня, пустелю, смерть вівці, зустріч із Богом. На цьому думки Ісуса урвалися, так ніби він був неспроможний далі про Нього думати, й перекинулися на нову тему: чому ягнятко змогло врятуватися від смерті, а вівця мусила загинути, проблема, що на перший погляд видається безглуздою, але, либонь, трохи проясниться, якщо сформулювати її так: той, хто врятувався, врятувався не навічно, а хто приречений — приречений остаточно. Ось і витяг Ісус останню ланку свого важкого ланцюга на берег річки Йордан, слухаючи скорботний спів жінки, якої звідти не видно, вона ховається в очереті, можливо, пере там білизну, а може, купається, й Ісус намагається уявити собі, що все це одне й те саме, живе ягня, яке перетворилося на мертву вівцю, його ноги, забризкані кров’ю батька, і жінка, що співає, гола жінка, яка лежить спиною на воді, задерши вгору тугі перса й піднявши чорний трикутник волосся, яке кучерявиться там, де починаються ноги, над збриженою дрібними хвилями поверхнею води, це неправда, що Ісусові вже доводилося бачити голу жінку, але якщо чоловік зовсім недавно відійшов від димового стовпа й уже міркує про те, що він робитиме під час наступної зустрічі з Богом, то він не може не зрозуміти, що принади голої жінки — атож, тут, мабуть, доречно вжити саме це слово — не можна уявити і створити, лише чуючи, як вона співає, й не знаючи, до кого вона звертається. Йосипа тут уже немає, він повернувся до своєї братської могили в Сефорисі, від Пастиря теж не залишилося навіть кінчика його патериці, а Бог, якщо він справді присутній, як то кажуть, скрізь, цього разу не показує свою присутність через димовий стовп, можливо, Він утілився в ту воду, в якій плаває тіло жінки. А тіло Ісуса вже подає сигнал, як буває в таких випадках з усіма чоловіками й усіма самцями-тваринами, плоть у нього між ногами набрякає, підіймає голову й наливається кров’ю, яка шугнула туди з усього тіла так бурхливо, що з ран уже не тече, бо її там не стало. Яким же могутнім є поклик цієї плоті, Господи, але Ісус не біжить на пошуки жінки, і його руки відштовхують гарячкові й тремтячі руки розбудженої плоті. Ти ніхто, якщо не любиш себе самого, ти не прийдеш до Бога, якщо спершу не приборкаєш власне тіло. Невідомо, хто сказав ці слова, але тільки не Бог, це зернини не з його чоток, а от Пастир міг би їх сказати, якби не був так далеко звідси, а може, то були слова з пісні, яку співала жінка, Ісус подумав, як було б приємно, якби вона їх йому пояснила, але її голос уже замовк, можливо, її віднесло вниз течією або жінка просто вийшла з води на берег, щоб обсушитися, одягтися й примусити замовкнути своє тіло. Ісус запхав ноги у своє безглузде намокле взуття, вичавивши з нього воду, що бризнула на всі боки, немов із губки. Атож, дуже сміялася б та жінка, якби прийшла сюди й побачила його в цих недоладних обмотках, та, можливо, її іронічний сміх тривав би недовго, адже її погляд ковзнув би зрештою вгору по його тілу, вгадуючи його форми під тунікою, а потім зустрівся б із його очима, завжди засмученими, а тепер ще й затуманеними новою тривогою. І тоді без зайвих слів або й мовчки вона знову скинула б із себе одяг, і коли б сталося те, що завжди відбувається в таких випадках, вона з великою обережністю скинула б із нього його недоладні сандалії, поцілунками вилікувала б кожну з його ран, а тоді б іще й обгорнула їх, як яйце або кокон, своїм мокрим волоссям. На дорозі не видно нікого. Ісус озирається навколо, зітхає, шукає очима усамітнений куточок і прямує туди, але зненацька пригадує, що Господь покарав смертю Онана за те, що той розливав своє сім’я на землю, а не в те місце, яке для нього призначене. Сьогодні Ісус міг би дати інше пояснення класичному епізоду, яке влаштувало б його куди більше, й, можливо, нещадна суворість Бога не зупинила б його, бо на це були істотні причини: по-перше, він не мав зовиці, з якою, як того вимагав Закон, мусив би продовжити рід старшого брата, а друга причина була, либонь, ще поважнішою: Господь, поставши перед ним у пустелі, сказав, що покладає на нього певні надії в майбутньому, й було б малоймовірно та нелогічно припускати, що Він забуде про свої обіцянки й відмовиться від Свого задуму через таку дрібничку, як рука, що наважилася заблукати не туди, куди слід, адже Господові добре відомо, що не всяку потребу тіла можна задовольнити їжею та питтям, існує й інша здержливість, витримувати яку набагато тяжче. Такі та подібні роздуми, що передували дуже людському й дуже зрозумілому бажанню Ісуса знайти затишний куточок, невидимий для сторонніх осіб, замість підштовхнути Ісуса на згубну стежку гріха, несподівано справили протилежний ефект і витіснили ті порочні думки, що крутилися в лабіринтах його мозку, не кажучи вже про само бажання, гріховність якого була для нього цілком очевидною, а тому примусила його завагатись і розхолодила його первісний намір. Змирившись із власного доброчесністю, Ісус закинув на плече торбину й рушив у дорогу.