Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 94

Сама відшукала його (хіба не могли бути все свідоме життя разом і лише через непорозуміння опинитись нарізно?), сама попросилася в його серце і сама заступалася перед світом за їхнє виімагіноване[154] кохання. Неонілія-Марія Івашкова.

Любила повторяти в пам'яті вичитану колись у «Новій жінці» мініатюру якоїсь італійської письменниці, яка тепер так дуже відповідала її душевному настроєві:

«Чому ви вважаєте, що я одинока дівчина, якій не вдалося піймати чоловіка? Це ж не так. Я не одинока, не вдова, не розлучена й не покинута. Я просто чекаю свого вибраного.

Задовго чекаю, кажете?

Ой які ж бо ви: та хіба воно так легко відшукатися в цьому метушливому багатотисячному місті?

Звичайно, я давно поникла б духом, якби не свідомість, що мій коханий так само чекає мене.

Хіба вам нічого не говорить та обставина, що він і досі не жонатий? Він, як і я, не втрачає надії, що наші стежки кінець кінцем таки зійдуться.

Та часто марю: ось зараз пролунає дзвінок, я відчиню двері і занімію з радості. А мій коханий, не дивуючись, не запитуючи ні про що, звичним рухом поставить валізки на підлогу й скаже просто:

— Ось я і прийшов.

І зразу буде ясно, що він з цієї хати нікуди більше не піде, бо сталося те, чого не могло не статись.

І так, як бачите, ми обоє роками чекаємо на цю благословенну хвилину. Часто ввечері, готуючись до сну, розраджую свого коханого:

— Не журися, єдиний, що й сьогодні не поталанило нам. Потішимо себе тим, що завтра цілий, ще не займаний день перед нами.

А він у свою чергу розважає мене:

— Ти про мене не турбуйся, єдина. Я витривалий, аби тільки ти не втратила віри. Бо коли б навіть недобра доля не дала нам зустрітись, то хіба ми й без того все своє свідоме життя не належали одне одному, хіба й без того не була ти мені дружиною, а я тобі чоловіком?

І тому ви помиляєтесь, коли думаєте, що я жінка, яку не сподобав собі жодний мужчина. Я просто-напросто чекаю свого коханого. Свого вибраного, коли хочете знати».

Полюблялось іноді Нелі уявляти собі, що вона, наприклад, готує обід для Маркіяна, який ось-ось повернеться з роботи. Коли одного разу поверталася вранці з базару з думкою про обід для чоловіка, її перестрів незнайомий хлопець, у спортивних коротких штанцях, сам засмалений під шоколад. Неля злякалася. Ще жили в її мозку рештки попереднього великого страху. Хлопець насамперед відкрито усміхнувся, немовби хотів сказати: «Не бійся мене. Приходжу з добрими намірами».

Неля повірила хлопцеві.

— Маю вам щось передати від вашого чоловіка.

(Не сказав: «від Івашкова», а «від вашого чоловіка», що Неля й оцінила відповідно).

Він витяг з-за пазухи спортивної сорочки завинене щось у газеті.

— Це щоденник Маркіяна. Він передавав клаптиками, як то в тюрмі, знаєте. Ми тут переписали, і ось вам. Це не його почерк. Аби ви знали.

Неля могла відповісти з законною гордістю:

— А я знаю почерк свого чоловіка.

Хлопчисько зробив здивовану міну: звідки?

— Оригінал ми зберігаємо як документ. Для слушного часу. Все. Я пішов.

Доки Неля не познайомилася з щоденником Маркіяна, не розуміла, чому оригінал мусить переховуватись в чужих руках до слушного часу.

Є тут один ключник, що його прозивають оправця. Худий, з довгим, тоненько закінченим носом і хитрим підборіддям. Виявляється, що в людині може бути хитре підборіддя.

Оправця пропадає за… мертвими.

Варто спостерігати, з якою любов'ю він змиває з трупів слід крові, як зачісує їх, вирівнює уста, як старанно чистить нігті на руках і ногах, як жадно завжди чигає, коли скатований нарешті перестане дихати.

Повинен би працювати у морзі. З мене в інших умовинах вийшов би письменник. Бог мусив бути п'яний в ту годину, коли розподіляв людські долі.

Ми чомусь звикли відмірювати втрачений час одними роками так, начеб місяці, тижні, дні, години не мають жодної вартості в рахунку людського життя. Бухгалтерія, товариство. За таке недбальство віддають під суд!

Хочеться лупцювати кулаками по голові від того, що ніхто не почує дискусій, які провадяться тут.

— Ти служиш німцям.

— Брешеш. Я служу своєму народові.

— Так, аби допомогти тому народові влізти у фашистське ярмо.

— Неправда твоя. Німеччині потрібна Україна в її дальших планах східної політики. А крім того, як база сировини і ринок збуту.

— Ага.

— Щоб ти знав! Німеччина хоче Україною шахувати Росію, Польщу, Румунію.

— І все?

— Чого все? Англія зацікавлена в самостійній Україні, щоб спинити наступ Німеччини на Схід. І знову-таки ослабити Москву, яка загрожує англійським посілостям у Малій Азії та Індії. І тому я співпрацюю з німцями як своїми майбутніми союзниками.

— Але ти кажеш, що ти проти поляків.

— Що за дурне питання! Само собою, що я проти ляшні.

А як же ти дивишся на те, що польський уряд вступив у союз з Гітлером?

— Це дипломатичний трюк з боку Гітлера. Німці не проміняють України на Польщу.

— А навіщо їм міняти, коли вони збираються проковтнути одну і другу.

— Не бійся, не такі німаки дурні. То дипломати!

— Хто дипломати? Німці? А ти знаєш, що сказав Гінденбург про німецьку дипломатію?

— А я не зобов'язаний все знати.

— Рація! Тоді я тобі скажу. Ще Гінденбург сказав: «Що німецький воїн завоює, то німецька дипломатія програє». А ти чекаєш, що німець подасть тобі самостійну Україну на тарілці, ніби печену качку?

— Я не потребую простацьких порівнянь!

— Прошу дуже!

— Власне, тому, що я знаю, що мені не дадуть нічого готового, тому я дію…

— Займаєшся шпигунством на користь фашистської Німеччини.

— Перепрошую. Не зовсім так. Я працюю в дипломатії. Я не винний у тому, що поки що не можу носити фрака дипломата і що в мене поки немає закордонних представництв.

— Тобі, як Іуді, виплачують срібняками за твою роботу?

— Я не знаю, чи є на світі дипломати, що не брали б грошей за свою працю.

— Ти блазень!

— Якщо б я почув таке на волі, я викликав би тебе на поєдинок. Жадаю доказів, що я блазень!

— Я готовий навести їх тобі. Скажи, ти читав «Майн кампф» свого бога?

— Це ще не доказ, що я блазень.

— Це я тобі пізніше доведу. Тепер відповідай на моє запитання.

— Ухиляюся від відповіді.

— Гітлер твердить, що твоя порода може бути лише погноєм для його вищої раси.

— В мене в роду не було євреїв.

— Мова про таких слов'ян, як ти.

— А тоді і ти підеш на погній.

Ось тобі й готовий доказ, що ти блазень. Я не хочу допустити до того, щоб мій народ став погноєм для фашизму, а ти стараєшся, аж з шкіри лізеш. Такі, як я, хочемо спасти культуру нашого народу, його історію, забезпечити йому добре ім'я серед народів світу в майбутньому, а ти, свинюко, хочеш допомагати угноювати тевтонські землі своїми земляками, аби на них виростала-розквітала вища арійська раса. Блазень ти чи не блазень?

— Я мушу ще подумати над цим.

Кожна вільна хвилина заповнена тут або порнографічними історійками, або дискусіями. Ще грають у карти.

Так, тамтой таки блазень.

Снився мені живий берег Дніпра під Києвом. Побачити, торкнутися губами — й можна вмирати. Батьківщина — не пережиток.

Якщо б я був на волі і мав свій літературний журнал, то друкував би в ньому таку власну поезію у прозі:

«Яка несправедливість, дідусю, — жалівся Горобчик Морозові. — Кіт приходить на світ у теплих шкарпетках, а йому ще й чоботи шиють».

Плюну в пику тому, хто назве мене сентиментальним!

Нелечко! Візьми рушничок і витри ним себе всю-всю. Потім непраним передай його сюди. Ти — моя жінка.

Яка переоцінка цінностей. Слабе серце на волі — нещастя. Тут — спасіння. Є серед нас хворий на серце комуніст. Можна позаздрити йому. Від одного кулака в ніс втрачає притомність. Щасливий.