Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 93

— А про кого, на вашу думку?

— Я не то… Я лише не люблю, слухайте, коли вам здається, ніби я й надалі той хлопчик, що бігав до вас на уроки…

— Мені щось інше здається. Мені здається, що різниця віку поміж нами ще не досягла тієї межі, коли починають стиратися грані років між такими, як ви і я. І тому поки що мій життєвий досвід домінує над вашим, що до деякої міри дає мені право читати вам мораль. Жаль мені, скажу вам відверто, Стахи. Як жінки і як людини.

Перебив її:

— Нічого з неї не вийде, товаришко Валевська, бо виходить заміж за залізничника… Забезпечений, на державній посаді…

Рита глипнула на нього строгим педагогічним поглядом:

— Ваша іронія не робить вам честі. А може, це Стаха вам навмисне робить? Адже вона, наскільки я зорієнтувалась, й досі любить вас. Що, замало інтелігентна була для вас?

— Ви тільки що сказали, що моя іронія не робить мені честі. То чого ж ви…

— Розумію. Маєте рацію. Будемо говорити без іронії. Я вже казала вам, що товариші осуджують вас.

— А я вам відповів, що не дозволю нікому втручатися…

— Ей, Броник, — блідо посміхнулася Рита, — ви тільки що заявили, що ви вже не той хлопчик, який бігав до мене на уроки. Не бажаючи колоти вас, я думала, що у вас більше сили волі.

Бронко прикусив верхню губу. Свідомо чи ні, кольнула його в найбільш болюче місце.

— Чого ви зараз — «сила волі»? А може, я не хочу зрікатися дорогої мені людини? Я ж не кажу, що я не можу, але що не хочу. А крім усього іншого, мені здається, що нам не треба відмовлятися від будь-чого гарного і доброго, що є в тому таборі… Чи будуть це культурні надбання, чи живі люди.

— Це добра думка, але вона не ваша, а запозичена у Леніна, хоч він про це трохи інакше сказав. Але ви, як бачу, вже й ідейну базу підвели під свій роман.

Вчув теплінь на чолі. Мусив пригадати собі, що не сміє зірватись.

— А це не роман, Рито, а кохання, за яке я буду зубами гризтися.

Рита журно похитала головою.

— Аби вам пізніше, Броник, не довелося, пробачте за грубий вислів, лікті гризти.

Знову спалахнув бунтарський вогник на його лиці

і згас, придушений якраз тією силою волі, брак якої закидала йому Рита.

— Це неделікатно, Рито. Я ж люблю.

— Облиште! Любов, як кажете, може бути злагіднюючою обставиною, а не виправданням. А щодо делікатності, то всі ми замало неделікатні у принципових питаннях чи то, власне, занадто делікатні там, де треба рубати з плеча. Броник, послухайте мене, я знаю те середовище. Я знаю, як воно всмоктує в себе людину. Знаю теж, що людина — перш за все продукт свого середовища. І тому ваша обрана, яка б вона не була з природи добра, належить перш за все…

— Пробачте, що переб'ю. Я знаю, що ви хочете сказати: яка б вона не була, вона все ж таки продукт свого середовища. А я вам відповім, що мені прикро за вас.

— За мене? — здвигнула плечима.

— Ага. Ви завжди були для мене зразком великого, об'єктивного розуму. А в даному випадку ви, слухайте, не об'єктивні. Ви ж знаєте, що не завжди людина буває тільки продуктом свого середовища. Я не хочу порівнювати велике з малим. Я міг би навести приклади з біографій великих революціонерів, які походили якраз з кругів аристократії. Але я не буду шукати прикладів аж в історії. Візьму ближчий. От, наприклад, ви. Ви, товаришко Валевська, наскільки мені відомо, теж з буржуазії, але вас не засмоктало ваше середовище. Ви ж органічно — не так? — увійшли в наш клас.

— Я? — Рита почервоніла. Була, видимо, ображена самим порівнянням з Річинською. — Я? Я хотіла б насамперед знати, хто дав вам право порівнювати мене з панною Річинською? Я зросла на революційних традиціях, хоч ті самі «революціонери» пізніше потоптали ті традиції у вільній Польщі… Я пішла у революційну боротьбу не через роман з революціонером.

Бронко пустив плазом останню фразу.

— А я, до вашого відома, не сподіваюся від Ольги і не чекаю, щоб вона стала революціонеркою.

— То тим більше це не дає вам права порівнювати її зі мною. Я зірвала з своїм середовищем свідомо, духовно підготованою, а й то мені не легко прийшлося.

— Тому я й хочу допомогти їй вирватись з цього солонцю.

Рита послинила хусточку і стала старанно витирати на пальці пляму чорнила. Нервувала. Борис задовго не приходив.

— Не робіть, прошу вас, товаришу Завадка, пробачте за порівняння, послуги жабі й не витягайте її з болота. Боюся, що вам надто дорого обійдеться ваша фантазія…

— Не буду більше переконувати вас у тому, що це не фантазія, а серйозна справа мого життя. Якщо ви, жінка, самі цього не розумієте, то не треба. Я знаю, що мені доведеться заплатити за свою сміливість, чи впертість, чи любов, чи як це збоку виглядає. Що ж, слухайте, як треба, то заплачу, ретельно, до гроша. Нікому не залишуся винним, — сказав з пристрастю, — нікому! — Раптом насторожився: — Хтось іде чи мені причулося?

— Борис! — схопилася Рита. — Пізнаю його кроки! Ви поговорите з ним, а потім залишите нас самих, чуєте?

Цим разом Риту підвела її інтуїція.

Увійшов Юлько Скиба.

Був жовтий, як гарбуз. Рита зрозуміла все.

— Коли? — спитала лише.

— Тільки що, — впала коротка відповідь.

— На квартирі?

— По дорозі до вас.

— Так, — сплела пальці так, що кісточки хруснули, — польовий суд — і кінець. Чого ж ви, хлопці, такі перестрашені? Цього і треба було чекати.

— Рито, — почав Бронко не своїм голосом. Був блідий і ніби брудний на обличчі.

— Я розумію ваш намір, Броник, але не треба. Нічого мені не треба. Не турбуйтеся мною. А тепер, хлопці, — схопилася обіруч за скроні, — прошу, залишіть мене саму.

— Ми вас не лишимо, — Юлько заплакав.

— Ні слова більше, — Рита відчинила двері, — йдіть. Хочу побути сама з ним у думках. Чого ви ще… зволікаєте?

Бронко затиснув рот тильною стороною долоні і прожогом вибіг з кімнати.

Юлько, ридаючи, припав до одвірка.

З долонями на скронях, задивлена в одну точку, страшна своїм закам'янілим спокоєм стояла товаришка Рита Валевська.

Неля була певна, що її зв'язки з організацією порвалися остаточно. Перенесена хвороба декваліфікувала її, як члена підпільного товариства.

Проте до суду над «Круком», незважаючи на цинічну заяву слідчого судді відносно ролі Славка Ілаковича в її завербуванні до організації, Неля по інерції ще очікувала сигналу від них. Ішла було вулицею й оглядалася, чи не йде хто їй по п'ятах. Розумувала, зрештою, правильно: на якій моральній підставі має вона повірити Янічекові, що він сказав їй правду про Славка Ілаковича? Де впевненість, що це не провокаційний наклеп з боку слідчого судді? Зрештою, за всіма прикметами, останнє припущення навіть правдоподібніше за перше.

Коли відбувся суд над «Круком» (прокурор вимагав п'ятнадцять, присяжні змилосердились і дали вісім), Неля остаточно, хоч як це гірко, повірила, що Янічек таки говорив правду ладней панєнце. Славко Ілакович довів свою відданість справі, і Неля стала не потрібна ні йому, ні організації. Добре, що на підмогу прийшло Нелі захворювання, а то ще невідомо, який поворот взяли б її справи.

Позбувшись нездорових ілюзій, Неля стала приходити до душевної рівноваги.

Була шлюбною жінкою своєму коханому, і їй поки що цього вистачало.

Відчувала опіку чоловіка й на віддалі. Ніхто тепер не збирався сватати її, спекулювати її вродою чи хоч би залицятись до неї, бо ж була мужаткою[152], про що свідчила шлюбна обручка на пальці. Була безпечна. Була недоторкана, ніби посол. «Нолі ме тангере»[153]. Занурилася у свій внутрішній світ, як черв'як, з народного прислів'я, у хрін. Не хотіла чути (буквально затикала пальцями вуха!), не хотіла бачити, як оточення сприйняло її вибрик.

Почувала гордість за себе, спромоглася на відвагу стати на прю з усталеними віками нормами товариського життя.