Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 87

— Який?

— Смішний у коханні…

Сташка! Ще багато води спливе у Пруті, поки час вимете її словечка з його пам'яті.

Бронко оповив Ольгу шаллю, ніби дитину, і так підняв на руки.

— Моя ти жадана… моя виболена. Слухай, аж не віриться мені, — поклав її на землю і сам ліг поруч, — аж страшно стає. Слухай, ніколи, чесно кажу, ніколи-преніколи не думав, що кохання може так скрутити чоловіка. Ух ти, моя недосяжна, ти! — він знову схопив її в обійми, а потім буквально відштовхнув її від себе. — А тепер іди до хати, бо зі мною щось дике діється. Я такий вар'ят в цю хвилину, що можу вдертися до пані добродійки Річинської і вже схочу вийти з її хати тільки… разом з одною з її дочок. Або ще гірше: можу схопити тебе на руки і, як вовк здобич, занести у свою хату. Слухай, ти уявляєш собі, що то за світовий скандал буде? Іди, моя біла панно, йди, бо не відповідаю за себе… Я чотири ночі не спав, а людина, коли не виспиться, легко уподібнюється звірові… А завтра, чи коли скажеш, стану перед обличчям твоєї родини, і щойно тоді почнеться… Іди, моє серце. Дай ще раз тебе поцілую, йди…

Ніхто не знав, чому для річних кінських ярмарків обрано нічим не примітне підгірське містечко з жіночим ім'ям Отелія. Розташоване на дні широкого яру, прикрите трепетою, вільхами та березами, воно зовсім ховалося від стороннього ока. З віддалі його не було видно, і тільки під'їхавши до символічних воріт (дві придорожні, мохом порослі кам'яні брили), ви могли побачити місто, яке починалося із старих, врослих у землю халуп.

Проте Отелія не потребувала ні реклам, ні рекомендацій, бо ті, що їх цікавили кінські ярмарки на Покутті, приїздили сюди щороку з Варшавського, Краківського, ба навіть Познанського воєводств.

Панство з далеких сторін знало, що в Отелії двічі на рік відбуваються великі кінські ярмарки: пізньої весни, коли вже поле обпоране, і восени, коли картопля вже в кагатах, а кукурудза в кошницях. Крім цих річних ярмарків, тут кожного першого понеділка нового місяця відбуваються менші, воєводські кінські ярмарки.

Тут можна купити чи продати рідкісного коня, пошити в дурні новачка в цій торгівлі або самому стати жертвою досвідченішого за тебе шарлатана.

В Отелії в ярмаркові дні призначали побачення друзі, зводили порахунки поміж собою вороги, а в річні ярмарки чигали на свої жертви шулери міжнародного рангу, торговці морфієм, гендлярі живим товаром, закордонні кишенькові злодії, відбірні повії. Тут бились за коня не менш пристрасно, ніж у середньовіччі за ласку дами серця.

Перед річними ярмарками Отелія за місяць, а то й більше наперед готувалася до прийому гостей. Ішлося головним чином про нічліги. Невеличкий готель міг вмістити тільки дуже незначну частину приїжджих.

Ті, що носилися з думкою побудувати тут готель столичного масштабу, слушно розмірковували, що це не оплатиться, якщо той готель буде заповнений гістьми тільки двічі на рік. Коли б Отелія мала ще якусь атракцію туристського, історичного чи релігійного характеру (могла б, наприклад, об'явитись у містечку мати божа чи знайтись руїни замку з часів Данила Галицького), тоді б і побудова готелю виправдала себе.

Тим часом люди скористалися з цієї обставини і стали будувати нові доми так, щоб одна кімната мала ізольований вхід. В дні ярмарку вся родина тіснилася в решті дому, а кімната з нєкремпуйонцем вейсцєм[148] здавалася за великі гроші. Приїжджих обслужували дві корчми. Панство (вишукане) зупинялося у «мисливському домику» — готелі-корчмі на двадцять осіб, яка належала отелівському дідичу. Крім того, тут відбувалися прийоми під час великого полювання, різні партійні конференції, дипломатичні переговори під ширмою полювання. Дідич відпускав на той час свого кухаря, за яким їхали фіри з різними кулінарними делікатесами.

Все це було призначено для лівого боку, бо треба знати, що ярмаркова площа в Отелії ділилася на дві частини. Праву, меншу, займали селяни, тобто господарі, конокради (які здебільшого теж походили з селян) і цигани. Цих останніх було небагато. Тільки де-не-де червоною плямою впліталася яскрава сорочка, з блискучими гудзиками камізелька цигана чи кепка конокрада з румунського або угорського боку.

Кожний кінь, що його виставляли на продаж, мав паспорт (у конокрадів фальшивий), в якому виписані всі його скромні дані. Його власник мав довідку від громади, яка стверджувала не лише прізвище господаря, його місцепроживання, але й причину, яка спонукала його продавати коня. Крім цього, більшість коней спочатку йшли на пробу. Якщо до визначеного терміну кінь не сподобається новому господарю, він мав право привести його назад попередньому його власникові і отримати свої гроші.

На правім боці ярмарку найбільше часу займали торги за коней. Від самого коня на цій половині вимагалося небагато: доброї робочої сили, апетиту і всяких таких манер, аби не фицкався чи не гриз за плече нового хазяїна.

Торгувалися тут довго, з умінням і смаком, з приповідками, з двозначними натяками, з удаваною образою, з попльовуванням на долоні, з братською сердечністю та ворожнечею напереміну. Розходилися, зарікаючись здибатись коли-небудь у житті, взаємно глузуючи, то сходились знову і починали торг спочатку.

Вся насолода купця і покупця була у майстерності торгування. Декотрі з них доходили до неперевершеної досконалості.

Епілогом великої гри була корчма і могорич.

Зовсім інші вимоги ставилися по лівому, панському, боці.

Тут вимагали грації, краси, тонкості манер, індивідуального характеру кожного коня. На цьому боці коня не показують. Його демонструють в бігу, в ході. Виставляють напоказ його розум, швидкість орієнтації в заплутаній ситуації, його ніжність чи войовничий характер. Було, нетерпеливий, химерний кінь, що не міг і хвилини спокійно встояти на місці, привертав увагу саме своїм темпераментом. Бували коні статечні по природі, яким не подобався привселюдний показ, і вони не приховували свого обурення: не слухались команди або виконували її навпаки. Вони могли, наприклад, не бажати бігти не з химер, а тому, що в даний мент це видавалося їм безглуздим, але коли вже бігли, то з якою грацією згортали копитами землю під себе!

Орися Ілаковичева, яка рідко коли пропускала місячні ярмарки в Отелії, цим разом зупинила свою увагу на «англійці» чистої породи. Кінь був довгий (але не занадто), м'який, гладкий, розумний, спокійний, але з прихованим темпераментом, що тільки додавало пікантності його постаті.

Орися згадала, що недавно читала повість польської письменниці Зофії Налковської «Роман Терези Геннерт» (дивно, що з якогось часу тягне її на роман, де до трагічності розгортаються людські пристрасті). Авторка описувала коня, начеб фотографувала словами «англійця», на якому зупинила Орися свою увагу: певний, економний в рухах, замкнений у собі, з м'якими переливами м'язів під шкурою. Вся його гідність, вся елегантність його бездоганно викінченого тіла, все багатство його добрих манер належало не йому, а його породі. Був її репрезентантом.

Налковська гарно висловилася, що вся натура, своєрідність психіки у тварин виявляється перш за все у динаміці їх тіла, в їх рухах. У коней не має значення, каже письменниця, як у людей, вираз обличчя, рух голови чи погляд очей. Кінська фізіономія йде від чуба на лобі до кінця хвоста. У коня важливі хвіст, ноги, лінія хребта, повівання гривою, удар копитом.

Біля «англійця» зібралася групка аматорів чистої породи, але відразу стало помітно, що найбільше пожирає його очима тільки один серед них. Це був молодий, з-панська одягнений селянин, брюнет з вродливим лицем. Здавалося, він був не свідомий своєї краси.

Орися підступила й собі. Не мала при собі аж стільки готівки, але знала, що як дійде до серйозного, то в Отелії завжди зможе роздобути потрібну суму. Тим паче, що коня продавав особисто знайомий їй поміщик, марнотрат і гуляка, нащадок колись могутнього аристократичного роду, і отой «англієць» був його останньою картою… тимчасового порятунку. Казали, що він позичав гроші й дуже акуратно віддавав, але для того, щоб віддати, мусив в іншому місці позичити, і так колом без кінця.