Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 86

Ні, господь не може допустити, щоб доля (досі ніхто не сказав Олі, чи доля теж підлягає загальному божому командуванню) так садистично повелася з нею. Що за нелюдяна була б це гра: подарувати Олі щастя, не дати їй роздивитися його і тут же забрати його!

Очікуючи і роздумуючи, приходить Ольга до дикого висновку, що страх — це один з основних компонентів змісту любові.

Кожна любов має свою тінь — страх. Як тінь від предмета, так страх від любові нерозлучний.

Мати по-іншому любить і боїться за своє дитя. По-іншому дитина тягнеться до матері і боїться розлучитися з нею. По-іншому любить і боїться втратити своє кохання дівчина. Так само, а проте по-іншому боїться за своє кохання юнак. Ще по-іншому любить і тремтить за своє кохання мужчина у зрілому віці. А ще по-іншому старі жінки дрижать за своїх внучат.

Любов не позбувається своєї тіні й у самий полудень, коли тихо і спокійно на її горизонті.

Закоханий боїться втратити ласку найдорожчої своєї людини, боїться заподіяти їй біль, зіпсувати настрій, викликати недовіру до себе, втратити власну віру в неї, самому показатись їй байдужим.

«О господи, — бавиться мислями Ольга, — безліч відтінків і варіантів страху містить у собі кожна любов!»

Стривай, — блискає Олі в голові, ніби хто там сірником черкнув, — а може, Бронко ходить попід її вікнами з вулиці, чекаючи сигналу від неї, не насмілюючись сам зайти на подвір'я?

Кутаючись шаллю, наче весільною фатою, Ольга сходить на подвір'я.

Тепла, післядощова волога вдаряє дівчину по оголених литках.

Скільки приємних спогадів у кожної людини зв'язується з літніми теплими дощами!

Яка це розкіш була, — пригадує Ольга, — перевісити зв'язані шнурками черевики через плече і хлюпатись у нагрітих до температури води у ванні дощових озерцях, у калюжах.

Прозорі, висвічені кольорами веселки бризки розліталися на всі боки, і чим більше їх було, тим веселіша була забава.

А скільки пізніше було клопоту з брудними водяними плямами на платтях! Сестри довгий час не могли додуматись, як це Мариня пізнає, що вони хлюпались у калюжах.

Коли дізналися, що їх видають саме оті плямки на платтях, примудрилися скидати з себе сукеночки і гарцювати в одних сороченятах і панталончиках.

Та оскільки, як навчав татко, кожний таємний гріх мусить стати явним, то і їх гріх довго не затримався в таємниці.

Виявила його… травинка, що приліпилася до Олиної п'ятки. Олена з цієї нагоди дала дівчаткам коротеньку поуку про перст божий. Діти справді якийсь час, з остраху перед караючим перстом, сторонилися дощових калюж.

Розніжена спогадами дитинства, Ольга подалася до хвіртки.

Промита теплим літнім дощем зелень пахла всіма можливими ароматами.

Ольга глибоко, по-фізкультурному, вдихнула в себе повітря.

Яка симфонія запахів!

Промите дощем листя ліщини, матіола (яку Мариня в цьому році посадила з великим запізненням), медунка на сусідньому городі, яку через неуважність плуг залишив живою, гриби псюрки під зогнилим пнем, напучнявіла кора слив, промоклі соснові дошки, що їх привіз господар для ремонту квартири, свіжий подих напоєної вологою землі — все це зливалося у непідмінний духмяний запах літа.

З-за штахет було видно, як пари, обнявшись, подавались на набережну Пруту. Їх притишені голоси губились разом з відгомоном їхніх кроків.

«Щасливі», — позаздрила Ольга доброзичливо, з почуттям людини, свідомої свого власного щастя.

Мала господинька вийшла на тротуар, щоб переконатися, чи її здогад не виявився фальшивим, коли з тіні ясеня біля протилежного будинку виступила чоловіча постать.

Бронко! А хто б інший?!

— Олю! — окликнув її неголосно. — Я… так давно чекаю тебе. — Оце вперше вжите в їх взаєминах «ти» прозвучало у вечірній тиші, як любовний заклик.

«Він давно мене чекав». Сльози сердечної вдячності затьмарили їй усе навколо.

Бронко взяв її обережно, з оглядкою за плечі, як беруть химерних дітей, і завів на подвір'я Річинських.

Мала господинька не противилася.

Без слова зняв з неї довгу тонкопрядивну шаль.

«Це він весільну фату знімає з мене!»

Шаль сповзла з плечей. (Для того вона і шерстяна, та ще й тонкопряжена). Ольга не притримала її, і вона впала на землю. Бронко підняв шаль і тримав на руці, як цінну заставу.

— Я був зайнятий і все думав: вона відчує і зрозуміє, що я не можу…

— Я так і думала, я так і думала…

Зринув спогад про Сташку, але в думках відмахнулася від нього, як від осінньої мухи.

Не треба нічого вияснювати, ні про що питати, бо все, що їх розділяло, залишилося позаду. Єдине, що мало якийсь зміст, — це те, що вони знову разом.

Оля, немов у пам'ять того їх вечора, простягає руку і торкається його обличчя. Чи, може, не довіряла своїм очам?

Дужі, нетерпеливі мужські руки владно сягають по ній. Мала господинька не борониться від його поцілунків. І так давно в думках належить до нього. Може тепер робити з нею, що сам захоче. Не розуміє лише одного: чого це вона так слабне в його обіймах?

— Слухай, ти не думай, що ти легко мені прийшлася. Я хотів, щиро признаюся, перебороти себе, викинути тебе з серця і пам'яті, і бачиш, нічого не вийшло з того! Як багато я думав, Олю! Ох, коли б ти знала, скільки я думав! Ну що ж, думаю, розумний зрозуміє, а дурному рота не заткнеш, отож і взагалі не треба звертати уваги на нього! Але й ти, моя біла панно, будь приготована, що нас з тобою чекає ще не одна гірка пілюля. Твої будуть переслідувати тебе за зраду станові, а з мене мої кров цідитимуть, що зв'язався з попадянкою. Слухай, я думав: велику дурницю ми робимо, що беремо на себе відвагу йти всупереч цілому світові, але, напевно, ще більшу зробили б, коли б змалодушничали і розійшлися страху ради.

Пригортаючи дівчину до себе, Бронко відчував, як від її безпорадності множиться його власна сила. Здавав собі справу з того, що йому треба буде зужити чимало енергії, щоб якомога безболісно вирвати її з старого грунту та пересадити на новий, аби за старим не тужила, а відразу прийнялася цвісти на новому.

Аж посміхнувся до своїх мрій. Не тільки Ольгу викрадемо з її середовища, не тільки її одну! Все краще, що тільки засіватиметься на їхньому лані, переноситимемо на своє поле. І таланти, і світлі уми, і вмілі руки, і благородні серця, і такі милі створіння, як оця моя…

— Слухай, я тільки одного боюся, щоб ти пізніше не шкодувала. Оцього так боюся, що коли подумаю, що таке могло б колись бути, то аж шкіра терпне на мені…

— Ти тому так думаєш, що не знаєш мене.

— Тобі не гріх таке говорити: я тебе не знаю?

— А тобі не совісно таке думати про мене? Боже, таку ціну заплатити за нашу любов, як ми з тобою, а потім, ніби сліпці, розгубити її… Тоді якої кари вимагати б для нас?

Вони забилися в куток між верандою і стіною. Бронко, нахилившись усім своїм корпусом, утворив для Ольги вигідну і надійну підпору, а крім того, мала господинька вихрила йому чуба.

— Вірність — це чеснота, яка не кожному дається. Для цього треба особливих, витончених натур.

— А тобі здається, що ми такі й є?

— Так, — відповідає поважно і з переконанням, — тільки мені не здається, а я впевнена в цьому. Ми і є ті особливі натури, обдаровані вищою ласкою вірності. Ми, Бронусь, з тобою ті, що про них говорить Кобилянська: «Що люблю, люблю навіки».

— А ти чого посміхнулася?

— Я подумала, скільки молодих людей у світі читало Кобилянську і запам'ятовувало з неї якраз ці слова.

— А скільки разів ти їх повторяла без мене, хочу сказати, до мене?

— Буду гніватися, Бронусь. Я подумала про свою сестру Славу. Вона їх, напевно, теж повторяла. Аби тільки ти…

Бронко не дав їй докінчити. Він зло, як би навмисне, щоб зробити їй боляче, дико впивається в її губи.

— О, а тепер я тобі скажу: ти не знаєш мене! Слухай, я тут, в цю хвилину присягаюся тобі, що моє дурне серце, якщо ти тільки не обманеш його, ніколи не перестане битись для тебе одної… Такий я вже є.