Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 64

Комплімент, хоч і не дуже зграбний, все ж таки якось потішив Стаху, і сам Вовк не видався їй уже таким матолкуватим.

— А щодо того, що ніби ви мене ще добре не знаєте, панно Стасю, то скажу вам таке: кожне подружжя — лотерея, як той казав. Можна знатись до шлюбу десять років і пізніше жити, як кіт з собакою, а можна й через газету познайомитись і жити, як бог приказав. Мою небіжку, я чоловік простий і таїти не вмію, теж мені добрі люди посватали… А щодо того, як ми мали б жити, то скажу правду, я такий, що таїти не вмію… на великі мілосні[124] придибашки я вже трохи застарий, і здоров'я вже такого в мене нема. Мені треба матір дітям і господиню до хати. Хай би ці троєчко росли, а більше — досить з мене… І тому панна Стася якраз мені до густу… бо я завжди волів телятину, аніж воловину… га-га… — зареготав з власного дотепу, показуючи золоті коронки в роті.

На Стаху алкоголь подіяв навпаки. Дивилася на тих двох п'яних мужиків, і чорна жура, ніби ніч землю, огортала її душу.

Батько з матір'ю знайдуть зятя, а чи вона знайде чоловіка?

Вовк, Лис чи Когут — яка різниця, якщо не Бронко Завадка?

«Ой Броник, — стисло щось під грудьми і на мить перехопило віддих, — краще б я була тебе зовсім не знала!»

Коли гість став прощатись (наприкінці до того знахабнів, що при матері став пощупувати її за груди), Стаха збунтувалася і не хотіла проводити його до воріт.

Не допоміг і мамин стусан.

Довелося самій Кукурбисі рятувати честь роду і проводити гостя. Щоб якось виправдати перед ним оцю нову доччину примху, мати стала доводити майбутньому нареченому, що її дочка зроду вже така несмілива до чоловіків. Одне слово — не сьогоднішнього виховання її Стаха, а п'яний Вовк бурмотів у відповідь, що йому, власне, до вподоби такі скромні панєнки, як панна Стася.

Попрощались сердечно, залишаючись вдоволеними вечором і собою взаємно.

Коли мати повернулася до хати й побачила, що батько за той час встиг видудлити до решти все, що залишалося у бутлі, то впала у чистий шал. Накинулася на батька з кулаками і лайкою, а коли той утік надвір, вогонь гніву перекинувся на Сташку.

— Ти, дівуле, доки гадаєш фохи показувати? Чим він тобі не пара? Ти чула, що чоловік казав: баби не дають йому дороги перейти. Вона буде мені тут ще надумуватися! Як тебе надумаюся, то зуби не позбираєш!

— Мамо, — визвірилася на неї Стаха, звівши руки для самооборони, — я вам не тато! Мовчіть, бо гірше буде, як розкричуся! Звідки Вовк знає, що я не можу мати дитину? Чия це робота, як не вашого писка? А ви ще тут голос піднімаєте! Ви ще собі лице робите перед чужим чоловіком! Я через вікно чула, що ви йому теленіли, як до воріт проводжали-сьте. А на якого дідька позволили-сьте мені у тринадцять років дівувати, га? Мовчите? Не маєте що на це сказати? — тріснула спересердя дверима і вибігла надвір.

Обійшла хату і сіла на колоду, де стільки солодких нічок провела з Бронком.

Нічого тут не змінилося від минулого літа. Те саме нацвяховане зірками небо, наче склепіння у нашівській церкві. Той самий пахучий росяний холодок. Така ж, як і минулого літа, срібна від місячного сяйва лука навпроти. Ті ж самі місячні аплікації на скошеній траві у садку. І та ж сама млосна туга на серці, що у такі місячні, як оця, небезпечні ночі кличе людину невідомо куди і за чим. Нічого не змінилося за рік у новому божому світі, лише Бронка немає біля неї.

— Броник! — виривається стогін з наболілих грудей. — Де ти?!

— Стахо, — гукає мати з вікна, — де ти? Іди до хати, бо я замикаю двері на ніч!

Сполохана сова залопотіла крильми і з дровітні перелетіла на грушку.

На другий день Вовк знов з'явився у Кукурбів.

— Таж я просила вас дати мені кілька днів подумати, а ви вже сьогодні прийшли.

Стаха й не намагалася вдавати сердитої. Що тут приховувати: відколи розійшлася з Бронком, то це перший чоловік, що серйозно поцікавився нею. Не любить його Стаха і, що найгірше, почуває, що не полюбить ніколи, але й не відшиє його відразу, а придержить трохи при собі, аби подражнити мнихівських баб, в цьому була певна.

Прагла, щоб чутка про те, що її сватають такі поважні люди, дійшла до Бронка. Може, ревність розбудить у ньому згаслі почуття? Скільки разів траплялося Стасі так, що байдужий їй хлопець привертав раптом її увагу лише через те, що починав залицятись до іншої?

У всякому разі, доки Бронко не оженився, доти в неї надія на нього.

І ще одне. Аби мала у п'ятдесят років вийти заміж за того діда, що під церквою руку простягає, то перша вона не зрадить свого подружжя. Першість хай залишається за Бронком. Як то співається в тій пісні: «Я мам час, я почекам».

— Чого я сьогодні прийшов? А чого я мав чекати? Тут інтерес ясний, як божий день: або так, або ні. Якщо панна Стася не передумала за ніч, то й за кілька днів нічого нового не скаже. Я такий, що на умі, то й на язиці: так захотілося побачити панну Стасю, що не втерпів і прийшов. Не знаєте часом, що це має означати?

Сташці приємно було чути такі слова, від кого б вони не походили. Могла сама не любити, але завжди було їй мило, коли подобалася. Він шукає матері для дітей. А може, вона й справді ніколи не зможе дитини вродити, і оце сам господь подає їй дітей через цього чоловіка, щоб на старість мала коло кого голову прихилити?

Тьфу, згинь та пропади! Що за думки обсіли її голову? Фі, не мала б вона чим іншим та про старість відтепер собі голову забивати!

І, стрижучи очима, ніби польовий коник вусиками, сказала з викликом:

— Та коли я маю виходити заміж не за вас, а за ваших дітей, то хотілося б мені бодай подивитися на них.

Вовк не зрозумів гостроти її натяку, що зрештою відразу відібрало добрий гумор Сташці.

— То дуже добре. Я вас зрозумів. Не треба мені далі говорити, я знаю, про що розходиться панні Стасі…

«Ти дурень, — думала Стаха, — якщо тобі здається, що мене цікавить твій доробок. Я хочу на дітей подивитись, але коли ти цього, телепню, не розумієш, то на лихо ти мені здався…»

Все ж таки через кілька днів взяла Стаха Марисю і пішла з нею на Цегельну.

І хоч сама розсердилася на Вовка за його підозріння, ніби її, Стаху, цікавлять лише його доробки, насправді не була байдужою до того, що тут побачила. Насамперед хата ззовні і город були страшенно запущені. Хата не стара, під бляхою, з заскленою верандою з фронтонного боку, виглядає зовсім непогано, але квітник перед нею — матко боска, сохрани! Кропива вистрілювала мало не до вікон, а лопухи — наче парасолі. Пирій і спориш розрослися так, що тільки по пагорках можна було здогадуватися, де тут були колись клумби. Дерева в садку теж запущені.

Стаха на мить уявила собі, як би це все виглядало, коли б прочистити доріжки, посипати піском, понасаджувати жоржин, пообтинати на деревах усохлі гілки, зішкребти з них лишаї, гарненько попідбілювати… і вчула, як засвербіла в неї в руках господарська жилка.

Всередині дім був ще більш занедбаний, ніж ззовні. Найперше, що впадало тут у вічі, — це брудна, слизька від бруду підлога і незастелені бебехи на ліжках. А Стаха добре знає, як гарно не були б помальовані стіни, якими дорогими меблями не була б обставлена кімната, але якщо не вимита підлога і не застелена постіль, то все те до Дунаю! Це саме можна сказати й про квартиру Вовка. Меблі порядні, з першого погляду видно, що роблені на замовлення, а не яка там магазинна тандета, підлога мальована на улюблений Стащин вишневий колір, стіни теж ще нічого, увійдуть, як то кажуть у нас на Мнихівці, але оте нехлюйство всюди псувало квартиру.

Вовк представив гостям своїх дочок: три дівчинки — як три східці, одна на півголови менша одної, замурзані, розпатлані, в брудних фартушках поверх сороченят — сміливо стали вряд. Стаха взяла наймолодшу, може, трилітню, на руки (від дитини занесло перекислим молоком) і тут подумала, що треба було дітям цукерків взяти. Дитина торкнулася Стащиної кліпси і усміхнулася.