Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 63

Тому й не дивно, що сьогодні, коли поверталася додому (знову засиділася у Мариськи) і крізь вікно побачила обриси плечей чоловіка, що сидів з татом за столом спиною до вікна, згарячу, дуже бажаючи цього, подумала: Бронко!

На превелику тугу, це був не Бронко.

Коли б Стаха придивилася спокійніше, то й крізь шибу побачила б, що той, у хаті, був і нижчий, і у плечах щупліший від Бронка.

«Напевно, — подумала, — прийшов хтось у справі до тата».

У літню пору старий Кукурба підробляв трохи тим, що мазав людям хати. Та коли в сінях учула Стаха запах яєчні та вудженини[120], то зразу зміркувала, що це мусить бути неабиякий гість, якщо мама не пожалкувала для нього шинки. Тих, що приходили до батька у справі, мама не садовила за стіл.

— То хто? — пошепки спитала Стаха. Підозрілою видалася їй мамина метушливість біля плити.

Кукурбиха приклала палець до губ:

— Пс-с! Це до тебе. Іди приберися…

— А чого до мене?

— Ти будеш тихо чи хочеш, щоб я тобі зараз по гембі[121] заїхала? Люди прийшли! Чуєш?

Люди мнихівською говіркою означало жених або старости від нього.

Давній біль озвався у серці, наче зуб сіпнуло: хоч від кого б ті люди були, однаково не від Бронка.

— А ви йому перекажіть, що я не збираюся віддаватися.

— Я тобі «не збираюся»… А ти знаєш, хто це?

— А мені все одно…

— Дурна, то Вовк з Цегельної… колійовий слюсар. Та ти знаєш його…

— А від кого він прийшов? — спитала без особливої цікавості.

— Цить, дурна, ні від кого! Від себе прийшов.

— Що? Такий стариган? До відзеня![122] Можете йому переказати, що я кланяюся низько. — Вона завернула до сіней, але стара Кукурбиха схопила її за коси.

— Ану, марш мені до людей! Я тобі дам коники тут показувати! Вже раз вибрала сама…

— Мамо! — спалахнула Стаха. — Скільки раз я вам казала: не смійте чіпати Бронка!

— Та я нічого, ти завжди починаєш перша… Чекай, я тобі винесу з покою сукенчину, іди приберися! Не бійся, до шлюбу ніхто тебе на воловоді не поведе, а людей ні про що ображати не можна. Чоловік їй честь робить, а вона буде тут свої фохи показувати!

Стаха здалася. Не тому, що її мати переконала. Фі, якби не забажала вийти до гостя, то й мамині штовханці не допомогли б. Просто не хотілося їй сперечатися з мамою з-за чужої людини. А втім, що їй шкодить зробити трохи вар'ята з того дурня?

Згадала, як вона колись крутила хлопцям голови, і їй стало весело. Миттю причепурилася, покусала губи, аби червонішими здавались, і ввійшла до покою.

Вовк не встав, але зашкірився до неї, гейби кобила до грису[123]. І такий простак мав би її чоловіком бути? А завтра не ласка?

Стаха примостилася не поруч, а напроти гостя. Спершись ліктем об стіл, вона немилосердно по часточках розглядала його: мав, певно, під сорок. Тридцять шість — тридцять вісім. Кругле, з безліччю вугрів (пізніше Стаха придивилася, що то не вугри, а сліди залізного пилу), блискуче лице з тонким увігнутим посередині носом нагадує Сташці… чайник… Очі до того глибоко посаджені, що проти світла важко відгадати їх колір. Але яке значення може мати колір очей, коли сама особа немила?

Мама внесла яєчню (ніколи купована вудженина не буде пахнути так, як свого виробу!), поставила її на підстилку з учетверо складеної газети і взялася наливати ще тогорічного, просто з бутля, вишняку на спирті.

— Ану, прошу, сідайте. Як кажуть, чим хата багата. Прошу, прошу з поважанням…

— Я той, хай панна Стаха теж не дармує.

— А, панна, — зробила зневажливий рух Кукурбиха, — панна дістане своє пізніше, в кухні. Я своїх дітей змалечку так привчила: як хто чужий у хаті, то не пхайся до стола. Залише гість на тарілці — на ярмарок не занесу. Правда?

Така засада мами Кукурби сподобалася женихові. Він схвально хитнув головою:

— Слушно. Діти мусять знати дисципліну. Лише я пити от так, без причини, не звик. Бо я, не те щоб себе хвалив, але що правда, то правда, до горілки не дуже. Хоч то ніби й кажуть, що всі колійові пияки, але я не той. Я вже якщо пити, то альбо могорич, альбо запити яке добре діло… гм… гм… Я прошу сказати панні Стасі, чого я… так сказати б, забрів аж у цей дім…

Мама зробила дурнувато-хитре лице, ніби вона вперше про це має сказати Стасі, та не знає, з чого почати!

— Вони, Стасю, чуєш… аж не знаю, як тобі сказати… хотіли б тебе брати, та не знають, що ти на це…

Стаха пересмикнула плечима і не відгукнулася. Не допоміг материн щипок за стегно.

Тоді жених відкашлявся, приклав пальці до рота (а пальці! — жовті, наче у мерця, з чорними обвідками під нігтями — сказитись можна! Бронко, хоч мав справу з фарбою, завжди відзначався акуратними руками!):

— Я такий, що не люблю хвалитись, але й правди таїти не люблю… гм… Відколи я повдовів, то різні баби переказують там до мене… Я розумію: хата є, рахувати, і в хаті не порожньо, робота державна, пенсія по моїй смерті, три рази на рік жінка має право поїхати і на кінець Польщі, вугіль на зиму забезпечений. Це не хвальба, але що правда, то правда, чи як ви кажете? — торкнув ліктем старого Кукурбу. — Правду я кажу?

— Святу правду.

— Але, таїти не буду, мені вже тридцять п'ятий… і хоч ніби я в тілі, але по правді — то здоров'я в мене кволе… катар шлунка, печінка, нирки — я таїти не люблю. Я собі подумав: хто мене вже такого полюбить? І стара, і молода вийде за мене лише з інтересу. Але як не має мене любити ні стара, ні молода, то певне, що я волію молоду, аніж стару. Але з молодою та біда, що діти можуть посипатись. А я такий, що таїти не буду: в мене троє дівчаток від моєї небіжки, і тому я хотів би, щоб хатина дісталася моїм дівчаткам. А жінці, як заслужить собі на те, справлю все нове, але все мамине щоб дітям дісталося, аби мені пізніше не витикали, що мачуха зносила сукенки їхньої матері.

— А певно, певно, що так, — притакували обоє Кукурбів.

— Я такий чоловік, що не люблю правду у папірці завивати, і тому кажу відразу: ці діточки, що є, хай ростуть здорові, а більше мені не потрібно. Але чоловік, гей той казав, не патик… Можна б стару взяти — і був би спокій, але якось неохота. Чоловік як мерзне, то не шукає льоду… гі-гі… а печі… Так чи не так? Я дивлюся, як баба курку на базарі купує, то й то заглядає на ноги та гребінь— чи не стара. А тут… — гість умовк і вп'яв очі у Сташку. — Поскільки знаю набезпечно, що тут дітей не буде, я й рішився…

Стаха так зблідла, що на лиці виступили всі веснянки. Звідки стороння людина може знати це найпотаємніше з її життя? Невже ж Завадка виявився таким підлим, що ляпнув комусь? Ніяк не могла в це повірити. Глипнула на побожну міну старої Кукурбихи, і начеб хто окропом хлюпнув їй межи очі: мама! Мамі здуру звірилася з своїм горем, а та з своїм писком, як у ворони, не втерпіла, і… докотилася Стащина неслава аж на Цегельну.

Як тепер має повести себе Стаха? Заперечити чи признатись щиросердо?

Признатись? Перед ким? Фі, забагато, куме, честі. Вирішила вдавати, ніби не чула його останніх слів або не второпала, кого воно стосується. Все ж таки зняла лікті з стола і, скромно зложивши руки у подолок, примостилася збоку.

Для Стахи ясно, що заміж за цього неотесу не вийде, але й не забуде, що, знаючи таке про неї, він зробив їй честь, попросив її стати йому за шлюбну жінку.

Що голова чайник, то чайник, але що людина з нього порядна, то теж правда.

— А що ж то панна Стася так довго надумується?

Стаха не дивиться на матір, але відчуває на собі шпаги

її очей.

— Або я знаю? Ви мені незнайомі, і ви мене перший раз бачите… — маніжиться, бо на Мнихівці нема старожила, який би її лише сьогодні вперше побачив. Це розуміє і сам пан Вовк.

— Е, щодо того, що я панну перший раз бачу, то я перепрошую. Колись-то, ще моя небіжечка жила, пішли ми з нею до читальні. Я бачив, як там панна Стася танцювала… ех! — цмокнув. — Я тоді змовчав при жінці, бо кубіта є завжди кубітою, але про себе подумав: цьом та й люлю!