Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 33

Будинок був, чого можна було й сподіватися, свіжовідремонтований і трохи осучаснений. Дві пари фронтових вікон були поширені і скорочені. Попальований, чи то пак накрапаний, у спокійний сталево-сірий колір, він начеб поривав з своїм міщанським минулим — обов'язковою яскраво-рожевою барвою.

Всередині ще відгонило свіжою фарбою. У темному передпокої (світло проникало крізь скляні двері) Ользі стало неприємно: що подумають собі люди у почекальні про молоду дівчину, яка з'являється до лікаря без опіки когось з батьків чи старшої сестри?

У почекальні (низькі столики, низькі гнуті меблі, гравюри на стінах цілковито у стилі модерн) чекали на свою чергу дві жінки і один літній селянин. Одна з жінок зримо була хвора. Безкровне з синюватими губами і «підковами» під очима обличчя говорило само за себе.

Та, що привела її, хоч і старша за хвору, була ще гожа молодичка із зграбним тонюсіньким носиком і малим, зовсім загубленим у м'ясистому обличчі ротом.

Хвора мовчала, а провожата весь час щось нашіптувала їй. Хвора слухала її з тупим виразом обличчя, не питаючи ані не заперечуючи потокові слів тамтої.

Через деякий час вийшов з кабінету чоловік у формі залізничника з заплаканими чи, може, просто хворими очима, а за ним показалася голова доктора Мажарина.

Носив тепер окуляри. Помітивши сестру Слави у себе в почекальні, він з розгубленості похапцем зняв з носа окуляри і так само блискавично знову почепив їх поза вуха.

— А-а, прошу, — попросив Ольгу шанобливо-офіціальним тоном, а коли за ними замкнулися двері, з його лиця відразу спала маска.

Був заскочений, перестрашений і обрадуваний.

— Панно Олю, — схопив її обіруч, — може, щось… з Славою?

— Ні-ні. З Славою все гаразд.

«А все ж таки дорога ще тобі моя сестра», — приємно й гірко Олі. Аж тепер впадає їй у вічі, як змарнів Север. Комірець на два пальці відстає від шиї. Колись безкольорове обличчя стало зовсім землистим. Поширились (за такий короткий час?) кути над чолом.

— Я злякався. Думав, може, Славі приключилася яка біда.

— Хвалити бога, ні. Слава дає собі якось раду в житті.

— Так. На жаль, так.

— Чому «на жаль», докторе?

— Сідайте, сідайте, панно Олю. Так незвичайно, що ви У мене. Ось тут, може, прошу. Тому «на жаль», що сильним важко, я сказав би, органічно неможливо зрозуміти слабші натури, до яких причисляю і себе. Так більш-менш, як ситому голодного. Слава, — покусав губи, — якби ви знали, як мені боляче про це говорити… Ваша сестра… надто сильна натура. Стихійна. Я не йшов поруч з нею, а плентався позаду. В майбутньому, вона, напевне, так і розуміла, був би тільки їй завадою. І тому, власне, тому вона покинула мене.

— Слава вас покинула?

Нове освітлення сумної історії реабілітувало сестру. Реабілітує чоловічу честь. Реабілітує кохання взагалі.

— Так, панно Олю. Напередодні її від'їзду, — взагалі це був для мене грім з ясного неба, — я мав розмову з нею. Тоді я відважився на одну справу. Один день, — боже, аж страшно, як згадаю, — всього один день треба було зачекати, а вона взяла й виїхала з Нашого. Це, — опустив голову на груди, — була її відповідь мені.

Велике задоволення, що ініціатива розлучення вийшла від Слави, що то, власне, вона поступила так, як вважала кращим для себе, поволі починає осідати в Олі.

А чому він, мужчина, так — без боротьби, без найменшого протесту — спокійно прийняв вирок? Французи кажуть: «Парті се пьє мурір»[74]. Як же ж він міг знехтувати найкоротшим терміном жалоби й зразу переключитися на панну Задорожну?

— А потім ви поспішили одружитися…

Гримаса болю робить його лице таким негарно-жалюгідним.

«Бідний ти, — думає Ольга, — і все-таки не чужий мені. Було б нам з тобою добре, швагре. Ви з Бронком грали б у шахи та сперечалися про політику, а ми з сестрою теревенили б про різне та церували вам шкарпетки».

— Вам вільно докоряти мені, — заявляє з покорою і підводить на Ольгу свої сумні «бідні» очі, — бо ви не знаєте суті справи. Я… — шукав відповідного словечка, — я не переключився автоматично, як це може збоку видаватися. Я був зв'язаний з тією родиною (не сказав «з родиною моєї дружини», зауважила про себе Ольга) довгі роки. Ще за студентських моїх років. Їм, власне, завдячую те, що я сьогодні лікар. Я розказав про все Славі. Правда, не відразу. Це теж одна з прикмет слабохарактерних — відволікати. Що я вам скажу, панно Олю? В гру входила честь. Честь, — повторив з сумною іронією. — Йшлося про так званий гоноровий борг. Передо мною постала дилема. Або покласти на стіл суму грошей, яка була далеко не по моїй кишені, або — це дуже делікатні, прикрі для мене справи, — він справді зарожевів від хвилювання, — мені просто незручно таке говорити, — або одружитися з дочкою мого вірителя.

— І ви вирішили рятувати честь, жертвуючи своїм коханням до моєї сестри, якщо це взагалі було кохання?

Тут мала господинька покривила душею. Ніколи, а тим паче тепер, не мала сумніву, що Мажарин любив Славу. Не знала чому, але мала насолоду в тому, щоб зробити боляче тому тюхтієві. А може, в такий дешевий спосіб хотіла бодай трішки помститися за сестру?

Мета була досягнута. Стріла ранила глибше, ніж можна було сподіватися. Аж очі зайшли бідоласі вологою.

— Моє становище таке незавидне, панно Олю, що знущання наді мною не принесе вам жодної сатисфакції. Якщо я взагалі любив Славу! Як це жорстоко, Олю, з вашого боку! Ви добре знаєте… не хочеться мені вірити, щоб ви цього не відчували, що Слава була і залишиться для мене єдиним ясним променем у моєму житті. Мій єдиний і найбільший гріх перед нею, що я надто довго надумувався та вирішував, як вийти з тієї заплутаної ситуації. Це була моя велика, непростима помилка, за яку я зрештою дорого заплатив. Я мусив видатись їй таким морально вайлуватим, таким нікудишнім, що вона злякалася мене. І поки я, дурень, розмірковував, вона випурхнула у широкий світ. Ви кажете, панно Олю, що заради гонору я жертвував своїм коханням до Слави. Воно було трохи інакше. А навіть коли б так, як ви думаєте, я однаково не міг би інакше поступити. Я, коли хочете знати, — жертва ментальності[75] свого середовища. Цілі покоління, хочу сказати, виховання цілих поколінь складалося на оте власне поняття честі. Я про це не любив говорити, але ми походимо із зубожілої загумінкової шляхти. Брат моєї матері пустив собі кулю в лоб, бо не міг на означену годину віддати картярського боргу. Мій дід був інвалід без ноги. Прострелив його поміщик у день дідового шлюбу, бо той не захотів своїми кіньми поступитися кареті пана. Мої батьки були майже селяни, але традиції шляхетського середовища ще мали місце в нашій родині. Тато мій ходив уже босий, але з камізелькою — єдиною ознакою його соціальної належності — не розлучався й у спеку. Всі діти моїх батьків отримали вишукані, не мужицькі імена. Але пощо я вам це говорю? Я — інтелігент. Слава богу, з тих, що вже відмирають. Інтелігентщина. Такі, як я, власне, й є ті тріски, що летять, коли рубають ліс. Коли Слава покинула мене, я знаю, що це — назавжди, без вороття. Боже мій, один-однісінький день треба було зачекати. Коли вона поїхала, мені не було вже чого втрачати. Тим паче, що ця справа теж вимагала остаточного полагодження. Мені колись говорила Слава, що зі мною можна ходити лише по гладкому…

«Слава мала рацію. Ти не для неї. Інтелігентщина. Бідний ти. Але сестра моя любила тебе. Чому твоя жінка не позвужує тобі комірців? Будь здоровий, швагре. Не було б нам зле разом».

— До побачення, докторе, — Ольга машинально оглядається, чи не залишила чогось, що мала при собі. Нічого. Сумка в руках, а крім неї, нічого більше не мала. — Перепрошую, що вдерлася до вас, але мені… для мене особисто… я не можу вам цього точніше пояснити… для мене треба було конче вияснити причину, чому ви розійшлися з моєю сестрою. І я рада, що воно сталося саме так. Ще раз перепрошую.