Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина - Страница 32

Борис турист, фізкультурник, фольклорист (ах, Поділля!) був такою самою бутафорією, як оті здохлі плотички на нитці.

— От що, Завадка, — вперше в житті називає його на прізвище, — візитних карточок залишати не будемо, але народ повинен знати, що згинув провокатор… і що в майбутньому теж не буде пощади. Якщо тебе цікавить прізвище собаки, можу сказати: Мундик, магістр прав, аспірант польської поліції, чи то пак «товариш Зелений». От так!

Був це найбільший нервовий струс, що його пережив Бронко за все своє дотеперішнє життя.

Лежав горілиць на кам'яній прямокутній плиті і мав враження, що відчуває рух землі. Здавалося йому, що коли б відкрив очі, то перед ними просувалися б у моторошному русі верболіз на протилежному березі, верхи тополь, узбіччя Монастирської гори.

— Слухайте, Борисе, а може, то… ви знаєте, мені не вкладається в голову. Я кажу, може…

— Дурниці! Помилка виключена.

— Слухайте, Борисе.

— Слухаю…

— Слухайте, я знаю, що я не завжди був супроти вас таким, як треба. Якісь дурнуваті претензії, жалі…

— Тільки без телячих сентиментальностей! По-перше, я ще не вмираю, а по-друге, не пора й не місце на подібні розмови…

— Борисе, вам треба втікати.

— Ага, тобі конче треба знати, хто вислав Мундика на гіммелькоманду?[72] Так тебе пече знати?

Не це. Бронкові потрібний в цю хвилину доказ найглибшої довіри друга до нього. Буде це Борисова власна чи чужа таємниця. Бронкове все єство багне безоглядної смертельної щирості, яка зв'язала б їх міцніше за братерство крові. Сильніше злочину.

«Борисе, пусто довкола. Я і ти. Небо і ріка. Довірся мені. Буде це як рукоположення втаємниченого. Ти ж знаєш. Я відчуваю, що ти знаєш. Борисе, такі хвилини в житті не повторяються».

— Я хотів би, Борисе, щоб відтепер між нами ніколи більш не було жодних таємниць.

Вагається, чи буде на місці, коли зараз признається Каминецькому, що затаїв перед ним обіцянку «товариша Зеленого» переправити його, Бронка, за Збруч.

— Я не знав, Завадка, що ти такий… емоційний. Може, маєш рацію. Може, й варто спробувати втечі. Біда тільки, що польська поліція стала зовсім безпринципна.

— Як кажете?

— Кажу, що польська поліція втратила всяку професійну честь. Ти розумієш: вбивця мусить бути арештований і покараний. І може вийти таке, що покладе голову не той, що вбив, а той, кому припишуть вбивство. Наприклад, ти. Ти ж не вбивав?

— Не було наказу…

— Но. Так. Маєш рацію. Наказ отримав хто інший, і, на мою думку, він, а не ти, наприклад, повинен відповісти за свій вчинок. Но, досить на цю тему. Ми скоро зберемося всі. Є ще інші важливі справи, про які треба поговорити. Тепер іди! Передай хлопцям, щоб спалили, поховали, закопали, понищили що треба… І на село перекажи… і взагалі… заховуйте[73] якнайбільше спокою. І ще одно… старайтеся без причини не зустрічатися один з одним. Але, як я вже сказав… народ повинен знати, що згинув провокатор. Так, тепер іди! На, візьми про людське око ці рибини. Мама зварить тобі юху з них.

Бронко переправився трохи нижче човном на другий берег і увійшов в Наше головним мостом.

Заки Бронко дійшов від ріки до моста, згрубша навів сякий-такий лад у своїй голові.

Слухай, провокатори були, є і довго будуть. Чого ж тобі від цього з розуму сходити? До того ж збагатився на одне пізнання більше: ненависть до класового ворога без конкретного предмета перед очима, без її втілення в образ, як у даному випадку у образ «товариша Зеленого», — це абстракція з сфери розумових сприймань. Тепер, брате, коли маєш перед очима вузьке, інтелігентне обличчя провокатора, твоя зненависть до ворога свідомо чиста й натхненна. І ще одно, слухай! Дотепер найгостріші слова, найсміливіші революційні гасла, найбільш категоричні погрози залишалися, по суті, пустими звуками. Слухай, я не кажу, що нічого не робилося, але в якій це було пропорції до сили наших вигуків? Правду сказати, головна наша діяльність полягала в тому, що ми, як каже поляк, «кивали ворогам пальцем у чоботі». Тепер нашівські комуністи доказали світові, що є ще порох у порохівницях. Ми, брате, стали реальною силою, бо наслідки нашої боротьби реальні, пане аспіранте Мундик!

Чого це раптом мама привиділася в думках? А, не хотів би, щоб поліція брала його перед її очима. Волів би я, мамо, заощадити вам цієї «приємності». Але це не залежить від мене. Тому заздалегідь прошу вас, мамо, простіть і не осудіть, якби мало щось подібне статись. А тобі, біла панно, в цю непевну годину скажу от що: якщо житиму, то моєю таки будеш, схочеш ти цього чи ні…

А Прут плистиме собі далі, як і плив до нас…

Збоку могло здаватися, що перегнутий через поруччя моста рибалка любується бліками місяця на поверхні ріки.

Новий смуток обволікає материне серце: чи дійшла вже до Слави у Львові чутка про те, що Север одружився? А якщо дійшла, то в який спосіб дісталася до її дитини болюча новина? Як переносить дівчина удар? Пригнув він буйну голівку чи, може, наперекір злій долі, підняв ще вище?

Здавалося, що світ не знав про кохання Слави й доктора Мажарина, а виходить, немає стін, крізь які не проникли б назовні сімейні секрети.

І хоч Олена запевняла всіх цікавих, що доктор Мажарин був вільний і тому міг розпоряджатися своєю особою, як йому хотілося, факт його одруження викликав дуже гнітючий настрій у родині Річинських.

Навіть мала господинька, яка, здавалося, тільки для того й прийшла на світ, щоб додавати своїм найближчим бадьорості й охоти до життя, стала сама не своя. Сновигає по кімнатах, щось шукає по шафах, переставляє в кімнатах предмети з місця на місце, вишпортує забуті сестрами недокінчені вишиванки, аби дзіргнути самій декілька разів та й собі занехаяти роботу.

Ольгу розтривожила не так сердечна рана Слави (о, її сестричка візьме в житті які завгодно бар'єри!), як доля самого кохання.

Справді, що робиться з коханням, куди дівається його енергія, коли двоє, кохаючись, розходяться? Застигає воно вуглем-діамантом в серці і, незриме для стороннього ока, роками опромінює сірі години бідного людського життя? Чи, може, відлітає у вигляді священного димку в засвіти і приєднується там до велетенської хмари космічної любові, без якої не можуть жити люди, звірі, а хто зна, чи й не рослини? А чи якимсь біопсихічним флюїдом переключається на інші істоти, тільки з трохи пониженою напругою?

Справді, що сталося б з її коханням до Бронка, коли б вони мали розійтися? А може, коли вона знатиме, крізь які підводні рифи розбилося щастя Слави й Севера, то й своє власне надійніше проведе крізь них?

З цього душевного неспокою зродилося в Ольги нестерпне бажання відверто поговорити з доктором Мажариним.

Дотепер відносини поміж Ольгою і колишнім квартирантом Річинських були ніякі. Мала господинька не мала до нього особливої симпатії, хоч і не могла сказати, що Север їй немилий. Сказано: був їй ніяким.

Правда, іноді дивувалася Славі: що сестра знайшла у Мажарині? Але й це не аргумент. З таким самим успіхом може ставити це запитання кожен незакоханий закоханому.

Чула колись Ольга і таку мудрість: «Невелика біда, коли закохуємося у колір очей чи тембр голосу. Гірша справа, якщо любимо, не знаючи за віщо».

Либонь, Слава теж не зовсім знала, чому закохалася у Севера.

Ідея зустрітися з Мажариним доти докучала Олі, доки вона не подзвонила до квартири «доктора всіх лікарських наук».

Будинок, що його займав Мажарин (той самий, що його навесні оглядала Слава), стояв глибоко в саду. Був то старого типу дім з низькими стінами і високою покрівлею, з вузькими, довгими, мало що не під саму стелю, вікнами та обов'язковими колонами з фасаду.

Невідомо звідкіль забрела у Наше мода на такі будівлі, але так чи інакше наприкінці минулого і на початку нашого століття виростали вони в Нашому одна наперед одної (до речі, будинок, в якому працює Бронко, теж у тому самому стилі), поки виперла їх американська мода з плоскими дахами і широкими наріжними вікнами.