Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина - Страница 61

— А для того, хлопе, щоб ти міг вибрати собі такого посла, що був би добрим поліцаєм твоїх прав!

Першими рядами прокотився доброзичливий смішок. Пан посол потер руки. Подобалося йому, коли його слово знаходило відгук в аудиторії.

Спершись мальовничо об столик, Осадчук в такому ж живому, безпосередньому стилі став розгортати одну з перших тез свого виступу:

— Посол, як знаєте, люди, не кандидує сам від себе. От захотілося комусь послом бути, а має добру кабзу[107], найняв собі гавкунів, підкупив газети, а вони хвалять, аж собі писки роздирають: «Голосуйте, людоньки, за того пана, бо з нього добрий посол буде». Але ви знаєте, браття, що воно не так. Кожного посла висуває партія, а партія, хлопе, то вже політика. А наш мужик не хоче розуміти, що коли буде добре йти політика нашої партії, то будуть добре стояти і його справи. Ви щось хотіли сказати, вуйку?

Підвівся тонкошиїй, з малою, наче маківка, головою, нестрижений, заклопотаний дядько.

— Я той, ніби нічого, але, гі, той казав. Бо воно тото і біда, що політика все йде до кращого, а наші справи чогось, гі, той казав, все до гіршого. Я темний на тото і ніяк не можу второпати, що й куди.

«Непогана кандидатура», — похвалив у думці Бронко Мартинчука і його кума.

Посол розсердився. Не образився, а по-свійськи вийшов з себе:

— А хто, до чорта лисого, говорить, що справи українського галицького мужика стоять перша кляса? А хто цьому винний? В ніякому разі українські посли. Винні ви, краяни, самі, бо, замість слухати українських ундівських послів, які добра лише зичать українському народові, ви прислухаєтеся до слів різних політичних галабурдників, горлачів, демагогів, які обіцяють вам рай на землі, а в тім раю золоті груші на вербах. Коли дитина не слухається матері, то мати не раз для її добра мусить її добре прутом вишмагати, хоч і в самої обливається серце кров'ю… Таке саме і з урядом. Демагоги, — без страху назвемо і їх адресу: агенти червоної Москви, — намовляють вас іти проти законів і уряду і тим самим доводять до того, що уряд буває змушений застосовувати пацифікацію. А хто довів до цього? Уряд, люди, не дасть собі сісти на голову, як це деяким «товаришам» здається… Всякі платні агенти Комінтерну підбурюють мужика не слухати послів УНДО, бо вони ведуть угодову політику. Люди добрі, а якої нам, українцям, під Польщею треба політики? Ви не хочете злагодити з державою, а війни? З чим — я вас питаю, — з чим ви збираєтесь воювати проти держави? Держава має військо, має гармати, має трійливі гази, літаки, танки, — а що наш хлоп має? Вила й граблі?

З «лівого» крила молодих пішов зловісний помрук.

Осадчук зупинився на хвилинку, повернув вухо в той бік, переконався, що то не слухові галюцинації, подумав, ніби зробив висновок для себе, й сказав:

— Може, мені хтось сказав би, але не має відваги виступити чоло до чола, що революція в Росії теж починалася з малого. На це я вам от що скажу: люди добрі, не мішайте горох з капустою, хоч мама моя і варила таку страву колись. Який це дурень може зрівнювати темну царську Росію, найбільш назадницьку країну у Європі, з новочасною державою, якою є сучасна Польща?

— Значить, пореволюційна Росія не темна? — впала репліка з задніх рядів. Чортяка Юрко таки не втерпів, хоч і було домовлено, що члени партії і комсомольці не подаватимуть голосу.

Осадчук «не дочув» цих слів, чи то пак, вони не долетіли до його вуха.

Продовжував трохи знервованим тоном:

— Як Польща може тепер гнобити нас, українців, коли вона ще не так давно сама була під царським гнітом? Треба трохи й лепетою[108] думати, люди, а не, як папуги, повторяти чужі слова… Польща, як знаємо, є республіка, без короля, царя чи цісаря. Демократична держава з конституцією. То що? Будемо, як деякі аферисти хотіли б, валити республіку й конституцію і повертатись, як колись, до короля?

Зал засміявся кущами.

— Наш найбільший геній Тарас Шевченко написав вірш до поляків, — але, глипнувши на пароха, не хотів, очевидно, зачіпати ксьондзів і, мугикнувши не досить виразно, передав тільки його зміст: — Одним словом, поляки — такий самий слов'янський народ, як і ми, українці, тому і Шевченко, наш найбільший Кобзар, називає поляка паном-братом. Шевченко, найбільший син українського народу, заповідає нам жити у згоді з поляками, і ми виконуємо його святий заповіт…

— А ми не проти трудового народу… а ми… не маємо нічого проти польського трудового народу, — дався чути дует з двох різних кутків залу.

— Я прошу спокій! Що це за манера говорити по двоє зразу? Я ці штучки знаю! Не забувайте, що я — адвокат, прошу я вас! Тільки ми не будемо кидати, як декотрі наші противники, камінці з-за плоту! Наша партія, ми, її представники, завжди готові ставати відкрито до будь-якої політичної дискусії. Позаяк мої противники не мають відваги виступити відверто, я сам підкажу їм, що вони хотіли б нам закинути: УНДО веде угодову політику, а тому на гак з ним! Люди добрі, яка це угода, чи, повченому сказавши, опортунізм, коли ми, українці, слов'яни, хочемо жити у згоді з братами-поляками, теж слов'янами? Двадцять п'ятого січня українська парламентарна репрезентація знову зажадала в сеймі територіальної автономії на землях, де в більшості живуть українці…

— Та ми вже то більше, як десять років, чуємо! — зітхнув хтось комічно.

— А, десять років? — підхопив пан посол. — Та це добре! Це навіть дуже добре, бо це означає, браття, що УНДО не міняє своєї політики, а твердо і послідовно тримається і буде триматися, брати-селяни, одної наміченої лінії. Хто вам говорить, що в УНДО сидять одні опортуністи, то не вірте їм і женіть таких агітаторів на сто вітрів з своїх хат! Ми не тільки просимо, як декому здається, але й жадаємо, по-перше — пошанування української мови, по-друге — рівних прав по самоуправах, по-третє — виділення з державного бюджету певних сум на українські цілі, по-четверте — щоб приймали українців на державні роботи, по-п'яте — українського університету у Львові. А тепер я вас запитаю, шановні українські хлібороби, чого ще можна більше жадати від Польщі яко держави?

— Та жадати-то можна, а що ви дістали для нас, пане посол? — відізвався молодий, як можна було судити по верхньому одягу, не вишнянський газда. Його темне, з вузькими ясними очима обличчя викликало симпатію до себе. Бронкові нагадував він французького докера з репродукції невідомого художника.

З першого ряду підвівся отець парох. Його аскетичне, з тонкими, втягнутими губами обличчя відбивало гнів:

— Я пригадую, що цього чоловіка не знаю. На основі закону про збори він не має слова.

Осадчук замахав заперечливо руками:

— Не треба, отче парох, не треба, щоб пізніше говорили, що ми кому-небудь на зборах затикали рота. Ви ще хотіли щось сказати, чоловіче добрий?

— Хотів, — уперто відказав «французький докер», — і дякую, що ви мені дали слова, бо я дійсно не вишнянський. Хочу сказати одну практику, а там, як кажуть, бери, Петре, на розум. Була колись у нашому селі дуже гарна, але сильно пуста дівка. І от — за перепрошенням — стався гріх з тією дівкою. Тато загадав її чимскоріш заміж видати, аби, як то кажуть, прикрити гріх, але ніхто у своєму селі не хотів женитись з нею, бо знали, що то за зіллячко. Аж прийшов парубок з другого села. Теж якийсь не дуже мудрий…

— Пане посол, — Курочка Штефан по-шкільняцькому підняв два пальці вверх, — чи ми тут прийшли бештифранків[109] слухати, чи…

— Пане Курочко, газда хоче виговоритися, не перебивайте йому. Я не хочу, щоб пізніше… говоріть дальше, прошу.

— Вхопили ті люди того парубка й кажуть: так і так, женися на нашій дівці, а ми запишемо тобі морг поля.

А дурному що? Взяв та й оженився. Оженився, а вони бери та вижени його. Нащо їм дурний здався? «А моє поле?» — питає. «За полем, — кажуть, — прийдеш за рік». Прийшов парубок за рік, а вони кажуть: «Ми не відпираємося, що дамо, але прийдеш за рік, а тоді вже точно зробимо контракт». Прийшов він за рік, а вони знову відклали. Отак ходив той дурень сім років, а на восьмому повісився їм перед вікнами на грушці. Таке-то щось подібне з нашими панами послами. Уряд їм вічно обіцяє, а вони вічно надіються і просять…