Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина - Страница 60

Ні, ця зустріч мала всі ознаки випадковості, і Неля не знаходила підстави припускати, що воно не так. Таке підозріння прийшло пізніше, але й тоді цю першу зустріч Неля вважала чисто випадковою.

Залишилася у переконанні, що в той час Романик ще не чигав на неї. Може, шукав її. Можливо, намагався створити нагоду для побачення, але, у всякому разі, не ходив їй по п'ятах, як це бувало пізніше.

Хто з них перший почав розмову про Маркіяна — Неля не могла уточнити. Може, й вона.

Марила поїздкою в Заріччя. Але навіть коли б і Романик перший почав розмову про Маркіяна, то й це не викликало б жодного підозріння у Нелі. Навпаки, вона б тільки палко його підтримала.

Важливо те, що предметом їхньої розмови був не хто інший, як, власне, Маркіян.

Романика дуже дивувало, що Янічек дав їй побачення з Івашковим. Його здивування перейшло у подив з хитрощів Нелі, коли дізнався, що слідчий з самого початку розгадав їхній трюк, а потім усе ж таки став сумніватись, наречена вона Івашкову чи не наречена.

Реготав, як лошак. Нелі тоді вже видалося підозрілим, що ті два табори в такий добродушний спосіб забавляють себе витівками.

Коли б Неля в той час була менш пройнята Маркіяном, то, певно, вухо її вловило б прихований легковажний тон, яким Романик висловлювався про її зацікавлення особистим життям Івашкова. Та Неля вся була поглинута розмовою про Маркіяна.

— Коли мені Янічек сказав, що це ви придумали видавати мене за наречену Маркіяна, — я в перший момент не знада, як реагувати на це. Не могла ані заперечити, ані взагалі щось сказати, бо він усе розгадав. Тоді я вирішила мовчати. Мені здавалося, що це єдиний вихід, єдина можливість не пошкодити Маркіянові. Але потім, коли нам зробили очну ставку, я пригадала, що, власне, я знайома з ним… Тобто нас ніхто не знайомив, але я пам'ятала його лице. І тоді вже Янічек втратив певність, чи була я перед тим знайома з ним, чи ні…

Романик на ходу курив цигарку, але не пускав з ока Нелиного профілю.

— Ага, — буркнув, наче до себе, — значить, пан сендзя[105] все ж таки вразливий на гарні личка. А тепер…

— Що тепер? — підхопила Неля. Вона не зрозуміла, до чого стосується це питання. Репліка Романика, зроблена в такому вульгарному тоні, трохи охолодила її бажання розповідати.

— Так, — все ще порався з цигарками Романик, — знаю. Івашків цікавився вами, панно Нелю, у свій час…

— Ви говорите неправду, — почервоніла Неля. Як же ж прагла, щоб, власне, її слова були неправдою.

А може, справді?.. Та ні! Якщо б він цікавився нею перед тим, то знав би бодай її ім'я.

— Я не можу зрозуміти, пане Романик, пощо ви говорите такі речі. Івашків, про це я переконалася на побаченні, не знав навіть мого імені.

Романик примружив одне око. Зморшки стяглися довкола очей, наче нанизані на ниточку.

«Скільки йому років?»

Досі Неля вважала його за дуже ще молодого.

— Не знав вашого імені? Може, й не знав. Чи ж я, коли мені подобається квітка, зараз же питаю про її назву? А крім того, коли хочете знати, ви для нього були на такому п'єдесталі, що він і не насмілювався близько підходити до вас.

«І тут брешеш», — подумала з гіркотою Неля.

Романик зрозумів її мовчанку як сумнів щодо своїх слів.

— Ви дуже добре знаєте, що жоден з гімназистів не насмілювався знайомитись з вами. Бо кожний знав, що не для пса — ковбаса. Напевно, так і було. Адже ваш татко надіявся для вас готового з дипломом і доброю посадою жениха. Я зовсім певно знаю, що Івашків у свій час молився на вас. — Раптом він перескочив на інший тон і з презирством докінчив: — Я не знав, що ви така наївна, панно Нелю.

«Чи могла вірити тій людині? Чи мала право дозволити собі цю велику духовну розкіш?» — запитувала себе, але водночас вірила якоюсь солодкою, безпретензійною надією.

В котрусь хвилину їхньої розмови похопилась, що весь час перебуває під пильним спостереженням Романикових зосереджених очей. Знітилася. Була рада, що вже близько до дому і зможе звільнитись від його товариства. Хоч чи не буде відтепер вона тією, що сама шукатиме зустрічей з цією людиною, щоб дізнатись чогось більшого про Маркіяна, перевірити, остаточно утвердити його ставлення до неї?

За той час, що Тарас Чиж перебував у сновидіннях, Бронко встиг зорієнтуватись, так би мовити, у стратегії залу. Для поверхового погляду все було наче в порядку. Зал, чи, точніше, досить простора, облупана, з висячою лампою посеред стелі, з портретами Шевченка та похвальними грамотами товариства «Просвіта» на стінах кімната була, як за грунтбухом[106] поділена на три соціальні групи.

Перші ряди займали статечні, в кожухах з смушковими комірами та боксових чоботях газди з парохом на чолі. Якраз ті, що в грунтбуху ідуть першою категорією, — Крученюки, Курочки і їм подібні. Вони ж старші церковні брати, громадські радні, різні довірені особи і т. д.

Другу смугу творили середняки і щодо свого соціального положення (друга категорія в грунтбуху), і щодо (поскільки перше випливало з другого) свого громадського становища в селі. До цієї категорії причислялися й сільські ремісники, як правило, малоземельний елемент, бо саме брак землі був у більшості випадків спонукою для того, щоб шукати порятунку в ремеслі. Вишня мала свого коваля, шевця-полатайка, того від худоби й дантиста в одній особі, ткача, кушніра, пошивача солом'яних стріх (з далекої Швеції привіз в село спосіб засмолювати солому й тому числився спеціалістом на всю околицю!), но й — грабаря.

Третій соціальний прошарок стояв за спинами тих з другої категорії. Сюди причислялися малоземельні бідняки, халупники, тобто такі, що жили в найманих хатах, двірські форналі, всякі тимчасові прибеги, тобто приблуди та мандрівні жебраки.

Жінки, яких цим разом було досить у залі, розташовувались, по церковному звичаю, більше за віком, ніж за соціальним положенням своїх чоловіків. Старші жінки стояли попід стінами ближче сцени, молодші подальше, а дівчата — поряд з парубками. Жінки рідко сідали на лавки поміж чоловіків, хіба яку бездітну молодицю чи нестару вдову хлопи затягували поміж себе на лавки для пустощів. Статечні газдині воліли підпирати стіни, бо, по-перше, збори у читальні — то не весілля, щоб сідати переплітно з газдами, а по-друге, коли порядна жінка і загляне до читальні, то лише так, як вогню вхопити, бо ж дома, падоньку ти мій, хату лоском залишила. Як би так, яка притичина дома, то як би ж їй було б продиратись поміж чоловічі коліна до виходу?

Молоді товпилися позаду, розділені для обізнаного ока на дві групи більше за політичними, ніж соціальними ознаками.

Хлопці встигли поінформувати Бронка, що зал з усіх боків обставлений своїми людьми. Сам Завадка запхався в кут біля самих дверей, щоб його особа випадала з поля зору тих, що входитимуть у зал.

Посол Осадчук був уже на сцені. Панорама українського села з колосальними соняшниками на передньому плані творила її вдячне тло. Малий, але високий столик, прикритий вишиваною скатеркою, і карафа з водою, до якої організатори зустрічі забули поставити склянку, надавали обстановці офіційної закраски.

Шпакуватий на скронях, з сіткою червоно-синюватих прожилок на щоках, з втятим різко носом, джинджуристий, міцно зв'язаний, помітно короткорукий, верткий, як на свій животик і вік, Осадчук був типовим галицьким хлопським адвокатом. В Нашому говорили про нього, що має добру шуфлядку, тобто не позбавлений ораторського хисту. Час обходився винятково ласкаво з паном меценасом, бо, відколи Бронко запам'ятав його, він майже не змінився. Ставши широко посеред сцени (навмисне розщіпнув хутро, щоб краще було видно вишивану сорочку), посол почав свій виступ з риторичного питання: пощо вибирає народ своїх представників до парламенту? Навіщо вони йому здалися? Навіщо стільки передвиборного галасу, боротьби, агітації, коштів?