Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина - Страница 15

Адже треба чесно визнати, що навіть коли про великі справи думаємо, то й з ними зв'язуємо часточку нашого егоїзму: прагнемо кращого завтра для народу, маючи на увазі притому й своїх дітей та дітей їхніх дітей.

Чи не злочин то з її боку, коли хотіла позбавити Бронка його продовжувача в тій естафеті поколінь?

Не вірив уже, що Сташка допустилася цього з кохання до нього. Яке ж це, до чортової матері, кохання, коли тебе грабують серед білого дня? Ненавидів її в ту годину…

На роботі теж не міг думати ні про що, як про цей випадок. Робочі години того дня тягнулися до неможливості довго. Так потребував самотності, а тут, мов навмисне, то приходили якісь клієнти, то Філіпчук викликав його до себе, а вже Рудому рот ходив того дня, наче на завісах.

Бронко передчував, що розмова зі Сташкою буде нелегка. Перш за все вона не зрозуміє самої суті, чому він не хоче з нею одружуватися. А потім, боронячи себе, певно, намагатиметься звинуватити у всьому його. Ще більше було йому прикро від того, що перед ним була ціла голгофа неприємних, огидних сцен тоді, коли він для себе вже покінчив з цією справою. Хоч скільки б було розмов зі Сташкою, хоч якими засобами вона намагалася б затримати його при собі, він твердо знав, що свого рішення не змінить.

До чортової мами. Міг би плюнути на все і виїхати на якийсь час з Нашого (товаришам пояснив би, і вони зрозуміли б його), але не хотів, щоб хто-небудь коли-небудь міг закинути йому якусь нечесну гру проти дівчини, яку вже вважав за свою дружину.

Зараз після вечері, не зволікаючи, вибрався до Кукурбів. Зустрів Сташку на подвір'ї, коли та йшла з городу з оберемком сухого торішнього бараболиння. З-за бадилля видно було лише самі її очі, що сміялись, наче іскри розсипали навколо себе.

«Чому вона не дивиться мені у вічі? Може, прочитала б у них, що нема чого їй веселитися».

— Мама хоче протопити бараболинням по хлібі на солодке…

— Не треба.

— Фі, а чого не треба? Може, чоловікові і не треба, а жінкам кортить похрупати щось солодке… Тоді, може, й вам пива не треба?

— Все? — спитав Бронко коротко.

Сташка щойно тепер придивилась до нього. Кинула бадилля на землю, сама вчепилась руками йому в пазуху:

— Йой, що сталося? Може, мама, не дай боже, захворіла?

— Моя мама здорова. Слухай… Я прийшов тобі сказати, аби ти твоїй матері переказала, щоб собі надаремно видатків не робила, бо я женитись не буду.

Бронко побачив, як Сташка зблідла, як усе її обличчя відразу вкрилось коричневими веснянками.

— Йой, а то хто набрехав на мене?

— Все ти винна, Стахо, так що не шукай вини ні в кому…

— Я? Матко боска, я? Що — я?

Важко було говорити з нею, коли вона ще й досі не здогадується, в чому річ.

— Ти — нічого, — спромігся Бронко на холодний ущипливий тон, — ти лише сповістила мене, що скоро татом стану.

Мусив похвалити її в душі, що так стримано сприйняла оце справедливе, хоч і важке звинувачення. Знайшла в собі мужність не заперечувати і — це його справді вразило — не просити ласки для себе.

«Все ж таки, — подумав з болем, — щось із того, що втовкмачував їй у голову, залишилося там. Раніш обстоювала б свою рацію кулаками й зубами».

Сташка не допитувалася, від кого дізнався він правду. Її обличчя з блідого стало буряковим. Видно було, що навіть саме дихання дається їй з-над силу.

І нагло, як би хто увімкнув у неї струм, щось струсило всю її, і вона враз закричала, заговорила мов заведена:

— Ти когось маєш, — накинулась вона на Бронка вже без сліду розгубленості. — Ти когось маєш… Ти хотів… Ти вже раніш пробував викручуватись… А тепер — дивись на нього — знайшов причину. Ти не хочеш женитись? Так? Так? Бо я тобі збрехала? Так, збрехала, збрехала. — Вона стала перед ним у визивній позі — руки в боки. — А що мала я робити, коли став холодний до мене? Мала чекати, аж ти покинеш мене? А-а… — заскреготала зубами. — Який мені чесний знайшовся, який високоморальний. Дивіться. Я брехуха, і тому він не може взяти мене за жінку… Ха… ха… ха… А хто ти? Не брехун, не ошуканець? Ти, ти десять разів гірший за мене брехун, бо мене обіймав, а про іншу думав. Чи не так? То ти інших навчаєш, а подивися на себе, який ти красний… («Вона не без рації»). Але ти не думай, що зі мною можна так легко покінчити… Го-го… Ти ще мене не знаєш, небоже, коли так думаєш. Силою перед ксьондза тебе не затягну, але пам'ятай, Броник, аби-сь пізніше не жалкував, розваж добре, що робиш. Бо кажу тобі: не буде мені, але й не буде іншій. Мені тепер, — розстебнула собі блузку на грудях, мовби бракувало їй повітря, — все одно: чи жити, чи в могилі гнити… Я тебе тепер не спускатиму з ока і таки вистережу, щоб ти знав. А тоді ви обоє бідні будете… цілі з моїх рук не підете. А мені що? Я криміналу не боюся. Ти навчив мене, — докинула єхидно, — не боятись криміналу. Нікого, нікого не боюся, — стала кричати вона, розкидаючи в якомусь шалі бадилля по подвір'ї. — Не боюся… Нікого не боюся. Та звідки ж, Бронику, ця напасть на мене? Звідки?

Бронко аж розсердився. Причепилася до нього з тим, хто наговорив на неї, начеб єдино у цьому все лихо.

— Та відчепись ти від мене. Хто та хто сказав… Слухай, тож хіба річ у цьому? Хто тебе видав? А може, я сам здогадався? Яке це має значення… Факт той, що ти мене обдурила і… взагалі хотіла пограбувати з того, що мені найдорожче…

— Я? Тебе? Хотіла пограбувати? — від люті аж піна виступила їй у кутиках рота. Не розуміла його чи вдавала, що не розуміє, не міг він того збагнути.

— Слухай, я хотів женитися, бо хотів мати сина… А тепер… сама знаєш… Дай мені спокій, — відкинув її руки від себе, — я трохи пройдуся. Слухай, я не можу так… в мене теж нерви… — Але, побачивши в її очах злу готовність будь-що затримати його при собі, докинув: — Пізніше ще поговоримо. — Однак природжена чесність тут же наказала йому застерегтися: — Та мусиш знати, що давнього між нами вже не буде…

Сташка, видно, не зовсім повірила йому. Рада вже, що не відмовляється від зустрічей з нею, а там воно дасться видіти. Сам колись признавався, що дурманом сповнює його її тіло. Ех, Броник, скорше Прут в інший бік потече, ніж ми з тобою розлучимося.

Не хоче він тепер розмовляти з нею? Хай іде собі. І так не зайде далеко без неї.

Від Кукурбових воріт Бронко подався над Прут. Ноги самі принесли його на те місце, де восени мав розмову з самим собою. «Свинею я ще ніколи не був і не буду», — сказав тоді до себе, а ось як воно вийшло… Він боявся показатися свинею, а тим часом з ним вчинили по-свинськи. «О, — аж зойкнув, — і ще як по-свинськи».

Стояв на високому, підмитому водою березі, наче на виступі, і дивився, як сутінки виповзають з верболозів, насувають пеленою над берег і тонуть у воді. Вимите недавніми, весняними вже повенями побережжя біліло сірими камінцями, мов кістками. Та ось зійшов місяць чи, вірніше, поринув за темну смугу Карпат останній відблиск сонця, з неба впали на ріку скісні срібні прути. Серединою ріки простелилася мерехтлива доріжка з живого срібла. Срібло хлюпалося дрібними рухливими хвильками, мінилося під місячним сяйвом, і тоді здавалося, що у воді грають мініатюрні золоті рибки. Ці кольорові мінливі переливи на поверхні води здавалися Бронкові чудом.

І коли так стояв, задивлений у гру водних хвиль при сяйві місяця, відчув усю глибину своєї самотності. Нема в нього нікого, кого би зараз витягти з хати чи хоч би з ліжка і показати йому цю красу. Може б, тільки Ольга Річинська.

Сів на зрубаний пеньок, стиснув голову кулаками, мов обценьками, і в думці кликав її: «Ольго… Ольго…»

Якби вона була зараз тут, коло нього, вона, можливо, розкрила б ще ширше перед ним цю вечірню красу. Можливо, крізь її очі побачив би, що ота група тополь на тлі темних верболозів начебто виростає з неба, а не з землі. Можливо, Ольга змогла б якимсь найвлучнішим словом сказати про оте світелко під горою.

— Ет, — потер кулаками скроні, аби не вдарити себе ними по голові, — що мені тепер робити? А, чорт побери, — сплюнув у воду, — обивателі перевішають на мене всіх здохлих собак і матимуть слушність. Почну я відгавкуватись у свою чергу, мов скажений собака, і теж матиму рацію. А немає важчого, хай йому чорт, як бути суддею і оборонцем перед власною совістю.