Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша) - Вільде Ірина - Страница 14


14
Изменить размер шрифта:

Холод усередині став ще гостріший. Підозра, яка прошила йому мозок при перших натяках старого, виявилася правдою. Завадку пройняло таке почуття, ніби його пограбував приятель, якому він довірився і пустив ночувати до хати.

Майбутній тесть, здавалося, не помічав враження, яке справили на Бронка його слова. Він тепер ще зайнятий обороною своєї особи:

— Ну, що з того, що я випив? Випив, бо випив. Але робити дурня з порядної людини таки не дам. А вони хитро придумали. Це мамунця її так навчила. То собі мамунця. Я тобі кажу, Бронику, що жінку, а що тещу будеш мати. Тещу ще ліпшу, ніж жінка… Га… Га… Але, Бронику, свиня, як ти мене зрадиш, то мені доведеться хіба виступати з цієї хати. Ти — анічичирк. Вдавай, що нічого не знаєш. А вже як будете по шлюбі, як лежатимете під периною, яко чоловік і жінка, то ти скажеш їй тоді: «Ах ти, стерво, ти мене хотіла обдурити? Аво, не обдурила, бо я й так усе наперед знав… Ха… ха…» То буде сміху, Бронику.

Бронко вже не слухав дальших теревенів старого. Вийшов надвір, бо в хаті душила його стеля, запах жареного м'ясива всуміш з корінням. І та п'яна морда просто дратувала його.

На свіжому повітрі і думки його повернулись в інший бік.

Дурень він, і то ще в квадраті. Як же соромився тепер своєї наївності. Дати так обвести себе довкола пальця. То треба справді неабияким ідіотом бути. Скільки разів випитував її у своїй сліпоті про стан здоров'я, скільки разів наполягав, щоб розказувала йому, як воно поводиться в її лоні. А та, не моргнувши оком, дивилась йому у вічі і фантазувала, а він, дурень, вірив їй. А хіба не було так, що приносиш, було, їй винограду. І хоч вона силою впихала йому грона до рота, і хоч він іноді мав велику охоту освіжити собі горло, та все ж відмовлявся від цих розкошів, аби його синкові (шляк би тебе, ідіоте, трафив) більше дісталося.

І думки не хотів допускати, що Сташка пішла на обман через кохання до нього. Кохання мусить бути правдивим. Кохання повинне бути мужнє. Що ж це за кохання, що живиться облудою і брехнею. Говорив їй не раз про це, а вона от як сприйняла його слова. Що ж з нього, — сам поглузував з себе, — за пропагандист, що за носій прогресивних ідей, коли не зумів перевиховати однієї, до того ж ще й закоханої (припустимо) дівчини? Як же він, мізерота, нещастя, мріяв навертати на нову правду тисячі, коли однієї Сташки не міг відучити обманювати і брехати?.. Старого, звісно, шкода.

Бронко повернувся до хати, щоб попрощатися з своїм нєдошлим, як кажуть поляки, тестем. Застав Кукурбу, як той перехиляв склянку наспиртованої наливки.

— Це я так, Бронику, для відваги… Броник, зятю мій дорогий, я тобі сказав чисту правду, але як ти мене зрадив би, то — це точно так — не мав би я що в цій хаті шукати… Я тебе прошу, Бронику, як вони… прийдуть, ти ані слова… А вже потім, як я тебе вчив, скажеш: «Ти стерво», можеш сказати і «суко». А шлюбній бабі можна вже всяко сказати…

— Ідіть спати, тату. Ідіть, а то прийдуть, і почнеться тут колотнеча. А як будете спати, то ніхто вас не зачепить…

— Бронику, я тобі нічого… не говорив… Ти чуєш? Я нічого не знаю… Чуєш?

— Чую, чую, тільки закидайте ноги на ліжко. Отак. А тепер я піду… А ви спіть…

— Бронику, шляк тебе трафить, як ти…

Бронко вийшов. На порозі хати ще раз спитав себе: чи зміг би, навіть чисто теоретично, простити Сташці чи будь-якій іншій жінці такий обман? Ні. Ні, це було просто понад його душевні можливості. Людина, яка його раз обманула, не може вже бути йому другом. Сташка не зрозуміла цієї простої речі, і тому між ними кінець.

Бронко не хотів би зустрітись із Сташкою дорогою. Він потребує трохи охолонути від першого струсу для такої розмови. Бронко передчував, що його чекає нелегка сцена.

Тепер гнало його чимшвидше до матері. Скільки вона, сердешна, натерпілася у зв'язку з цим його одруженням. Як мужньо, з якою гідністю витримувала явні й замасковані шпильки «добрих» сусідок.

Тепер ніс радість матері, сам не маючи її у своїм серці. Ніс, наче страву, якою нагодує матір, а самому скуштувати того, що на тарілці, не доведеться.

В серці не було нічого, крім неприємного, тяжкого осаду.

Маму застав зігнуту над столом при вікні. Латала татові папучі[18]. Висока, вона з роками ставала, здавалося, ще більш костиста. Було так, що тіло спадало з неї, а кістки, де тільки могли, випинали назовні. Стоячи, вовтузилась з дратвою і шилом. Колись, за добрих часів, батько купив собі фетрові, вистелені хутром пантофлі. Папучі давно зносилися, але мама раз у раз їх підлатувала. Тепер уже нашивала латки, і з давніх папучів лишилася тільки цератова обвідка.

Бронко увійшов до хати, як звичайно, з коротким «добривечір».

Якимсь дивом збережене ще з дитинства тепло до мами розігріло йому кров. Уступилося неприємне відчуття льоду в усіх нутрощах. Та минувся той час, коли кидався їй на шию чи заходив ззаду й чіплявся за плечі руками, наче кліщ, а вона, вдаючи, ніби сердиться, струшувала з себе оту «напасть» і ніяк позбутися її не могла. Тепер відносини між ними були такі, що навіть не міг поцілувати матір у руку без видимої для того причини.

«Моя мама», — подумав з ніжністю, на яку міг спромогтися в цю мить. Став біля Павлини. Була майже однакова з ним на зріст. Ще чотири роки тому була навіть трохи вища за нього. Тепер ревматизм скарлючив її.

— Мамо!

Мати не повернула голови. Бронко підозрівав, що знову плакала над його долею. Ховалася зі своїми слізьми, мов дівчина, що боїться поговору.

— Мамо, ви чуєте?

— А що?

— Та те, що в мене вже по весіллі…

Мама прислухалася, кивнула головою, потім поволі повернула обличчя до нього і застигла в німому питанні.

Бронко зрозумів її.

— Мамо, вона мене обманула. Не при надії вона, — почервонів весь. — Збрехала мені. Розумієте?

— Тобі збрехала? — спитав спроквола батько, встромивши знадвору голову у двері. — Здуріла вона, чи що? Брехати Завадці? А раз так, то нема про що більше й говорити. Довір'я — це така річ, слухай ти мене, що раз загубив і не шукай на тому самому місці, бо не знайдеш. То вона собі що гадала? Кого хотіла одурити? Сина Йосифа Завадки? Ой, недарма то кажуть: довгий волос, та… це тебе, Павлинко, не стосується, бо волосся в тебе якраз коротке… А з тим… так ми й думали… То таке, слухай ти мене: на битій стежці трава не росте. Це щоб ти знав.

Чим більше Бронко роздумував над тим, тим обманство Стахи набирало глибшого сенсу. Вона не лише обманула його, як дурника, огидно набрехала йому, та ще й збиралась пограбувати єдину особисту мрію його життя.

Бронко прагнув сина.

Чорт забери. Міг без жалю відмовитися від власної хати, від ванни, від білого хліба, від святкового костюма, від багато чого, що вважається конче потрібним для нормального життя, але нізащо не позбавив би себе надії на нащадка.

Це мав бути син не тільки в біологічному розумінні. Це мав бути хтось найближчий, найвірніший, кому можна було б довірити розпочате діло, якби Бронкові самому не довелося дійти до мети. Це мав бути той хтось, кому Бронко мав би довірити свої мрії, передати всю свою пристрасть, всю свою щиру, велику віру. Та що тут багато казати. Його син мав бути він сам, тільки ще раз народжений, ще раз повторений природою, тому що одне, життя було, мабуть, закоротке, щоб перетворити велику мрію на дійсність.

Життя Бронка, життя його сина, життя синового сина — це була єдина естафета поколінь до великої мети. Коли одне покоління відживатиме, воно передасть червоного прапорця наступному, а те зробить так само щодо своїх нащадків.

Яке чудесне змагання поколінь. Який прекрасний поштовх для історії. А Стаха хотіла позбавити його участі в цьому благородному русі вперед. Хотіла вибити йому з рук те, що він ставив нарівні з ціною свого життя. До того ж як підло, як же ж по-бабському нечесно підійшла вона до цього. Уявила собі в своїй дурній голові, що досить його піймати в сильце, мов дурну синицю, і він уже не матиме інших прагнень, як удень працювати на Філіпчука, а вночі мати її у своєму ліжку. А для чого ж тоді жити?

вернуться

18

Домашні тапочки