Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина - Страница 110

— Так, Сташко. Хотіли зробити з неї провокатора.

— Диви, диви! І обіцяли влаштувати її на постійну, добре оплачувану роботу, брата туберкульозника помістити у санаторій в Закопанім.

— Ти ще не все сказала: і мамі виклопотати пожиттєву пенсійну в касі хворих.

— Але то все буйда на ресорах[153] і більш нічого, — правда, Броник?

— Ти добре думаєш, дівчино! Але знай, що коли б навіть Браун повірила поліції, що та додержить слова, то однаково нічого з цього не вийшло б, бо комуністи, Стахо, — то такі чортові діти, що можна їх живцем по шматку краяти, а вони однаково від свого не відступлять.

— І не кажи, Броник! І хіба те, що ту Браун роздягли догола, завивали у мокре простирало, сідали на голову і били до втрати свідомості, — це не краяння живцем? А ті гумові рурки, що їй вкладали в ніс, а потім опускали їх в якусь смердятину, а при тому затуляли рот, аби мусила носом дихати, — то що? А все ж таки вдалося їй переслати грипс на волю, файно це, Броник!

— Звичайно, Стахо! Товариші переслали записку у прогресивні закордонні газети. Зчинився шум, не який-небудь, а світового масштабу! Розумієш, у Львів приїхали закордонні кореспонденти. Почались, вважай, демонстрації і страйки. Справа стосувалась вже не однієї Браун. Народ став домагатись амністії для всіх політичних в'язнів і покарання катюг.

— І суд погодився судити тих поліцаїв, — так, Бронку?

— Суд, суд! Уряд, розумієш, Стахо, уряд під напором громадської думки, або, вірніше, з страху, щоб не дійшло до демонстрації і страйків у цілій Польщі, пішов на поступки. Етці Браун дано змогу виступити з судовим позовом на тих-о поліцаїв.

— Йой Броник, одна дівчина, а стільки шуму наробила!

— Ото-то, — зрадів Броник, — масові розрухи, — розумієш? Цього нам тепер найбільше треба. Невже ж це й до тебе дійшло, Стахо?

— Броник, а тих поліцаїв направду засудять?

— Засудять, але не направду. Пізніше випустять, лише, може, переведуть в інше воєводство на роботу. Слухай, такі кадри вони шанують! На таку роботу навіть не кожний поліцай здатний.

— Броник, а їй нічого за це не буде, що подала на поліцаїв?

— Якщо вчасно зуміє втекти за кордон, то нічого не буде.

— А вона втече, як ти думаєш, Броник?

— А ти хотіла б, щоб вона втекла?

— Питання! А як ти думаєш, Броник?

— Думаю, що коли над тобою попрацювати, то з тебе ще можуть люди бути.

— Смішний…

— Я серйозно, Стахо.

— І як будуть з мене вже люди, тоді ти полюбиш мене? Ха-ха-ха…

— А що ти розумієш під «любити»? Мені вже страшенно подобається обіймати тебе, але я думаю, що це ще не любов, дівчино…

Стаха закрила долонями обличчя. Поміж пальцями зиркало одне лукаве, блискуче, як скельце, синє око.

«Смішний ти, Броник. А мені більш нічого й не треба, аби тільки подобалося обіймати. Полюбиш, полюбиш мене такою, як стою перед тобою. І сам незчуєшся, як полюбиш!»

Згодом Бронко почав брати Стаху з собою і на робітничі збори. Треба було деякого часу, щоб Сташка звикла до нової обстановки. Коли Бронко вперше запропонував їй піти з ним у клуб польських робітників «Дом роботнічи», Сташка уявляла собі, що там буде, як у читальні на Мнихівці: коротка доповідь, яку вислуховують до кінця хіба що старики, а пізніше танці і «товариські забави» з «темними монастирями» включно.

Тим часом Сташку зустріло цілковите розчарування. Найперше, доповідь була не коротка, а навпаки — довжелезна, і до того ж польською мовою.

Сташці так стало скучно, що вона, не звертаючи уваги на доповідача, почала розглядатись навколо. Подобалось їй, що стіни клубу прикрашені плакатами і афішами, а на лампі під стелею — зеленкуватого кольору абажур з гофрованого паперу. Проте, звичайно, й мови немає, що зал тут був краще прибраний, ніж у мнихівській читальні.

Пізніше, замість танців і товариських ігор (де Сташка могла б показати себе у всій своїй красі і спритності!), почалося обговорення тієї скучної, на її погляд, доповіді.

І тільки з виступів, які, навпаки, за винятком якогось старика, що повторював сказане по декілька разів, були живі, а деякі з них просто гарячі, зрозуміла нарешті Сташка, що вся ота балаканина оберталася довкола індивідуальних і колективних договорів друкарських робітників (не об'єднаних у профспілки) з власниками друкарень.

Коли по дорозі додому Бронко спитав її, що зрозуміла вона з усього почутого, Сташка воліла не відповідати на це питання.

— Ти чекай! Я дивилась на тих ваших жінок. Щось я там ні однієї пєнкносці не зауважила. Хоч би на сміх курям хоч одна молода і ладна, що називається…

— Але з доповіді… з доповіді, що ти запам'ятала собі?

— А ти що, — фиркнула на нього Стаха, — екзаменувати мене хочеш? Диви, який мені учитель знайшовся!

— Значить, ти нічого не зрозуміла? Я так і думав. Скільки разів товчи тим ідіотам, що перед народом треба виступати популярно… А я думав, що ти послухаєш доповіді і подумаєш про своїх дівчат з фабрики. От чорт би то побрав! Ну, а тих, що виступали, то ти хіба розуміла?

— Йой Броник, дай мені спокій, а то, бігме, нікуди більше з тобою не піду. Якби я була знала, що ти будеш мене… ха-ха-ха… екзаменувати, то була б слухала по-інакшому… А то розглядалась по залу… І ти знаєш, ні одної зграбної фігурки там не завважила…

Стаха сподівалась, що Бронко порівняє її рум'яне, як райське яблуко, туге личко з обвислою шкірою тих жінок і зробить висновок на її користь, але Бронко чи не зрозумів, чого чекає від нього Стаха, чи навмисне хотів провчити її, бо став вихваляти перед нею тих жінок.

— Це нічого, що вони не мають рум'янців і білої шкіри, зате вони мають голову і сталеву волю, яким може позавидувати не одна білошкіра дурепа!

Одна з тих дівчат, Ядвіга, ота, в чорному платті, з високим коміром, просиділа сім років у тюрмі. Оглухла від побоїв, а не виказала нікого з товаришів. В тюремних мурах залишила вона свою свіжість (хто б сказав, що їй всього двадцять п'ять років?), а проте товариші, сказав Бронко, обожнюють її. Тільки короткозорі можуть припустити, що всі чари жінки — у зовнішній красі чи модному платті.

І що з таким Бронком робити Сташці? Вона йому про образи, а він їй про гарбузи!

Коли згодом Бронко знову взяв Стаху до тієї самої читальні на доповідь про робітничі страйки в царській Росії, яку мала прочитати саме Ядвіга Вільчекувна, Стаха вирішила поводитись уже зовсім інакше. Насамперед буде дуже уважно слухати, що та говоритиме.

Слухати було важко, бо доповідачка, не дочуваючи сама, кричала високим голосом, ковтаючи цілі склади. До того в її мові, як і в тій попередній доповіді, хоч і не в такій кількості, було чимало незрозумілих для Стахи слів. Вона запам'ятала собі деякі з них, як, наприклад: «експропріація», «експлуатація», але не хотіла просити у Бронка пояснення, щоб не показати йому, наскільки та мудріша за неї.

Одне Сташка зрозуміла: майже всіма страйками керували більшовики, і що коли одностайно піднятися, то хоч і коштуватиме жертв, а все ж таки свого добитись можна. Особливо чітко запам'ятався Сташці опис страйку іваново-вознесенських робітників, який тривав, як зрозуміла Сташка, з кінця травня до початку серпня 1905 року.

Дуже сподобалося Сташці, що у страйку брало участь багато жінок. А як вони безстрашно, як гордо йшли на криваві сутички з жандармами! Ох, чому тепер немає таких жінок?

Як же ж немає? А мати того комсомольця з села Завірюхи, що очолила похід-демонстрацію під тюрму, а жінки паперової фабрики у Львові, що сім днів і сім ночей не допускали штрейкбрехерів до роботи, а Етка Браун?

Є, є і в нашім краю такі жінки, тільки правду каже Бронко, ще мало ми знаємо про них, а вони про нас.

Історія іваново-вознесенських робітників довгий час не сходила Сташці з думки. Не раз задавала собі питання: як би поводили себе ті безстрашні жінки, коли б жили в наш час і працювали разом з нами на фабриці Гольдштрома? Чи дозволили б вони, як ми, дурні, приписувати собі штрафи за обірвані нитки тоді, коли вина не в наших пальцях, а у старих розбитих верстатах? Що сказали б вони, коли б їм так дописували невзяті аванси, як це нам робить Ізик? Як поставилися б ті робітниці до того, що власник фабрики відмовляється (точніше, давно, вже п'ятнадцять років обіцяє, а не додержує слова) купити гумову подушку найстарішій робітниці, хворій на геморой.