Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина - Страница 109

До того ж Стаха як дівчина мала сумнівну репутацію.

Коли було стара Кукурбиха заводила спір з котроюсь з сусідок (що траплялося доволі часто) за спорпану квочкою грядку чи обгризене козою деревце, то сусідки, не маючи сил перекричати Кукурбихи, рятувались за таких обставин Стащиним ім'ям.

— Дивилася б краще за своєю дочкою!

А що її дочка, бралась під боки Стащина мама, — лєцта[151] яка? А те, що дівчина весела і любить пожартувати, ще не означає, що вона пуста. А втім, стара правда, що котра корова багато мичить, то мало молока дає. А якщо деяких матерів злість бере, що їхні сини бігають за її Сташкою, то хай поприв'язують їх шнурами до своїх спідниць, але тільки, гей там, чуйте, міцними, бо інакше пообривають їх вам синки! Вона не купала своєї дочки ні в меді, ні в липнику, і звідкіль їй знати, чого це вона така солодка та лакома для хлопців. І якої це бісової мами, — вдає вже сердиту Кукурбиха, — хто де тільки з'явиться, зараз же до її дитини липне! Липла би смола гаряча до нього!

Хлопці липли-то липли, а серйозно — то жодний з них не думав, а роки тим часом не стоять на місці…

Познайомившись з Бронком, Стаха скоро збагнула, що той смішний дивак може, чого доброго, і одружитись з нею.

По-перше, і, що найважливіше, придане для того дивака не грало жодної ролі.

По-друге, він досі не ходив з дівчатами, і тому було легко скрутити йому карк.

А по-третє, ну просто стидно признатись, Сташка, яка досі лише гралася в кохання, врешті закохалася в цього дивака по самі вуха.

Одна лише вада у Бронка заважала їй. Це отой дурний нахил до політикування. Та хай! Чим би дитя не бавилося, аби лиш не плакало. А там вона займеться ним добре, і тоді той смішний щойно зрозуміє, що на світі є чимало справ, стократ приємніших від тієї дурної політики.

— Броник, — колись ще на початку їх знайомства попросила його, — приходь завтра ввечері у читальню на танці.

— Ти ж знаєш, що я не танцюю.

— Смішний, ти лише приходь, а я вже тебе навчу.

— А мене не цікавлять танці. Ходи краще ти зі мною. Завтра у польському робітничому клубі буде доповідь про міжнародний робітничий рух в Європі.

— Фі, не мала б на що час витрачати! Ти мені скажи: будеш у суботу на танцях чи не будеш?

— Не буду! Я ж сказав уже раз.

— А якщо я тебе гарно попрошу? — послала вона йому один з своїх наймиліших поглядів.

Бронко, замість розтанути під тим поглядом, наче віск, раптом збісився:

— Ти, слухай, кинь до бісової матері свої бабські штучки. Я повинен тобі сказати, що ти попала не на адресу. Чого мружиш очі, як та кішка? Бачили вже таких! Якщо хочеш знати, то мене цікавить не так твоя персона, як те, як ви там працюєте на фабриці Гольдштрома. А як ти, слухай, собі щось інше надумала, то кажу тобі чесно: викинь собі з голови, бо з того нічого не вийде!

«Вийде, — думає Стаха, не спускаючи з його обличчя лукавого, впевненого погляду, — побачиш, ще й як вийде! Не таким скручувала шийки!»

— Я, Стахо, не дам себе у бабську неволю. Це я тобі говорю відкрито. Я бачу, які мої товариші «щасливі». Досить з мене чужого «щастя». Чого ти так дивишся на мене? Я не вірю твоїм очам. Брешуть вони так само, як і твої слова. Як то співається: «Дзєвчино, шкода твоїх лез…»[152] Ти, слухай, не розраховуй на те, що в мене немає практики з бабами. Я й на чужому досвіді добре знаю, чим кінчається така пісенька. Зразу всі ви покірні, як ягнички. А пізніше сяде тобі така «ягничка» на карк, спутає тобі руки і ноги — і хоч ремінь на шию. Нащо мені це, коли я собі вільний, як сокіл?

«Смішний ти. І в сокола є соколиця. Смішний ти, Бронку, бігме, смішний…»

— На чортову матір здались мені сльози, якісь дикі претензії, докори, дурні бабські підозри: а чому не прийшов, а де був, а чого спізнився, а з ким був, а куди йдеш, а коли прийдеш?.. Ні, Стасуню, в мене воля над усе, і ця музика, дівча, не для мене…

— А як та музика приємна, то що?

— Як ти кажеш? Тоді знаєш, що я тобі пораджу? Пошукай собі когось з більш вразливим вухом, бо я до такої музики глухий.

— А мені не треба шукати. Я вже знайшла.

— Та-ак? Кого, якщо можна знати?

— Тебе!

Як не дивно, а Бронкові сподобалася ця відверта, зухвала відповідь. Їй-бо, відчувається, що в дівчини — кров у жилах, а не сироватка!

І Бронко погасив свій вибух.

Кінець кінцем він поступає з нею чесно. Розкрив перед нею карти, навіть більше, ніж в цій ситуації треба було б те робити, і з цього боку його совість абсолютно чиста.

Сказав Сташці у вічі, що впіймати його на свій аркан їй не вдасться, а який вона з цього зробить висновок для себе, це її справа.

Згодом Бронко, крім книжок, став приносити з собою і газети.

Сташка навіть дивитись спочатку на них не хотіла. Фі, що то мені за газети!

Для неї газета без «Хроніки дня», то однаково, що недрукований папір. Для того газета й купується, щоб знати, де що у світі діється: кого замордували, чия жінка від кого втекла, хто бажає одружитись, хто що продає-купує, хто повісився, а хто помер. Що то за газета, коли цього всього в ній немає?

— А ти послухай цієї газети, — показав їй Бронко невеличку газету під назвою «Воля народу», якої Стаха до того часу навіть у вічі не бачила, а не то щоб читала. — Тут теж пишуть про вбивства…

Він розгорнув газету. На третій її сторінці побачила Сташка фотографію якоїсь жінки. Папір, на якому була друкована газетка, був найгіршого гатунку, але навіть на цьому рапавому сірому фоні виразно виділялись чорні персні очей та високе чоло з пишною зачіскою.

— Це Етка Браун, — каже Завадка з гордістю, не зрозумілою для Сташки. Тон, яким Бронко назвав це прізвище, а над усе блиск в очах, що спалахнув при цьому слові, неприємні Сташці.

Стаха придивляється до портрета примруженим оком: хто ця незнайома? В яких вона стосунках з Бронком?

Стаха надто певна свого місця у Бронковім серці для того, щоб ревнувати його. А все ж вона воліла б, щоб замість жіночої голівки був портрет чоловіка.

«А, вона жидівка!» — приходить Сташці в голову, і відразу повертається Сташці попередній веселий настрій. Єврейська дівчина не може бути її конкуренткою щодо Бронка, а решта Стаху не обходить.

— Читай, ну читай вже, я слухаю.

Вона вмощується на колоді так, щоб опертись, як це любить, головою об його плече, та зауважує, що Бронко зовсім не збирається читати.

Держить газету двома пальцями поміж колінами, ніби граючись нею.

Що сталося?

Що вона сказала чи зробила таке, що він знову знатурився?

Стаха зітхає. Їй-бо, плакати і сміятись хочеться! І коли нарешті вона знатиме напевно, чим можна розвеселити, а чим засмутити оцього химерного Бронка Завадку!

Бронко не певний, чи та хитра дівчина не лукавить з ним, чи часом її нехіть перед політикою не йде від відомого страху за своє місце при верстаті.

Він не раз сам чув, як стара Кукурбиха, мабуть, навмисне в його присутності наказувала дочці степенитись на роботі, не слухати нічиїх злих намовлянь, не читати непотрібних книжок та газет, бо тепер такі часи, що ворона з кола, а десять на кіл.

Це мама. А Гольдштром хіба не напучує їх у тому дусі, як у свій час Філіпчук пробував це робити з Бронком?

«Отак і появляються, — думав Бронко, — опортуністи серед робітників. Багато з них думає, як оце Сташка: захопивши місце за верстатом, треба сидіти смирно, бо покірною поставою здобудеш більше, ніж криком і кулаком. У всякому разі, прибережеш за собою місце».

Все ж таки історія Етки Браун зачепила за живе Сташку. Кукурбівна, начеб для певності, чи вона правильно зрозуміла прочитане, переповідає Бронкові своїми словами щойно прослухане:

— Комуністка Етка Браун прилюдно обвинувачує двох польських поліцаїв Марцінека і Лохача у її катуванні, — так, Бронку?

— Так.

— Її привели в тюрму прямо з демонстрації і там хотіли зробити з неї донощицю, капуся, — так?