Таємниця індіанського острова - Кристи Агата - Страница 37

Це було б непогане припущення, але воно не годиться. По-перше, є свідчення судово-медичного експерта, який прибув на острів рано-вранці 13 серпня. Щоправда, він мало чим міг нам допомогти. Його висновок зводиться до того, що всі десятеро були мертвими протягом не менше 36 годин, а можливо, й значно довше. Що ж до Армстронга, експерт заявив, що труп мок у воді 8–10 годин, доки не винесло на берег. Це приводить нас до висновку — Армстронг потонув у ніч з десятого на одинадцяте. Я поясню, чому мало бути саме так: річ у тому, що ми знайшли місце, де труп винесло на берег, — це ущелина між двох скель; там виявлено рештки одягу, пасмо волосся тощо. Тіло могло потрапити туди тільки під час припливу одинадцятого числа — тобто не пізніше одинадцятої години ранку, бо після цього шторм утих і межа наступних припливів проходила набагато нижче.

Ви можете, звичайно, припустити, що Армстронг спромігся згубити останніх трьох раніше, ніж потонув. Та тут є одна заковика, що спростовує це припущення: Армстронгів труп знайдено було вище за будь-яку межу припливу, і він лежав долі цілком рівно й акуратно. З цього можна зробити тільки один безперечний висновок: хтось на острові був ще живий після Армстронгової смерті!

Він зробив невеличку паузу й продовжив:

— Які ж після цього нам залишаються міркування? Нумо зважмо, яка ситуація склалася ранком 11-го числа. Армстронг «зник». Отже, залишилося троє: Ломбард, Блор і Віра Клейторн. Ломбарда застрелено. Його тіло знайдено внизу, поблизу берега, поруч з Армстронгом. Віру Клейторн знайдено повішеною в її власній спальні; Блорове тіло — на терасі, причому голову розчавлено важким шматком мармуру, тож резонно припустити — брила впала згори, з вікна.

— Чийого вікна? — швидко запитав комісар.

— З вікна міс Клейторн, сер. Тепер розглянемо всі варіанти нарізно. Почнемо з Філіпа Ломбарда. Припустімо, він скинув мармур Блорові на голову, далі дав снотворне Вірі Клейторн і повісив її. Потому рушив униз, до берега моря, й застрелився. То хто ж забрав у нього пістолет?! Адже цей пістолет знайдено на другому поверсі будинку, в коридорі, біля входу до кімнати Уоргрейва.

— Якісь відбитки пальців на ньому? — спитав комісар.

— Так, сер, відбитки пальців Віри Клейторн.

— То як же це?

— Я знаю, що ви збираєтеся сказати, сер. Це була Віра Клейторн? Це вона застрелила Ломбарда, віднесла пістолет назад до будинку, скинула шматуряку мармуру Блорові на голову, а потім повісилася? Ця версія придатна якраз до цього моменту. У неї в спальні є стілець, на сидінні якого сліди морських вородостей, точнісінько як на її туфлях. Схоже на те, що вона стала на стілець, наклала зашморг на шию й ногою відіпхнула стільця.

А втім, і цей стілець стояв акуратно, як і інші в ряду, бильцем до стіни. Ніякого сумніву — його так поставлено після смерті Віри Клейторн — кимось іншим!

Отже, лишається один Блор. І коли ви мені скажете, що це він, застреливши Ломбарда й примусивши Віру Клейторн повіситися, потім вийшов на терасу і потягнув на себе оту мармурову брилу, я вам не повірю. Я щось не чув, щоб люди заподіювали собі смерть у такий спосіб. До того ж, Блор не був людиною такого гатунку. Ми то вже добре знали Блора — його ніяк не можна було вважати людиною, котрій властиве прагнення до абстрактної справедливості.

— Безперечно, — погодився комісар.

— І тому, сер, — вів далі інспектор Мейн, — на острові обов'язково мусив би бути ще хтось! Але де ж він був увесь цей час і куди подівся? Мешканці Стикльхевена певні — жодна людина не могла залишити острів раніше, ніж туди прибула рятувальна шлюпку. Але в такому разі…

Він змовк, і комісар повторив:

— В такому разі… — Він зітхнув, покивав головою, трохи нахилився наперед і засмучено вимовив — У такому разі хто ж їх убив?

РУКОПИС, НАДІСЛАНИЙ ДО СКОТЛЕНД-ЯРДУ КАПІТАНОМ РИБАЛЬСЬКОГО СУДНА «ЕММА-ДЖЕЙН»

«Природа наділила мене складною вдачею, безліччю суперечностей.

Почати хоча б із того, що з дитинства мені притаманна непозбутна романтична уява. Ще хлопчиськом я пожадливо читав найрізноманітніші пригодницькі романи, морські оповідання, в яких важливі документи закорковувалися в пляшки й звірялися на волю морських хвиль. І дотепер романтика такої пляшки зберегла для мене свою чарівність. Один шанс зі ста, що моя сповідь, яку я зараз напишу, укладу до пляшки й викину в море, стане здобутком людей і кине світло на досі не розкриту (чи, може, я лещу собі?) таємницю десяти смертей.

Та романтична уява була аж не єдиною чудною рисою мого характеру. Я відчував справді садистську насолоду, коли споглядав або спричинював смерть. Згадую свої досліди над осами й різними садовими шкідниками… З раннього віку пізнав я жагучу пристрасть до вбивства. Та одночасно, і начебто всупереч цьому, мені властива була й цілком протилежна риса — настійне почуття справедливості. Мені гидко було від самої думки, що. хто б не був — чи то людська істота, чи тварюка, — може безневинно страждати, ба навіть загинути від моїх рук. Я завше гостро відчував потребу справедливості.

Такий склад характеру неминуче — це може пояснити будь-який психолог — мусив вплинути на вибір мною професії. Я став юристом, і це вдовольнило майже всі мої інстинкти.

Злочин і кара — ця одвічна проблема полонила мою уяву. Яз незвичайним захопленням читав усілякі детективні романи, Оповідання, а іноді й сам, так би мовити для розваги, вигадував найхитромудріші способи вбивства.

Коли внаслідок успішного просування по службі я став головувати в суді, саме отой другий із зазначених мною інстинктів одержав широку можливість розквіту. Спостерігати злочинця, котрий безпорадно корчиться на лаві підсудних і люто страждає, очікуючи покарання, що, мов лиха доля, неминуче насувається на нього, — о, це правило для мене за найвищу насолоду! Причому, зауважте, я зовсім не відчував радості, коли це була невинна людина. У кількох випадках я припиняв слухати справу, коли переконувався в цілковитій невинності підсудного; присяжним я при цьому доводив, що відсутній склад злочину. Але завдяки вмілим і справедливим діям нашої поліції більшість обвинувачених у вбивстві, що поставали передо мною, були таки винні.

Так було й з Едвардом Сетоном. Щоправда, на суді він тримався чудово, його манери справили на присяжних добре враження. Проте зібрані слідством докази, хоча й не мали ефектного вигляду, не залишали — а моє знання злочинців стверджувало це — щонайменшого сумніву в тому, що підсудний винен. Зловживши довір'ям літньої жінки, Сетон убив її.

У мене склалася репутація судді-вішателя, та це несправедливо. У своєму напутньому слові до присяжних я завше прагнув викладати тільки істину — сумлінно й неупереджено. Я лише намагався убезпечити присяжних від психологічного впливу закликів наших емоційних адвокатів. Я зосереджував увагу присяжних на фактичних доводах.

Однак протягом останніх років я став помічати в собі, нове прагнення — не тільки вершити правосуддя, а й бути його безпосереднім знаряддям.

Мені закортіло — ніде правди діти — самому вбити! Я це ототожнював із прагненням митця до самовираження. Я був — у всякому разі в думці — митцем злочину! Моя уява, що стримувалася суворими канонами моєї професії, потай набрала величезної сили. Я мусив (мусив!), мусив учинити вбивство! Більше того, йшлося не про якесь звичайне вбивство! Це мав бути фантастичний злочин — щось грандіозне, нечуване! На цьому позначилась, мабуть, схильність до незвичайного, що збереглася в мене з юних років. Я жадав чогось театрального, неймовірного! Я прагнув убивати… Так, я прагнув убивати… Але — як би то не здалося декому безглуздим — мене обмежувало й заважало природжене почуття справедливості. Невинний не повинен потерпіти!

Ця незвичайна ідея зародилася в моєму мозку під час випадкової бесіди з одним лікарем. Він зацікавив мене своїм зауваженням, що вбивцям, бува, щастить уникнути суду і залишитися безкарними. Як, приклад, він навів випадок з однією літньою жінкою, котра невдовзі перед тим померла.