Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер - Страница 36

Того дня таких випадків було незліченно. Зазвичай до цього вдаються, коли рана завдана в тулуб, оскільки величезні вістря кубанських списів завдають таких глибоких і страшних поранень, що загоїти їх неможливо. Нещасні страждальці були переважно непритомні; тим же, які були при свідомості, фатальний надріз артерії робився так швидко і безболісно, що вони, здавалося, цього не помічали. Але ця картина була настільки моторошна, що ми з Гудом поквапилися піти. За своє життя я не пам’ятаю випадку, який би справив на мене більш гнітюче враження, ніж ця операція, коли скривавлені руки лікаря, перетнувши жилу, позбавляли сміливців від мук у такий страшний спосіб. Лише раз у житті мені довелося спостерігати те ж саме: коли після битви я бачив, як війська племені свазі закопували в землю своїх смертельно поранених воїнів живцем.

Щоб не бути свідками цього страшного видовища, ми подалися у протилежний бік пагорба, де побачили сера Генрі із бойовою сокирою в руці. Ігнозі, Інфадус і двоє чи троє вождів дуже серйозно про щось радилися.

— Слава Богу, що ви прийшли, Квотермейне! Я не зовсім розумію, що хоче робити Ігнозі. Хоча ми відбили напад, але, здається, до Твали прибувають великі підкріплення, і він має намір оточити нас, щоб узяти змором.

— Еге, здається, справи кепські.

— Безсумнівно. До того ж Інфадус сповістив, що у нас закінчується вода.

— Справді, це так, мої повелителі, — підтвердив старий воїн. — Струмок не може забезпечити таку величезну кількість людей, і вода в ньому швидко убуває. До ночі ще ой як далеко, а ми вже страждаємо від спраги. Послухай, Макумазане! Ти мудрий і, безперечно, бачив багато воєн в країні, звідки прийшов, — звичайно, якщо ви, білі люди, взагалі затіваєте таке у себе на зірках. Скажи, що нам діяти? Твала зібрав нових воїнів, які займуть місця тих, хто поліг. Але ми дали Твалі урок: яструб і не гадав, що чапля чинитиме йому опір. Наш дзьоб пронизав йому груди, і він боїться напасти на нас ізнов. Ми теж змучені. Тепер він чекатиме, коли ми сконаємо; він обів’ється довкруги нас, як змія довкола своєї здобичі, і чекатиме на нашу загибель.

— Розумію, — сказав я.

— Отже, Макумазане, ти бачиш, що у нас немає води і дуже мало їжі, тому ми повинні вибрати одне з трьох: або тужити і слабшати подібно до лева, що конає голодною смертю в своєму лігві, або намагатися прокласти собі шлях на північ, або — тут він встав і вказав на тісно зімкнуті ряди наших ворогів — кинутися просто на них і схопити Твалу за горло. Інкубу — видатний воїн. Сьогодні він бився, як буйвол у пастці, і люди Твали падали під ударами його сокири, як молоді колоси пшениці, побиті градом. Інкубу каже: “Нападай!”, але Слон завжди нападає. Що скаже Макумазан, хитра стара лисиця, який так багато бачив у житті й любить жалити свого ворога ззаду, нишком? Вирішальне слово буде, звичайно, за Ігнозі, бо він король і це його право, але попередньо ми хочемо вислухати твій голос, Макумазане, і голос людини із прозорим оком.

— А що скажеш ти, Ігнозі? — запитав я.

— Ні, батьку мій, — відповів наш колишній слуга, одягнений в пишний дикунський військовий обладунок, дійсно схожий на справжнього короля-воїна, — говори ти і дозволь мені вислухати твої слова. Ти мудрий; у порівнянні з тобою я лише безрозсудне хлоп’я.

Вислухавши таке настійне прохання Ігнозі й квапливо порадившись із Гудом і сером Генрі, я коротко висловив йому нашу думку: зважаючи на щільне оточення і на брак харчу та питної води, нам потрібно самим почати наступ на Твалу. Я порадив Ігнозі зробити це негайно, перш ніж “затягнуться наші рани” і поки видовисько численних полків супротивника не примусить серця наших воїнів затремтіли від остраху. Інакше, докинув я, деякі воєначальники можуть передумати і, помирившись із Твалою, перекинутися на його бік.

Мою думку, мабуть, сприйняли схвально. Треба сказати, що ніколи в житті мої поради не сприймали так шанобливо, як у кукуанів. Але останнє слово було за Ігнозі, бо відтоді, як його визнали законним королем, він користувався майже необмеженими правами своєї влади, полишаючи за собою остаточне рішення щодо воєнних дій. Тому очі всіх присутніх звернулися до нього.

Якийсь час Ігнозі мовчав, очевидно, обдумуючи наступні дії, і потім сказав:

— Інкубу, Макумазане і Бугване, хоробрі білі люди і друзі мої! І ти, Інфадусе, брате батька мого, і ви, вожді! Я вирішив: нападаємо на Твалу сьогодні, і від цього удару залежатиме моя доля і моє життя — так, моє життя і життя усіх вас. Слухайте, що я вирішив. Ви бачите, що цей горб згинається подібно до підкови і рівнина врізається в нього зеленим пасмом?

— Ми це бачимо, — підтвердив я.

— Так от, — продовжував Ігнозі. — Тепер полудень. Хай наші воїни вгамують свій голод і відпочинуть після виснажливої битви. Коли сонце буде хилитися до заходу, хай твій полк, Інфадусе, спуститься ще з одним запасним на зелений моріг. Коли Твала це побачить, він кине туди свої полки, щоб винищити твоїх воїнів. Але місце це вузьке, і полки ворога кидатимуться проти тебе лише поодинці, і твої воїни знищуватимуть їх один за одним. Очі всієї армії Твали будуть прикуті до битви, якої не бачив ще ніхто на землі. З тобою, Інфадусе, піде мій друг Інкубу. Коли Твала угледить його бойову сокиру, що виблискуватиме в першому ряду Сірих, серце його затремтить із переляку і він занепаде духом. Я ж поведу інший полк, який стоятиме позаду тебе, бо, коли Сірі будуть подолані, — а це може статися, — залишиться король, за якого битимуться до останку. Зі мною піде мудрий Макумазан.

— Гаразд, королю! — відповів Інфадус, єдиний, хто абсолютно холоднокровно сприйняв думку про імовірну загибель свого полку.

Справді-таки, ці кукуани — дивний народ! їх не лякає смерть, якщо цього вимагає виконання обов’язку.

— І поки очі всієї армії Твали будуть спрямовані на цю битву, — продовжував Ігнозі, — одна третина наших воїнів, що залишилися в живих, тобто близько шести тисяч чоловік, спуститься поповзом з правого відрогу нашого пагорба і нападе на лівий фланг армії Твали, а інша третина так само непомітно спуститься з лівого відрогу і нападе на його правий фланг. І коли я побачу, що воїни, котрі спустилися з відрогів, готові кинутися на Твалу, тоді я з моїми воїнами нападу на нього спереду. Якщо нам поталанить, то перемога буде за нами, і, поки ніч промчить узгір’ям на своїх чорних конях, ми вже спокійно сидітимемо в Луу. А зараз давайте трохи підобідаємо і приготуємося до бою. А ти, Інфадусе, розпорядися, щоб мої накази були точно виконані. Так! Хай мій білий батько Бугван піде з правим крилом, щоб його сяйливе око вселяло відвагу в серця воїнів.

Ці короткі розпорядження були взяті до виконання дивовижно швидко, і це ще раз переконало мене, наскільки досконала військова організація в Країні Кукуанів. Упродовж години усім воїнам роздали харч (який вони з’їли умить), сформували три загони і роз’яснили вождям план нападу. Наші війська, що налічували тепер близько вісімнадцяти тисяч чоловік, були приведені в бойову готовність, за винятком варти, залишеної наглядати за пораненими.

Тут саме підійшов Гуд і потиснув руку мені й серу Генрі.

— Прощавайте, друзі, — сказав він. — Згідно з наказом я йду з правим крилом, отож прийшов із вами попрощатися. Може, нам уже не доведеться більше зустрітися, — додав він схвильовано.

Ми мовчки потиснули один одному руки, виявивши при цьому традиційно встановлену для англійців норму витримки.

— Справа наша ризикована, — сказав сер Генрі, і його гучний голос злегка затремтів. — Зізнаюся, я не впевнений, чи побачу завтра сонце. Наскільки я розумію. Сірі, з якими мені випало йти, мають битися до останнього, щоб дати можливість бічним загонам непомітно спуститися з відрогів пагорба, обійти полки Твали і напасти на них зненацька. Ну що ж, хай буде так. Принаймні, це буде смерть, гідна мужчини! Прощавайте і ви, друже, — звернувся він до мене. — Хай вас Бог оберігає! Я сподіваюся, що ви виплутаєтеся з цієї халепи і заволодієте алмазами, а якщо вам судилося залишитися в живих, Квотермейне, послухайтеся моєї поради: ніколи більше не майте справи з претендентами на престол!