Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер - Страница 35

— Але оскільки його немає, — відповів сер Генрі, — не варто й зітхати про це. А може, ви, Квотермейне, спробуєте в них вистрелити? Чи зможе ваша куля долетіти он до того здорованя, котрий, схоже, командує всім загоном? Як на мене, у вас стільки ж шансів влучити, скільки й промахнутися. Хочете заклад на цілий соверен — плачу чесно (якщо, звичайно, ми виплутаємося з цієї халепи) — що ваша куля не долетить до нього щонайменше на п’ять ярдів?

Це зачепило мене за живе, і, зарядивши “експрес” розривною кулею, я став чекати, поки моя “мішень” у супроводі ординарця не відійшла ярдів на десять від загону, щоб оглядіти позиції. Я ліг і, поклавши “експрес” на скелю, прицілився. Зважаючи на траєкторію і на те, що моя рушниця могла долати відстань десь ярдів триста п’ятдесят, я цілився в горло, щоб куля поцілила воїну в груди. Він стояв як укопаний, і, здавалося, завдання було легке, але чи то від подуву вітру, чи від хвилювання, або зважаючи на чималу відстань, розрахунки мої не виправдалися.

Прицілившись, як мені здавалося, абсолютно точно, я натис на гачок, і, коли хмара диму розвіялася, то, на свою прикрість, я побачив, що мій воїн стоїть цілий-цілісінький, а натомість ординарець, що стояв кроків за три ліворуч, валяється на землі! Воїн, в якого я цілився, зиркнув у наш бік і злякано кинувся бігти до свого загону.

— Браво, Квотермейне! — заволав Гуд. — Ви його добряче налякали!

Це мене страх як розлютило, оскільки для мене немає нічого прикрішого, аніж дати маху при свідках, і я, природно, намагаюся цього уникати. Коли людина знається на чомусь одному, вона прагне довести свій авторитет майстерністю. Ця невдача так мене розсердила, що я тут же зробив вельми необачний вчинок. Квапливо прицілившись у генерала, що тікав, я послав йому навздогін другу кулю. Бідолаха високо змахнув руками і впав як підкошений. Мене охопив шалений захват, я аж завив з радощів. Усе це я пишу, щоб засвідчити, як мало ми думаємо про інших, коли йдеться про нашу безпеку, пихатість або репутацію.

Наші воїни, що бачили мій подвиг, вітали його гучними, захопленими криками, як новий доказ чародійництва білих людей і щасливу ознаку нашого успіху. Загін же, яким командував щойно вбитий воєначальник (згодом ми з’ясували, що він справді був командиром колони), почав безладно відступати. Сер Генрі й Гуд негайно ж схопилися за рушниці й почали стріляти; особливо старався Гуд, що гатив із свого вінчестера в суцільну масу, що котилася до видолинку; я теж пальнув разів зо два. Як наслідок — нам вдалося вивести з ладу чоловік шість-вісім, аж поки вони не опинилися надто далеко для пострілів.

Щойно вщухла стрілянина, звідкись праворуч вчулося загрозливе ревисько, негайно ж підхоплене ворогом з лівого боку, і обидві ворожі колони одночасно кинулися на нас звідусюди.

Почувши це зловісне ревіння, суцільна маса воїнів перед нами трохи розступилася і, вигукуючи якусь дику пісню, підтюпцем побігла до нашого пагорба, а потім — до вузької зеленої ущелини між відрогами пагорба. Ми троє (Ігнозі лише подеколи допомагав нам) зустріли їх зливою пострілів, але нам вдалося знешкодити лише кілька чоловік. На нас сунула могутня лавина воїнів, і перепинити їх кількома пострілами було все одно, що кидати дрібні камінчики назустріч величезній хвилі.

А вони, розмахуючи і брязкаючи списами, з войовничими гуками вже тіснили нашу сторожову охорону біля підніжжя пагорба. Тут наступ, правда, трохи спав, бо треба було долати гору, та й ми чинили опір. Наша перша лінія оборони залягла приблизно на півдорозі між підніжжям пагорба і його верхів’ям, а друга розташувалася п’ятдесятьма ярдами вище, третя ж засіла на самісінькому краї плато.

А вороги сунули все ближче й ближче, волаючи:

— Твала! Твала! Бий! Бий!

А наші воїни відповідали:

— Ігнозі! Ігнозі! Бий! Бий!

Тепер ворог був зовсім близько. У повітрі заблискали толли, і дві лави супротивників, несамовито горлаючи, кинулися одна на одну.

У смертельній сутичці люди падали, як листя від осіннього вітру. Але незабаром численні сили супротивника узяли гору, і наша перша лінія оборони змушена була відступити, аж поки не злилася з другою. Тут бойовисько знову розгорілося з новою силою, і знов наші воїни відкотилися, аж поки нарешті влилася третя лінія оборони.

Та на той час нападники були вже украй стомлені, окрім того, втратили багато живої сили, тож прорватися крізь суцільну стіну списів їм виявилося не під силу. Протягом якогось часу битва то розгоралася, то вщухала, знетямлені полчища дикунів то котилися навально, то відступали, отож результат битви іще рано було передбачати. Сер Генрі прикипів очима до цієї відчайдушної сутички і раптом в одну мить кинувся в самісіньку гущу бою. Гуд зробив так само. Що ж до мене, то я волів залишитися на своєму місці.

Наші воїни, забачивши велетенську постать сера Генрі з-поміж вояків, з подвоєною енергією кинулися на ворога з вигуками:

— З нами Слон! Бий! Бий!

З цієї миті у страхітливій сутичці стався злам. Крок за кроком, відчайдушно чинячи опір, воїни Твали почали відступати схилом і нарешті сум’ятливо змішалися зі своїми резервами. У цей момент з’явився гонець і повідомив, що атака відбита і з лівого флангу. Я вже хотів було трохи розслабитися, радіючи тимчасовому перепочинку, аж тут ми помітили, як з правого флангу сюди біжать наші воїни, а за ними женеться величезне юрмисько ворогів, що прорвали оборону.

Ігнозі, що стояв поруч, відразу збагнув серйозність становища і негайно наказав резервному полкові Сірих, котрий оточував нас, вишикуватися і приготуватися до бою.

Наказ тут же був підхоплений і переданий воєначальникам, а через секунду сталося зовсім несподівано: я, сам не знаю як, опинився в гущавині скаженої атаки наших військ, що кинулися назустріч ворогу. Отож мені нічого не залишалося, як бігти з усіма, і я, силкуючись триматися якомога ближче до Ігнозі, попер уперед так, ніби дуже хотів, щоб мене убили найпершим. Хвилини через дві — мені здавалося, що час летить неймовірно швидко — ми врізалися в натовп наших воїнів, що тікали від атаки ворога. А далі пам’ять мене зраджує. В свідомості лишився лише жахливий, оглушливий брязкіт щитів, раптова поява здоровезного тубільця із вибалушеними очима і спрямований на мене скривавлений спис. Переконаний, що лише від одного цього видовища більшість людей тут же знепритомніла б, але зізнаюся з гордістю, що я не розгубився, вмить зметикувавши, що коли стоятиму стовпцем, то тут мені й гаплик. Тож коли я узрів це страховисько, що сунуло на мене, я беркицьнувся йому під ноги, і так спритно, що зарізяка не зміг зупинитися і з усього розгону гепнувся на землю. Поки він очунював, я схопився на рівні й тут же добив його пострілом із револьвера.

Наступної миті хтось збив мене з ніг, і я впав непритомний.

Прийшовши до тями, я побачив над собою схилене обличчя Гуда, що тримав у руці гарбузовий бутель із водою, і завважив, що лежу біля кам’яного виступу на плато коло нашого спостережного пункту.

— Як ви себе почуваєте, друзяко? — стурбовано запитав він.

Я встав, обтрусився і відповів:

— Та нічого, це дрібниці, дякую.

— Слава Богу! Коли я побачив, що вас несуть сюди, у мене аж ноги затремтіли: я подумав, що з вами все скінчено.

— Цього разу обійшлося, друже. Гадаю, що від удару у мене просто потемніло в очах. Але скажіть, як там воно?

— Поки що ворог відбитий звідусюди. Наші втрати величезні: аж дві тисячі убитих і поранених, у них же, напевне, — не менше трьох. Подивіться на це видовище! — І він показав на довгі ряди людей, що наближалися до нас.

Вони йшли групами по четверо і тримали щось на зразок нош, зроблених зі шкур, до яких були прикріплені петлі, щоб зручніше нести. Між іншим, таких нош, для цих потреб, дуже багато в кожному загоні кукуанської армії. На цих шкурах, що їх було безліч, лежали поранені. Упродовж того, як приносили нових, їх квапливо оглядали лікарі, яких було десь із десяток на кожен полк. Якщо рана не була важка, потерпілого відносили убік і надавали посильну допомогу. Але якщо стан пораненого був безнадійний, то один з лікарів розтинав йому гострим ножем артерію, і нещасний швидко і безболісно вмирав. Звичайно, це жахливо, але, з іншого боку, може, це і є справжній вияв милосердя?