Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер - Страница 117

— Дурню, хіба мертві стараються? — відповіла йому молода вродлива жінка із знатного роду.

— Мертві ні, — озвався невдалий жартівник, — але таких красунь, як ти, теулі не вбивають. Ти молода, і проживеш у рабстві ще багато років.

— Йолоп! — повторила жінка. — Невже ти гадаєш, що вогонь згасає лише тоді, коли немає олії в каганці, і людина помирає тільки старою? Вогонь можна загасити і ось так!

З цими словами вона кинула на землю смолоскип, затоптала його сандалею і поплентала зі своїм вантажем далі.

Тепер я побачив напевне, що жінки дійшли якогось відчайдушного рішення, але тоді я навіть не уявляв собі, який він був жахливий, та й Отомі жодним словом не обмовилася про цю жіночу таємницю.

Коли ми випадково зустрілися тієї ночі, я сказав:

— Отомі, у мене кепська новина.

— Якщо ти так говориш, то вона справді страшна.

— Серед наших ворогів — де Гарсіа.

— Це я знаю, чоловіче мій!

— Звідки?

— З твоїх очей, — відповіла вона. — У них — ненависть.

— Схоже, що година його торжества близько, — сказав я.

— Не його, а твого торжества, коханий. Ти розквитаєшся з ним за все, але перемога дістанеться тобі дорогою ціною. Не питай ні про що, я відчуваю це серцем. Поглянь! — вона вказала на засніжене верхів’я вулкана Хака, що рожевіло в промінні світанку. — Бачиш, “Королева” вже надягає свою корону. Тобі треба йти до воріт — іспанці скоро підуть на штурм.

Ще не встигла вона договорити, а за міськими стінами пролунав заклик бойової сурми. У передсвітанковій імлі я побачив зі стіни іспанське військо, що вишикувалося для нападу. Але іспанці не квапилися. Штурм почався тільки на світанні.

Спочатку іспанці почали скажену канонаду, яка рознесла в тріски колоди воріт і збила верхівку спорудженого насипу. Раптом обстріл припинився. Знову засурмили, і ударна колона з тисячі тласкаланців, за якими просувалися іспанські солдати, кинулась у напад. З трьома сотнями воїнів я чекав їх за насипом.

Ми тричі відкидали ворога нашими списами і стрілами, але четверта хвиля нападників ринула через насип і рів. Битися з таким огромом ворогів на відкритих вулицях було безнадійно, і ми відступили до іншого валу.

Тут битва поновилася. Друга барикада була споруджена на совість, і нам вдалося протриматися десь зо дві години. Але втрати були великі, і нам знову довелося відступити. На нас накотився новий штурм, знову відчайдушна сутичка, запеклий опір і наш відхід. Так тривало упродовж усього дня! З кожним часом нас ставало все менше, руки від утоми вже не тримали зброї, але ми продовжували битися, як несамовиті. На двох останніх барикадах пліч-о-пліч зі своїми чоловіками і братами билися сотні жінок.

Іспанцям удалося увірватися на останній насип лише під вечір. У сутінках уцілілі воїни встигли добігти до храмового двору перед теокалі і сховатися під захистом його стін.

Розділ XXXV

ОСТАННЄ ЖЕРТВОПРИНЕСЕННЯ ЖІНОК

У світлі пожеж, що палали по всьому місту, я провів огляд своїх сил. Тут скупчилося тисячі дві жінок, безліч дітей, але боєздатних воїнів залишилося не більше чотирьохсот.

Для того, щоб продовжувати боротьбу, решта мали знайти собі притулок в іншому місці. Скликавши старійшин племені, я запитав, як бути далі. Порадившись, вони вирішили, що всі поранені, старі і діти, а також ті, хто схоче до них приєднатися, цієї ж ночі постараються вибратися з міста, а якщо їх зупинять, то віддадуться на милість іспанців. Я не став заперечувати. Смерть загрожувала бідолахам усюди, і де вони її зустрінуть — це вже не мало значення.

З натовпу відібрали десь півтори тисячі людей. Опівночі ми відкрили перед ними ворота храмового двору. Яке це було жахливе видовисько! Тут дочка обіймала старезного батька, там чоловік назавжди прощався з дружиною, тут мати востаннє цілувала своїх дітей, і звідусіль лунали болісні, стражденні прощальні слова. Закривши руками обличчя, я запитував себе: “Якщо Бог милосердний, чому ж він терпить ці злочини, від яких розривається серце?”.

Потім я запитав Отомі, чи не відіслати разом з усіма і нашого сина, видавши його за дитину з простої сім’ї.

— Ні, — рішуче заперечила вона. — Хай краще помре разом з нами, але не буде рабом іспанців.

Нарешті ворота зачинилися. Невдовзі ми почули сигнал тривоги іспанських вартових, потім пролунали постріли і крики.

— Тласкаланці напевне уб’ють їх, — прошепотів я.

Проте я помилився. Убивши кількох, іспанці нарешті побачили, що перед ними беззбройна юрма жінок, дітей і старих. Воєначальник Берналь Діас, людина хоча й груба, але милосердна, наказав негайно припинити побоїще. Відібравши для продажу в рабство більш-менш працездатних чоловіків, а також дітей, які могли витримати далеку дорогу, він відпустив решту. Де знайшли прихисток ці убиті горем люди і що з ними сталося — я не знаю.

Цю ніч ми провели на храмовому дворі, але на світанку я наказав усім підліткам і жінкам піднятися на теокалі. Всього їх залишилося з нами близько шестисот. Майже всі дівчата і заміжні жінки, які були ще молоді і вродливі, відмовилися покинути наш прихисток.

З трьома сотнями воїнів я сховався за стінами храмового двору, чекаючи нападу іспанців. Він почався уранці. Ополудні, попри всі наші зусилля, ворог узяв стіну приступом. Втративши майже сотню людей, ми були змушені відступити до піраміди.

Вороги знову кинулися в атаку, але тут, на вузьких стрімких сходах, чисельна перевага не давала їм майже ніякої переваги. Врешті-решт ми скинули їх донизу, завдавши втрат, і більше вони цього дня вже не нападали.

Увечері ми укріпилися на вершині теокалі. Я так виснажився, що заснув як убитий. А на ранок знову почався штурм, цього разу доля усміхнулася іспанцям. Під прикриттям смертоносного вогню з мушкетів вони тіснили нас крок за кроком, примушуючи задкувати до вершини теокалі. Упродовж усього дня не вщухала ця битва на вузьких стрімких сходинках піраміди. Нарешті, вже надвечір, передовий загін ворогів із звитяжними криками увірвався на верхній майданчик і навально кинувся до храму. Досі жінки тільки спостерігали за боєм, але цієї миті якась із них раптом схопилася на ноги і гукнула:

— Хапайте їх!

Із страхітливим лютим верещанням натовп оскаженілих жінок кинувся на іспанців і тласкаланців. Вони хапали ворогів, в’язали мотузками і тут же прикручували до мідних кілець у мармурових плитах, щоб ті не втекли.

Якийсь час ми дивилися остовпіло на це видовище, але тут я крикнув своїм воїнам:

— Невже жінки отомі сміливіші за чоловіків? Уперед!

І без жодного слова я разом із сотнею воїнів кинувся униз вузьким, стрімким спуском.

За першим же заворотом ми зіткнулися з основним загоном іспанців та їх союзників; упевнені в своїй перемозі, вони неквапно підіймалися. Наш удар був такий навальний і раптовий, що чимало ворогів були вмить збиті з ніг і полетіли донизу схилами піраміди. Злякані цим видовиськом, решта зупинилися, потім стали задкувати. Під нашим натиском вони падали одне на одного, збиваючи тих, хто йшов позаду, і невдовзі паніка поширилася по всій довгій колоні. З криками жаху супротивник кинувся тікати.

За якихось п’ятнадцять хвилин іспанці втратили все, що з величезними зусиллями здобули за день. На теокалі не залишилося жодного ворога, окрім полонених на верхньому майданчику.

Утомлені, але торжествуючі, ми вже поверталися на вершину теокалі, коли на другому завороті мені раптом дещо спало на думку. Ми тут же взялися за справу. Розхитавши каміння, з якого було складено сходи, ми почали скочувати його донизу. Затим розкидали землю, на якій воно лежало. Отак ми трудилися, аж поки під нами замість спірального спуску вже зяяло урвище заввишки тридцять футів. Дорога була зруйнована.

— Тепер, — сказав я вдоволено, розглядаючи при сяйві місяця справу наших рук, — для того, щоб захопити наше гніздо, іспанцям знадобляться крила.

— Ох, теулю! — заперечив мені один із воїнів. — А на яких крилах ми відлетимо звідси?