Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Хаггард Генри Райдер - Страница 116

Важкі ворота зачинилися вчасно: щойно їх устигли закласти масивними дубовими колодами, як до них наблизилися іспанці. Я випустив стрілу крізь щілину воріт у молодого красивого вершника, який мчав попереду всіх. Іспанець змахнув руками, як підкошений осів на на круп свого коня і знерухомів.

Це примусило вершників відступити, але потім один із них знову підскочив до воріт, розмахуючи білою ганчіркою. То був пишний лицар у блискучому обладунку. Щось знайоме промайнуло в його поставі і в тій недбалій спритності, з якою він правив конем. Зупинившись перед брамою, іспанець підняв забрало і заговорив.

Я упізнав його відразу! Переді мною був мій давній ворог де Гарсіа, про якого я нічого не чув упродовж багатьох років. Життя наклало на нього свій відбиток, тепер йому на вигляд було років шістдесят, якщо не більше. У загостреній каштановій борідці рясно проглядала сивина, щоки запали; тільки погляд був такий само зіркий і проникливий, та вузький рот зміївся холодною усмішкою. Знову загроза болісної смерті нависла наді мною. Мені спало на думку, що це наша остання і вирішальна зустріч. І, як і раніше, доля була проти мене. Усього кілька хвилин тому, поклавши останню стрілу на тятиву, я на мить завагався — в кого стріляти — у молодика чи в лицаря, що їхав за ним? І ось мій заклятий ворог стояв переді мною живісінький.

— Гей ви! — заволав де Гарсіа іспанською. — Я хочу говорити з вождем бунтівників отомі від імені капітана Берналя Діаса, нашого воєначальника!

Я піднявся на стіну і відповів:

— Говори, я той, хто тобі потрібен.

— Ти непогано володієш іспанською, — зауважив де Гарсіа, вдивляючись у мене з під насуплених брів. — Скажи, де ти опанував цю мову? Як твоє ім’я?

— Я навчився іспанської від доньї Луїси, яку ти колись знав, Хуан де Гарсіа. А моє ім’я — Томас Вінґфілд.

Де Гарсіа похитнувся в сідлі.

— Сто чортів! Я чув, що ти сховався у якомусь дикому племені, а я був в Іспанії, а коли повернувся, то вирішив, що ти вже здох. Адже спливло стільки часу! Але мені таланить! Досі ти завжди тікав від мене, зраднику, зате цього разу тобі не уникнути моїх рук.

— Знаю, Хуане де Гарсіа. Проте не хвалися наперед, бо ще невідомо, хто з нас виграє. Кажи, що тобі доручено!

Якусь мить він зволікав, і мені здалося, що тінь напівзабутого жаху знову промайнула в його очах. Але він швидко опанував себе. Підвівши голову, він заговорив зухвало:

— Слухай, Томасе Вінґфілде! Мені доручено передати тобі і твоїм недобитим собакам пропозицію від імені його величності віце-короля.

— Що за пропозиція? — запитав я.

— Досить великодушна як на таких злісних язичників і бунтівників, — відповів він, посміхаючись. — Здайтеся без жодних умов, і віце-король у своєму милосерді буде до вас справедливий. Проте, знайте наперед, що вам доведеться відповісти за вчинені вами злочини. Усі, хто брав участь у мерзенному вбивстві блаженної пам’яті святого отця Педро, будуть спалені живцем на багатті, а ті, хто дивився, як його вбивають, будуть осліплені. Для впокорення решти буде повішено кілька вождів отомі, з-поміж яких будеш і ти, кузене Вінґфілде, а заразом і жінку на ім’я Отомі, дочку покійного імператора Монтесуми. Що ж до решти жителів Міста Сосен, то вони повинні передати всі свої багатства у скарбницю віце-короля. Потім їх усіх відведуть з міста, розселять, згідно з волею віце-короля, у володіннях іспанських поселенців, щоб вони навчилися роботі на рудниках. Такі умови. Через годину ви повинні або погодитися на ці умови, або відхилити їх.

— А якщо ми не пристанемо на ці умови?

— Капітан Берналь Діас отримав наказ розграбувати і поруйнувати все місто, віддавши його на день тласкаланцям, а потім зібрати решту живих і продати в рабство у місті Мехіко.

— Гаразд, — сказав я, — відповідь буде за годину.

Виставивши біля брами охорону, я наказав гінцям негайно скликати раду старійшин, а сам поспішив до палацу. Отомі зустріла мене на порозі. Знаючи про нещастя, що спіткало нас, вона вже не сподівалася мене побачити, і зараз невимовно зраділа.

— Підемо до зали, — сказав я. — Я маю порадитися зі старійшинами.

Ми увійшли до зали, де вже сиділи радники (на той час залишилося всього вісім старійшин), і я коротко передав їм вимогу де Гарсіа. Потім узяла слово Отомі. Я намагався триматися спокійно, але мені зсудомило горло, коли я побачив, що від минулої її величі залишилася лише тінь, одна з багатьох тіней поваленої імперії, слава якої зникла назавжди, як і юність Отомі і перше буяння її краси. І, попри все, коли вона стала поряд зі своїм сином і звернулася до розгублених і мало не схибнутих від страху радників, які схилилися перед нею, закривши обличчя руками, я подумав, яка вона прекрасна в своїй величі, і ніколи ще її прості слова не були такі проникливі.

— Друзі мої! — сказала вона. — Сподіватися ні нащо. Для захисту міста, священного оплоту наших предків, залишилося щонайбільше тисяча людей, і ми єдиний народ Анауаку, який ще насмілюється зі зброєю в руках боротися з ворогом. Колись я сказала вам: вибирайте між почесною смертю і безславним життям. Сьогодні я знову кажу: вибирайте! Для мене і моїх близьких вибору немає, бо, як би ви не вирішили, на нас чекає тільки смерть. Але у вас є вибір. Ви можете померти, б’ючись до останнього, або дожити решту днів разом з вашими дітьми у рабстві. Вибирайте!

Старійшини порадилися між собою, потім один із них відповів:

— Отомі і ти, теулю, ми вас не звинувачуємо, бо самі боги Анауаку відвернулися від нас, а доля людей — у руках богів. Довгі роки ви ділили з нами радість і горе, і зараз, коли вже кінець близько, ми хочемо розділити вашу долю. Краще нам усім загинути вільними людьми, ніж животіти все життя під ярмом теулів.

— Гаразд! — в очах Отомі спалахнув вогонь. — Нам залишилося тільки померти такою смертю, про яку люди складатимуть пісні. Чоловіче мій, ти чув відповідь ради? Передай її іспанцям.

Я повернувся на міську стіну. Один з іспанців прискакав за відповіддю, і я передав йому, що ми швидше загинемо всі під руїнами міста, як загинули жителі Теночтітлана, але не здамося на милість іспанців, великодушність яких відома нам дуже добре.

Невдовзі почалася битва. Підкотивши гармати, іспанці встановили їх за сто кроків — на такій відстані наші дротики і стріли не могли заподіяти їм ніякої шкоди — і почали безперешкодно бомбардувати ворота ядрами. Проте ми теж не сиділи склавши руки. Ми розібрали прилеглі будинки і заповнили весь прохід воріт камінням і щебенем. Позаду насипаного нами валу я наказав вирити глибокий рів, через який не змогли б перебратися ні коні, ні тим більше гармати. Подібні барикади, захищені ровами спереду і з тилу, ми спорудили упоперек всієї головної вулиці, що вела до великого майдану з теокалі, а також при всіх чотирьох виходах на майдан.

Іспанці аж до вечора обстрілювали залишки розбитих воріт і споруджений насип, але гарматними ядрами і кулями мушкетів було убито не більше десяти людей.

Коли впала ніч, обстріл припинився, проте в місті ніхто не спав. Чоловіки охороняли ворота і найуразливіші місця на міських стінах, а спорудою барикад тепер зайнялися переважно жінки. Приклад подала Отомі, за нею вийшли інші знатні жінки і, нарешті, всі мешканки міста, а їх було чимало.

Дивно було бачити, як при світлі сотень смолоскипів жінки вервечкою рухалися вулицями, згинаючись під тягарем важкого каміння і корзин із землею, довбали дерев’яними заступами кам’янистий ґрунт або руйнували стіни будівель. Вони працювали похмуро і затято, без стогонів і сліз. Кріпилися навіть ті, чиї чоловіки і сини були вранці скинуті зі скель у прірву. Вони знали, що всі ми приречені, але жодна з них навіть не прохопилася словом. Старі і молоді, матері й дружини, дівчата і вдови працювали, зціпивши зуби, і поряд з ними трудилися їхні діти.

Мені раптом зблиснула гадка, що всіх цих безмовних жінок надихає якийсь спільний рішенець, про який усі знають, але воліють мовчати.

— Ви і для теулів так старатиметеся? — крикнув із вимушеною усмішкою якийсь воїн, коли повз нього проходило кілька жінок із важкими кошиками з камінням.