Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Тайна вечеря - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 7


7
Изменить размер шрифта:

У Сидора Гавриловича похололо під серцем. Снаряди падають зовсім близько: якщо заарештували Романюка, директора тресту, члена міськкому партії!.. Якщо обійшли його і санкцію на арешт дав сам нарком, діло серйозне.

«Розберемося…» — пообіцяв, сам відчувши непевність своїх слів.

«Сидоре, — схлипувала Таїсія, — ми разом життя прожили, і ти Миколу як самого себе знаєш! Хіба може він бути ворог?»

«Кажу, розберемося!» — вигукнув раптом Сидір Гаврилович, на якусь мить відчувши безпомічність: він, людина, в руках якої величезна влада, засумнівався, чи зможе захистити друга, якому вірив до кінця.

«Врятуй його, Сидоре!» — заломила руки Таїсія.

«Припини! Якщо Микола не винний, випустять!»

«Якщо невинний?.. Сидоре, що ти верзеш?..»

Проте Сидір Гаврилович сам збагнув, що дав маху.

«Усе буде гаразд, — пообіцяв. — Не хвилюйся».

«Як я можу не хвилюватись, Сидоре?»

Таїсія, звичайно, мала рацію, але ж зараз ніхто не міг дати їй певних гарантій. Сидір Гаврилович з жахом подумав: а чи правильно все робиться, коли навіть він, точно знаючи, що вчинено несправедливість, не може гарантувати, що переможе правда.

«Але ж перемогла», — подумав заспокійливо, вдихаючи аромат чаю і дивлячись, як приязно розмовляють син і Сокирко. Однак десь у підсвідомості жевріла думка, що все, зрештою, залежало від цього симпатичного, розумного і, як виявилося, порядного слідчого, — якби він уперся, нічого б не допомогло, навіть його втручання — могли б і його звинуватити у потуранні ворогам…

Але ж обійшлося…

Онищенко сьорбав чай і думав: він, певно, перебільшує, емоції переважують, а слід бути прямолінійнішим і твердішим, така вже у них професія — захищати завоювання соціалізму, а для цього потрібні рішучість і, чого гріха таїти, ненависть і лють. Так, саме ненависть і лють, м’якотілим в НКВС нічого робити.

Нараз Сидорові Гавриловичу захотілось випити. Взагалі він пив мало, можна сказати, зовсім не пив, іноді в компанії трохи вина, а зараз відчув потребу випити чогось міцнішого. Узяв з тарелі бутерброд з ковбасою і пішов до вітальні, де в буфеті стояла карафка з горілкою, настояною на лимонних скоринках. Налив у склянку й вицідив повільно, як справжній пияк.

Горілка обпалила горло, Сидір Гаврилович заплющив очі, відчув, як розливається по тілу тепло, — позбувся нарешті напруження, яке не покидало з дня арешту Миколи. Узявся, було, за бутерброд, але дзеленькнув дзвінок, до передпокою метнувся Антон, і Сидір Гаврилович зрозумів: прийшла Ольга.

Антонова дівчина подобалась Онищенкові. Він уже раз чи два починав із сином розмову про одруження, але Антон відмахувався, хоч і не приховував, що батькова симпатія до Ольги йому приємна. Нарешті Антон пояснив: у них з Ольгою все вирішено, весілля відбудеться, тільки-но Ольга закінчить інститут, може, восени, може, раніше, а ще, чи не заперечуватиме батько, якщо Ольга переїде до них — мешкає-бо з батьками й старшою сестрою в одній, хоч і великій, кімнаті.

Звичайно, Сидір Гаврилович не заперечував, тим паче йому недавно пропонували квартиру просторішу — із збільшенням сім’ї це питання вирішувалось саме собою.

Сидір Гаврилович зазирнув на кухню. Дівчина вже сиділа за столом і їла бутерброд. Йому подобалось в ній усе: і скромна одежа — проста вовняна темно-сіра спідниця, легка маркізетова кофтинка, звичайне скляне намисто на шиї, лодочки на низькому підборі; і манера всміхатися, наморщивши ніс, і звичка час од часу поправляти тугу косу, взяту у вузол. А головне, вона нагадувала чимось його Клаву. У них із Клавдією тоді не було нічого, крім кохання: ні квартири, ні меблів. Однак це аніскілечки не засмучувало, знімали кут у будинку на Солом’янці, спали на саморобному тапчані за квітчастою бавовняною запоною. На цьому тапчані Клава народила Антона й через день померла, а він не мав грошей, щоб запросити досвідченого лікаря. Антона виховали дід з бабою, хоч самі ледь зводили кінці з кінцями, Сидір Гаврилович воював тоді у Брусиловській армії, потім на фронтах громадянської, і, коли двадцять першого року назовсім повернувся до Києва, довго не міг звикнути, що той худий хлопчисько, який дивився на нього спідлоба й відчужено, його рідний син Антон.

Антон знав матір з єдиної фотографії, яку зберегли, а Сидір Гаврилович ніколи не забував Клаву. Ольга трохи нагадувала йому дружину, така ж висока, ніжна й стрімка у рухах.

Сидір Гаврилович мріяв про онука, знав, що в того буде справжнє дитинство, якого не мав Антон. Йому якось приснилося дитинча, яке робить перші кроки, тримаючись за його палець. Сидору Гавриловичу хотілося внука ще й тому, що ніколи не бавився з Антоном, не підкидав його догори, не купував цяцьок, не чув першого слова…

Раптом Сидір Гаврилович перехопив погляд Сокирка на Ольгу — дививсь на неї здивовано й напружено. Що ж, подумав, певно, так дивиться на неї не один він.

Ольга таки зачарувала Сокирка. Іван навіть подумав, що таких дівчат ще ніколи не зустрічав. Можливо, Розалія зовні розкішна, одягається вишуканіше, але краса її якась різка й визивна: коли Роза прошкує Хрещатиком, ледь-ледь хилитаючи обтягнутими шовком стегнами, столичні дженджури дерев’яніють — справді розкішна дівчина, і очі в неї мов жарини з вогнища.

А Ольга зовсім інша: очі голубі, великі й сором’язливі, хоч тримається вільно, розкуто, обличчя видовжене, ніс точений, підборіддя заокруглене, а на щоках ямочки, здається, вона завжди усміхнена й взагалі не може сердитись — тендітна, легка, цнотлива. Точно, Розалія шикарніша й більш впадає у вічі, однак — Іван визначив це для себе мало не одразу — чомусь це дівча більше подобається йому, серце тенькнуло, й зробилося шкода, що не зустрів Ольгу раніш.

Настрій зіпсувався, і Сокирко неприязно зиркнув на Антона — щастить молодикові: син заступника наркома, ще й такі красуні бігають до нього…

Але, подумав, може, тому й бігають, що син великого цабе?

Мабуть, навколо цієї голубоокої лялечки крутиться багато залицяльників, та обрала, бач, наркомівського синочка, розрахувала далеко вперед — тепер кожен хоче красиво жити, гарно одягатися, не обтяжувати себе важкою працею, мати зручну оселю — усе це молодий Онищенко подасть їй на блюдечку з голубим окрайцем…

Іван ще раз зміряв поглядом Ольгу і збагнув, що помиляється. Ні, дівчина не схожа на хижачку. Мабуть-таки, у неї з Антоном усе серйозно: хлопець він показний, вродливий, з вищою освітою, журналіст, жвавий і веселий — такі подобаються дівчатам. Але ж, подумав також Сокирко, він теж нівроку — вродливий і розумний, до того ж має три шпали на петлицях, а це переважить будь-яку газетярську посаду.

Мабуть, дівчина прочитала щось у Сокиркових очах — відвернулась і притулилася до Антона, наче шукаючи захисту. Однак і Іванові вистачило кількох секунд, щоб опанувати себе: не можна, вирішив, не маєш права через спідницю та вродливу пичку ставити під удар майбутнє. Онищенко сплавить тебе у якийсь зачучвірений Житомир чи Проскурів — і залицятися тобі, дженджуре, до провінційних красунь…

Крім того, Антон обіцяв написати про нього статтю в газету, отже, псувати з ним стосунків не можна, навпаки, взяти б і домовитись із Розалією та запросити Антона й Ольгу до ресторану повечеряти з коньяком чи шампанським. Там він і розповів би Антонові кілька епізодів зі своєї комсомольської молодості — яскравих і вражаючих, коли куркулі з обрізами полювали на молодіжного ватажка, а він до останнього набою відстрілювався, і врятувало його лиш чудо. Ні, не чудо, негоже комсомольцеві сподіватись на чудо, він урятувався, виявивши стійкість та мужність, — ще, правда, допомогли сільські активісти: почувши постріли за селом, виручили.

Хто ж, окрім нього, знає, як тікав тоді від розлюченого Сотника? Той, домовившись із таким самим підкуркульником Деркачем, перестрів його за селом. Довелося тікати, Сотник гнав його, як зайця, лиш на узліссі Іван згадав про наган, кілька разів вистрілив, не цілячись, бо руки тремтіли від ляку. Однак Сотник оскаженів, ліз просто під кулі, й тоді Іван дременув у гущавину, заховався у дебру й викараскався з неї, лиш почувши голоси комсомольців, які прочісували ліс.