Тайна вечеря - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 23

Нічний дзвінок не дуже здивував Сидора Гавриловича — звик до невідкладних справ і термінових викликів на службу в будь-який час доби. Але, як правило, раніше дзвонили по телефону попереджали, що машина вже виїхала, — завжди лишалося кілька хвилин, щоб одягнутися і ковтнути з термоса теплуватої кави. Сьогодні ж, певно, черговий не здогадався зателефонувати, й шофер сам піднявся до нього.

Сидір Гаврилович відчинив двері, не питаючи, чекав побачити одного з наркоматівських шоферів, Харитона Гавриловича чи Льошу, та за дверима стовбичили кілька чоловіків у застебнутих на всі гудзики плащах, за ними двоє солдатів з гвинтівками. А перед самими дверима стояв лейтенант Жадов — його Сидір Гаврилович знав, решта були незнайомі.

Онищенко інстинктивно відступив до передпокою — він збагнув усе одразу, та якась частинка надії ще не згасла: запитав, сам відчувши безглуздість свого запитання:

— Що трапилося? І чого черговий по Наркомату не подзвонив мені?

Жадов переступив поріг, подав Сидорові Гавриловичу папірець.

— Ордер на ваш арешт, Онищенко.

Сидір Гаврилович зітхнув: ось і сталося… Не було ані лячно, ані жахно. Просго відчув спустошеність і порожнечу, наче все відсунулося від нього — і стіни передпокою, і Жадов з чоловіками в плащах, і червоноармійці з гвинтівками; все зробилося маленьким, іграшковим, нереальним…

«От і сталося, — подумав. — Прийшла й моя черга. Так, твоя черга, Сидоре. Чесно кажучи, сподівався, що сія чаша обмине тебе… Що ж, сталося, то й сталося, і треба сприйняти свою біду гідно…»

Сидір Гаврилович на мить заплющив очі — цього вистачило, щоб оговтатись. Йому було відомо: багато хто починає доводити, що трапилося непорозуміння, розгублюється, втрачає гідність, випрошує поблажки, мало не стає на коліна — такого від нього не дочекаються.

— Проходьте, — сказав спокійно.

Повернувся і попрямував до кабінету, спиною відчуваючи напружений погляд Жадова. На порозі зупинився — Жадов ледь не наштовхнувся на нього, решта стовбичили в передпокої. Онищенко запитав рівним голосом, намагаючись не виказати смертельну втому:

— Лейтенанте Жадов, може, ви привезли також наказ про зняття мене з посади заступника наркома?

— Мене не уповноважили зробити це. Та не хвилюйтеся, наказ є, вас ознайомлять з ним у Наркоматі.

— Точніше, у в’язниці?

— Мені доручено доставити вас у внутрішню в’язницю НКВС.

— От бачите… — Раптом Сидір Гаврилович усвідомив, що вони говорять зовсім не про те, бо в його житті відбувся такий поворот, з якого вже достойно не виходять. Він знав це абсолютно чітко: життя закінчилося… Він ще існуватиме місяць чи два, можливо, трохи більше, проте тільки існуватиме, тобто серце битиметься й мозок працюватиме, однак все залежатиме не від нього, не від його волі та устремлінь, не від його бажань, а від когось, чужих наказів, розпоряджень, забаганок і примх.

Тільки тепер Сидір Гаврилович згадав, як звернувся до нього Жадов: Онищенко… Без слів товариш чи громадянин, просто Онищенко — і так буде нині до скону, бо тепер він не громадянин, тим паче не товариш, просто Онищенко, ніхто, поки нарешті особлива нарада не проголосить сакраментальне: ворог народу…

От і кінець сумнівам. Ти ж сам точно знаєш, що ніякий не ворог, що цього не було у найсокровенніших думках, що віддав і революції, і її утвердженню, все, що міг і навіть не міг.

Виходить, все у країні пішло навскіс…

А ти сумнівався, ходив до Затонського — виявляється, все так просто.

Несправедливість!

А може, жахнувся раптом, злочин?

Що ж лишається йому?

Найголовніше, вирішив, витримати, не зігнутися, вести себе гідно. Так, це найголовніше — гідно…

Запитав:

— Я можу одягнутися?

Жадов скосив куточки очей на гімнастерку з ромбами, що акуратно висіла на стільці.

— Бажано у цивільне.

— Я ще маю військове звання.

— Тепер ти вже не генерал, Онищенко, — прогудів хтось за спиною хрипким басом. — Тепер ти просто арештант, і досить комизитися!

Сидір Григорович не озирнувся: витримати все, подумав ще раз, бо це тільки початок…

Люди в плащах взялися до звичайної роботи: один витягнув шухляди письмового столу, другий почав перебирати книжки у шафі, Сидір Гаврилович дістав темну сатинову сорочку й парадний костюм, та передумав — повісив костюм назад, натомість зняв з плечиків куртку міцної тканини, яку одягав на полювання. У сатиновій сорочці та куртці він нагадував звичайного робітника, не вистачало зав’язаного у хустку нехитрого обіду — кілька картоплин, цибулина, кусень чорного хліба й трохи сала.

«Все вернулось на круги своя», — майнула думка, й Сидір Гаврилович усівся на стілець, поклавши долоні на коліна. І в цей час з сусідньої кімнати визирнув Антон. У самих трусах і майці — стояв, схопившись рукою за ручку дверей, дивився і не розумів.

— Що?.. — запитав. — Що тут відбувається?

— Хто? — озирнувся до Антона Жадов.

— Мій син.

— Одягніться, — наказав Антонові лейтенант, — і сядьте тут, — вказав на стілець.

— Невже?.. — жахнувся Антон. — Як ви смієте?

— Заткнись, — сказав той-таки хрипкуватий бас. — Сказано тобі: одягайся і сиди мовчки.

Антон пролопотів босоніж до батька, його худе тіло серед портупей, плащів і гвинтівок виглядало безглуздо, чоловік з хрипкуватим басом збагнув це, посунув до Антона, намагаючись відтерти його до дверей, однак хлопець не дався, схопився за спинку стільця, на якому сидів батько, й вигукнув з відчаєм:

— Невже ви всі не розумієте, що вчиняєте величезну несправедливість? Мій тато працював ще з Дзержинським, і Фелікс Едмундович, якщо б це відбувалося при ньому, жахнувся б!

— Багато хто прикривається тепер святими іменами… — заперечив Жадов, але якось невпевнено.

А хрипкуватий бас мовив люто:

— Я ж сказав: заткнись! І Берзінь працював з Дзержинським, і Лаціс — пролізли в ЧК, мать їхню, поки ми їх не розгледіли…

Так, подумав Сидір Гаврилович, і Берзіня, і Лаціса, і Петерса, і Манцева — помічників та соратників Дзержинського розстріляно без суду, за рішенням трибуналу, а з кого формувався той трибунал? З таких самих, як цей, у плащі. А потім розстріляли й членів трибуналу. Це він знав краще за інших, але чомусь мовчав, знаходив різні виправдання, вірив у сталінську тезу про те. що з наближенням соціалізму класова боротьба в країні загострюється.

А якщо чесно?

А якщо чесно, визнав раптом, то просто боявся. Так, Сидоре Гавриловичу, ось до чого ти докотився: елементарний боягуз…

Дивно, чому ж так? Був молодий і нічого не боявся. Рубався з біляками, ліз під бандитські кулі, а тоді життя було все попереду й цінувати його мав значно більше. То чого ж не цінував тоді, а тепер засунув голову під крильце? Може, тому, що досяг якихось висот, посад, ромбів, одержав комфортабельну квартиру, не відчував голоду, коли весь народ затягував паски, бачив у очах підлеглих пошану й навіть холопство? З тим звикся, це стало його новим, другим життям, так жити було зручно, і він сприйняв це життя як норму. І не хотів позбавитися комфорту, привілейованої лікарні, автомобіля, персональних пайків…

А соціалізм передбачає рівність. Рівність усіх в суспільстві. Рівність усіх, хто працює. Звичайно, хто більше працює, той більше і одержує. Але тільки грошей. Без комфортабельних лікарень і пайків. Якщо б вони з Затонським і Постишевим стояли у чергах за хлібом, може, скоріше б ліквідували цю болячку. Але чомусь примирилися з тим, що мають право на привілеї, стали над народом. Порушили рівність, написану на революційних гаслах, стали елітою, новим класом, який став над трудящими. І все це робили, прикриваючись балачками про диктатуру пролетаріату. Стали типовими переродженцями, яких з такою відразою таврував колись Ленін.

Так, вони стали далекими від народу, і народ, певно, ненавидить їх. Його народ — великодушний, поміркований, добрий, схильний прощати, а не карати. А може, і народ заляканий, може, народ, який робив революцію і вмирав на фронтах громадянської, став боягузом?