Тайна вечеря - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 20

— От бачите, і у вас виникли сумніви.

— Але я солдат партії і маю вірити тому, що мені кажуть, — сказав Онищенко. — Маю, та не вірю. Серце не дозволяє повірити, — додав змучено, — як хочете, а не можу збагнути, чому Бухарін став запроданцем. А Манцев, Берзинь, Лаціс… Люди, які керували Надзвичайною комісією, працювали разом з Дзержинським…

Раптом одна думка вразила Онищенка: Сидір Гаврилович заплющив на мить очі — така крамольна була вона. Подумав: а вцілів би сам Дзержинський, якби не помер двадцять шостого року? Чи не горлали б нині на всіх перехрестях: Дзержинський — ворог народу і шпигун? Тільки якої розвідки?..

Їхній Фелікс Едмундович, який хотів бачити всіх чекістів з холодним розумом, палким серцем і чистими руками… Портрет якого висить зараз в його кабінеті…

Але ж слова Дзержинського повторювали і Ягода, і Єжов, усі розбалакували про полум’яне серце й чисті руки, щоправда, останнім часом на ці руки натягнули «єжові рукавиці» й іменем Дзержинського освячували темні діла.

Раптом Затонський підвівся з дивана, пройшовся кабінетом, заклавши руки за спину, зупинився над Онищенком, наче скеля навис над ним, і спитав:

— То чого ж ви хочете? За декілька років ми створили каральний апарат, якому може позаздрити будь-яка реакційна країна світу. І хочете ви того чи ні, однак особисто ви, товаришу Онищенко, сприяли цьому, доклали до цього руки. Ви добирали кадри НКВС, і саме ці кадри, тобто ваші підлеглі, Сидоре Гавриловичу, слідчі та оперативні працівники, вишукують та викривають нині нових і нових ворогів народу.

— Але ж маємо прямі вказівки з Москви… Товариш Сталін каже, що пролетаріат мусить захищатись…

Затонський згадав останній Першотравень на Хрещатику. Демонстранти несли гасла, що закликали негайно знищити ворогів народу, над колонами заводів «Більшовик», «Арсенал», «Ленінська кузня» пропливали заклики не давати пощади правотроцькістським зрадникам, робітники вимагали розстрілювати їх.

«Але чи справді робітники? — обпекла думка. — Гасла пишуть у парткомах, а слюсарі, фрезерувальники несуть те, що їм дають… Хіба не було так само під час революції, коли й він виступав на мітингах, кидав у маси гасла, вів за собою робітників?»

І ще про одне подумав Затонський, і ця думка раптом злякала його. Пригадав, як у двадцять шостому році виступав на Пленумі ЦК комсомолу республіки, як закликав молодь будувати нову радянську культуру. Він сказав тоді, що справжня культура можлива тільки в соціалістичному суспільстві й що її принесла на Україну Червона Армія під командуванням Муравйова. Так, «муравйовці» звільнили Київ від петлюрівських військ, але саме вони залили тоді кров’ю київські вулиці.

Більш як дві тисячі розстріляних!..

Розстрілювали за те, що вийшов на вулицю у вишиванці, що розмовляєш українською мовою, що носиш козацькі вуса…

Володимир Петрович згадав, як і його вже вели на розстріл, урятувався тод ^останньої миті, показавши мандат, підписаний самим Леніним.

То чим відрізняється нинішня ситуація від тодішньої? Годі стріляли безкарно, так само розстрілюють і тепер…

Чому?

Беззаконня, так, саме беззаконня, вирішив Затонський. У дев’ятнадцятому розстрілювали без суду і слідства, прикриваючись революційними гаслами, зараз інші гасла, але також лише імітація законності, особлива нарада штампує вироки, хіба у неї є час заглибитися в суть справи?

І ще подумав: і ти, Володимире Петровичу, фактично доклав до цього рук. Бо мовчав і мовчиш. Колись ішов на барикади й не боявся нічого. А за царату і на каторгу засилали, вішали. Потім під час громадянської комісари не кланялися кулям, комуністи йшли в перших лавах, ризикували найбільш і вмирали найперші. За владу Рад! За трудящих!

Чому ж мовчать тепер?

Затонський відсьорбнув чаю і знеможено опустився в крісло. А чи не запанів ти, Володимире Петровичу? Займаєш цілий будинок в самому центрі міста, кілька кімнат на одну родину, автомобіль, служниця, персональна дача, лікарня… І це тоді, коли оті трудящі, яких вів колись на барикади, ще туляться в бараках або, в ліпшому разі, в «комуналках». І чи не дивляться вони на тебе, товаришу нарком, як на новітнього пана, чи не клянуть тебе, чи не вважають тепер саме тебе своїм ворогом? Ворогом справжнім, а не визначеним слідчими з Онищенкової парафії.

Володимир Петрович збентежено зняв окуляри, підсліпувато покліпав повіками й запитав:

— Чи не здається вам, Сидоре Гавриловичу, що ми переступили межу?

— Яку саме?

— Відірвались од народу. Стали для нього чужими.

Онищенко розгублено потер чоло.

— Ось куди ви…

— Ми проповідували свободу, рівність і братерство — й свято вірили в це. А тепер мене охороняє від народу вартовий.

— Якщо в країні справді розгортається класова боротьба, треба берегти народних вождів. Крім того, в усіх країнах світу існує спеціальна служба охорони членів уряду.

— Однак ми перша в історії людства соціалістична держава. Єдина країна, де влада належить народові.

— Ви переконані в цьому?

Затонський зиркнув на Сидора Гавриловича мало не з жахом.

— Що ви кажете?!

«Справді, що я бовкнув? — збентежено подумав Онищенко. — Я, комуніст з дореволюційним стажем, невже взяв під сумнів одну з основних тез партії про диктатуру пролетаріату? Ось і тепер до Верховної Ради обирають робітників, і вони вирішуватимуть державні справи…»

— Вибачте, — мовив, приклавши руку до серця, — здається, я сказав не те…

— А може, саме те, що хотіли? Що думаєте, але боїтесь сказати вголос? Адже, проголосивши владу трудящих, ми фактично відібрали її у них. Усе в країні вирішується не трудящими, а від їхнього імені — мною, вами, на нижчих та середніх щаблях і так аж догори… Сидір Гаврилович ковтнув повітря.

— Ми солдати партії, — сказав чомусь пошепки, — і маємо беззастережно виконувати її волю.

А Затонський вів далі:

— Ви не дослухали мене до кінця. Мабуть, на цьому етапі так і потрібно. Країна оточена ворогами, фашистська Німеччина брязкає зброєю, питання стоїть руба: виживемо чи загинемо. Сьогодні нема часу мітингувати, потрібен сильний кулак і мудра твереза голова, слід об’єднати всі зусилля на індустріалізацію — тільки в цьому наше спасіння.

— Слава богу, що маємо товариша Сталіна, — мовив Онищенко полегшено. — Може, й справді все правильно: ліс рубають — тріски летять…

— Партія ліквідувала опозицію, яка могла завести нас на манівці. Бачите, вороги не гребують нічим, навіть терором, вони вбили Кірова, кажуть, готували замах і на самого товариша Сталіна.

Раптом Затонський відчув непослідовність у своїх думках, але вирішив, що ліпше не доскіпуватися до першооснови. Тим паче що сидить навпроти все-таки заступник наркома внутрішніх справ. Щоправда, Онищенкові можна вірити і, здається, до кінця, проте часи нині все ж такі, що краще про всяк випадок не вірити нікому. Звичайно, це не позиція, особливо для нього, члена ВЦВКу, між товаришами по партії не може бути таємниць, має бути повна відвертість…

«І все ж… Крім того, здається, я висловив мало не все, що думаю», — вирішив.

— Пийте чай, Сидоре Гавриловичу, — сказав. — По-моєму, ми зрозуміли один одного. Ситуація в країні складна, і те, що залежить від нас, треба робити. Перехльости, звичайно, можливі, та краще без них. Кадри слід берегти, і я не вірю в те, що товариш Сталін націлює нас на їх знищення. Просто він дуже високо, не все знає, а його помічники можуть і помилятися. Тобто перегинати палицю…

— Зрозумів вас, Володимире Петровичу, і стежитиму, щоб працівники НКВС суворо дотримувалися законності.

— Так, закон один для всіх, — ствердив Затонський, — і для малих, і для великих.

Сидір Гаврилович відсьорбнув чаю — напій охолов і зробився несмачний.

«Так само, — подумав раптом, — як і розмова: вийшла якась несмачна і холодна…»

Принаймні він сподівався на іншу, та що вдієш — не вийшла, то й не вийшла…

8

Уранці Сокирко купив у кіоску на Московській газету, розгорнув і на третій сторінці побачив свій портрет. Більш не бачив нічого, лише портрет: молодий, усміхнений чоловік з акуратно зачесаним назад волоссям, і три шпали сяють у петлицях. Акуратні білі зуби й чомусь ямочка на лівій щоці, певно, від усмішки.