Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Тайна вечеря - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 12


12
Изменить размер шрифта:

З вікна сусіднього будинку висунувся ще не зовсім тверезий дядько Кирюша.

— Наше шанування робітничому класові! — всміхнувсь до Євгена Прокоповича.

Той чемно вклонився й подумав: «Недарма тебе називають не Кирилом, а Кирюшею… Люмпен…»

Проте сусідове звертання було приємне — люди цінують тебе й вважають за свого. А це в його становищі — найголовніше. І треба, щоб пролетарем його вважали всі, особливо той молодик з трьома шпалами, який мешкає навпроти. Вікна його кімнати відчинені, отже, чує все, можливо, навіть спостерігає, що коїться у дворі.

І слід показати йому…

Але що?

Діти, майнула думка, діти — найдорожчий капітал, про це більшовики теревенять на всіх перехрестях. Оце нахабне, бруднувате, розбещене плем’я, яке Євген Прокопович зневажав усіма фібрами душі. Проте треба довести, що він до нестями любить дітлахів.

— Дінго! — покликав Євген Прокопович. — До мене!

Пес підбіг, дивився очікувально. Дітлахи стирлувалися довкруж. Євген Прокопович нахилився, підставив собаці спину.

— Ап! — скомандував, і Дінго легко перескочив через нього.

Дітлахи захоплено загули, а Євген Прокопович, помітивши у вікні енкаведиста, задоволено всміхнувсь і нахилився знову.

Дінго залюбки перескочив через нього ще двічі, з вікон повисовувались ледь не всі мешканці, і Євгена Прокоповича взяв азарт: нахилився ще раз і скомандував «ап!». Однак псові, либонь, гра набридла, бо, розігнавшись, не перескочив через господаря, а вкусив у туго обтягнутий парусиновими штанами зад.

Євген Прокопович верескнув — не так від болю, як від несподіванки, заточився і мало не впав. Випростався і, почувши регіт, обвів двір суворим поглядом.

— Чого регочете? — похитав головою. — Просто пес розумніший за вас — вміє рахувати. Знає: стрибати треба тричі, а я забув… Може, хтось хоче спробувати?

Проте таких не знайшлося, і Євген Прокопович гукнув пса й статечно попростував додому.

4

Антон з Ольгою сиділи в останньому ряду на стадіоні «Динамо». Сутеніло, спека спала, на стадіоні грав оркестр, і народ поступово заповнював ряди за футбольними ворітьми. Усі чекали темряви — тоді почнеться фейєрверк, а поки слухали музику, лузали насіння, сміялись.

Ольга поклала Антонові голову на плече, і він вдячно притиснувся до неї.

— Не холодно? — запитав.

Дівчина була одягнута в легку смугасту футболку з шворочками на грудях, парусинову спідницю і такі ж парусинові туфлі, начищені зубним порошком.

— Тепло, вечір гарний і ти поруч.

Антонові захотілось обняти Ольгу, та посоромився. Навколо люди…

— Батько поїхав на два дні до Вінниці, — сказав. Повагався й запитав: — Підемо до мене?

Ольга ще міцніш притиснулась до нього, й Антон ніжно погладив її руку.

— Дівчата в групі заздрять мені, — прошепотіла Ольга Антонові у вухо. — Що залишаюсь у Києві… А Вірка та Ганнуся, навпаки, засуджують. Вірка на Полтавщину в село їде, а Ганнуся аж під Одесу. І я б поїхала, якби не ти… Дівчата кажуть: треба витягати село з темряви, це комсомольський обов’язок.

— Правильно кажуть.

— А мене не відпускаєш…

— Якби в селах редакції були, разом поїхали б.

— І я так гадаю. Та все ж незручно: одні заздрять, інші гніваються…

— Головне — чесно працювати.

— Отож.

Антон трохи відсторонився й мовив ніяково:

— А мій нарис про муляра Лукаша сьогодні на літучці похвалили. І на Червону дошку повісили.

— Скоро ти станеш знаменитий, — сказала Ольга, — і на мене дивитимуться: Ольга Онищенко? Чи не сестра Антона Онищенка, відомого журналіста? А я відведу очі: ні, дружина…

— Кепкуєш?

— Аніскілечки. Ти в мене справді розумний. Дівчата навіть кажуть: талант…

— Вигадують…

— Не вигадують, так і є.

— Редактор запропонував мені поїхати на Донбас. Там у вибоях справжній героїзм, писатиму про стахановців. І про шкідників. Батько казав: на одній шахті цілу ворожу групу викрили. Інженери готували вибух.

— Ні, — мовила Ольга впевнено, — нічого у них не вийде. Не перемогти їм трудящих.

— Але нашкодити можуть.

— Я сьогодні в школі на практиці була. З книжок прізвище Тухачевського викреслювали.

— Днями з батьком розмовляв… — Антон мовив. — Він стверджує: все правильно, до ворогів нема жалю. А мене чомусь мучать сумніви: невже Тухачевський справді ворог? Чому ж не зрадив тоді, під час громадянської, а, навпаки, бив біляків? З царського офіцера став командармом першого рангу! А тут — як обухом по голові: німецький шпигун! Просто не віриться…

— І я чомусь не вірю.

— Батько каже: ми комуністи й маємо виконувати волю партії. А в Центральному Комітеті не можуть не знати правди. Без відома товариша Сталіна Тухачевського не взяли б.

— Це точно.

— Отже, Тухачевський справді ворог. — Від цієї думки Антонові нараз полегшало, до того ж чи варто думати про шпигунів, коли оркестр грає бадьорий марш, а поруч сидить кохана дівчина. Він хот в знову притулитись до неї, але на футбольному полі спалахнула петарда, загорілося й закрутилось вогняне колесо, вибухнули й понеслися в темне небо ракети, розсипавшись червоними й зеленими вогнями.

— Боже мій, яка краса! — Ольга підвела голову, стежачи за ракетами, обличчя в неї змінилося від різнобарв’я вогнів, Антонові здалося, що Ольжині очі заіскрились, немов жаринки, він поклав дівчині руку на плече, пригорнув до себе — ніхто не дивився на них, усі стежили за вогняним калейдоскопом, і Антон несміливо торкнувся Олиної щоки губами. Дівчина не відсахнулась, засміялася щасливо й поцілувала Антона просто в губи.

Остання ракета спалахнула й розсипалась, а вони все сиділи, притулившись одне до одного, і Антон розчулено думав: яке дивовижне життя. Усі шляхи стеляться перед ними: Ольга стане вчителькою, захоче — піде в аспірантуру, вона здібна й багато знає. Дівчата заздрять їй не лише тому, що має такого нареченого, а й тому, що найрозумніша на курсі — її дипломну роботу хочуть видати брошурою. А його після повернення з Донбасу, мабуть, призначать завідуючим відділом — редактор натякнув сьогодні. Дехто, правда, вважає: авжеж, син заступника наркома, проте сам він добре знає — не за це. Він ніколи не відмовляється від чорнової роботи, починав як практикант, тепер спеціальний кореспондент — найкраща посада в газеті, навіщо йому відділ? Цікавіше їздити й писати, життя так швидко змінюється, уже працює Дніпрогес, виросло ціле нове місто Запоріжжя, тисячі тракторів випускають у Харкові, небачений народний ентузіазм, писати про це легко й приємно, і шкода тільки, що не було іще справжніх випробувань.

Іноді Антон щиро шкодував, що не брав участі в челюскінському чи папанінському рейдах, він би витримав усе й прославив свою соціалістичну Батьківщину — єдину країну в світі, яка освітлює шлях усім трудящим. А в тому, що кожен робітник — англійський, німецький, французький — мріє жити саме в їхній країні, не мав сумніву. Особливо німецький чи італійський: там фашизм, з трудящих знущаються, комуністів заарештовано. Навіть соціалістів — цих угодівців та пристосуванців — упосліджують і тримають у концтаборах.

Антон уявляв себе разом з Ольгою у важкому переході через тундру або тайгу, можливо, пустелю, він рятує її, несе на руках, долає всі перешкоди, та і як може бути інакше? Його покоління, либонь, суціль таке, вони незламні, як Павка Корчагін, і що більші труднощі, то сильніший ентузіазм.

Шкода, що йому доводиться лиш писати про цей ентузіазм.

Антон згадав учорашню телефонну розмову — як він міг її забути, адже розмова стосується й Ольги. Взяв дівчину за лікоть і сказав:

— Завтра нас запрошено на вечерю.

— Куди? — здивувалася.

— Дзвонив Сокирко, і я пообіцяв, що підемо.

— Хто це?

— Забула, татів підлеглий, позавчора до нас приходив.

— А-а… — скрушно зітхнула Ольга. — У нього очі дуже гострі…

— Це погано?

— Мабуть.

— Іван тобі не сподобався?

— І погляд у нього важкий.