Сліди СС - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 50

— Тепер несесери так схожі один на другий, — почав виправдовуватись Клюпфель, — що я міг і сплутати…

Бонне ще знайшов одну пантофлю під ліжком — цього було достатньо, аби переконатися, що Грейт і Ангель збиралися похапцем, і лише після їхнього від'їзду Клюпфель навів порядок у кімнатах.

— Коли поїхали ваші пожильці?

— Близько шостої.

«Ми залишили «Чорного, дрозда» о п'ятій годині чотирнадцять хвилин», — згадав Бонне. Поцікавився:

— А коли йде поїзд на Зальцбург?

— Відійшов чверть години тому.

«Не бреше, — зрозумів комісар, — усе це легко перевірити».

— Зараз двадцять одна хвилина на десяту… — мовив, задумливо дивлячись на хазяїна. — До станції двадцять хвилин їзди. Що ж вони робили там мало не три години?

Клюпфель посміхнувся нахабно, навіть знущально.

— У людей бувають примхи, — знизав плечима. — Я сам казав їм — не поспішайте… Та жінка затялась, щось їй потрібно було на станції. А знаєте, як сперечатись із жінками?..

Бонне не слухав його. Розмірковував. Навряд чи сам господь бог допомагає таким мерзотникам. Отже, тут не випадковий збіг обставин — злочинців напевно хтось попередив. Від «Чорного дрозда» сюди, зважаючи на погану дорогу, хвилин сорок їзди; отож у них усе точно розраховано. І, звичайно, не швендяли вони три години по станції, чекаючи зальцбурзького поїзда. Навряд чи взагалі сіли в поїзд — коли довідалися, що їх розшукує поліція, повинні зрозуміти: всі вокзали блоковано. Мабуть, дістали десь машину або скористалися попутною. Зараз у дорозі або переховуються в надійному місці. Звичайно, найкращий варіант для них — Відень, у цьому людському мурашнику легко заплутати сліди.

Певно, їх попередила фрау Вессель. Отже, вони з Кнолем зробили похибку. Де і яку?

Фрау Вессель, машинально витираючи стойку, думала: подзвонити в Якобсдорф одразу чи дочекатися Хетеля?

Вона повідомила Хетеля листом, що двоє людей, які прибули з Іспанії від Штайнбауера, цікавляться ним, і одержала відповідь: гер Хетель відвідає «Чорний дрізд» завтра. Спочатку вона покаже Хетелю цих двох новачків із «крайслера», і нехай сам гер Вольфганг вирішує, як вчинити. А поки що вона постежить за пасажирами «крайслера» — чорт, можливо, це поліцейські нишпорки, але чому другий розмовляє з акцентом? Можливо, Штайнбауер справді послав його навздогін? Правда, коли так, повинен би знати пароль…

Фрау Вессель зітхнула і глянула на портрет чоловіка. Той розібрався б у цій ситуації одразу, у нього, казали, був нюх, і він викрив не одного ворога третього рейху. Бідний Клаус — прийняв ціаністий калій, злякався зашморга. Дурень, уже вийшов би з тюрми. На Хетеля понавішали стільки звинувачень, що ніхто не сумнівався — засудять до страти, а ось уже третій рік на волі, є гроші, повага порядних людей.

Але чому вони приїхали на тому ж самому «крайслері», що й гер Вейзенфельс?

Сердито кинула ганчірку, пробуркотіла щось під ніс. Може, справді зателефонувати до Якобсдорфа? Але, певно, день нічого не вирішує. На тому й заспокоїлась, почала перемивати кухлі — не могла сидіти без діла.

— Марто! — покликала. — Як із вечерею?

Вони готували їжу лише для мешканців номерів, і Марта вже повинна була впоратися.

— Закінчую, — почула з кухні. Підвелась, аби глянути, що там у Марти — цим дівчаткам ніколи не можна довіряти! — але зупинилася, побачивши в дверях відвідувача.

— Пива! — гукнув той ще з порога. — Спека, і я вип'ю, здається, бочку!

«Базікало…» — неприязно подумала фрау Вессель. Цей Штрігель, хоч і гарний механік, все ж базікало, і таких людей хазяйка «Чорного дрозда» ніколи не поважала.

Випивши кухоль, Штрігель підсунув його фрау Вессель, аби налила ще, і сказав:

— На вашому місці я б поговорив з Розмарі. Вона починає вештатись із ким завгодно. Тільки що бачив, як її підібрали в розкішну машину — двоколірний американський «крайслер»…

— Це мої пожильці, — пояснила фрау Вессель, — вони поїхали на озеро.

— На озеро — ліворуч, — заперечив Штрігель, — вони ж поїхали в село.

— У Розмарі захворіла мати, і дівчина могла попросити відвезти…

— Дивно, — пробубонів Штрігель, — ви, фрау Вессель, добра душа, а я на-вашому місці не довіряв би цьому дівчиськові. Вона обдурила вас, її мати здорова, я щойно бачив її в магазині.

Та хазяйка більше не слухала його. Налила пива, поставила перед Штрігелем кухоль, а сама думала:

«Напарникові Вейзенфельса сподобалася Розмарі, він навіть приїздив за нею, і кляте дівчисько знає, де вони мешкають. Дорога на Якобсдорф — через село, боже мій, невже вони вже на шляху туди?»

— Чекайте, мені треба терміново потелефонувати… — обірвала Штрігеля.

Так, слід негайно подзвонити до Якобсдорфа і попередити. Глянула на годинника — лише двадцять на шосту — невже вони від'їхали тільки п'ять хвилин тому? Трохи заспокоїлася — ще є час. Фрау Клюпфель — надійна людина, вона влаштує все так, як потрібно…

… Бонне спустився на перший поверх, Клюпфель, замкнувши пса, рушив за ним. Задзвонив телефон, і Кноль узяв трубку. Вислухавши, доповів:

— «Фольксвагена» з номером вісімнадцять — триста сорок один на станції не було!

Бонне втупився у Клюпфеля. Той мовив іронічно:

— А ви не припускаєте, що дружина висадила їх у селищі? Я ж казав, вона збиралася зазирнути у магазини…

Комісар нічого не відповів. Стояв напроти Клюпфеля, бачив, як той не може приховати торжества, і думав, що сьогодні вони програли і що взагалі пошук ускладнюється — відтепер Ангель і Грейт знають: поліція натрапила на їхній слід, і вживуть заходів, аби замести його.

Хетель залишив автомобіль на платній стоянці і пішов до ресторану «Райський куточок» пішки. Навіть пишномовна назва не рятувала цю паскудну харчівню, і Хетель подумав, що з задоволенням залишив би, коли б мав, у темнуватому залі пекельну машинку, аби поцокала трохи і рвонула під три чорти — і шахраюватого хазяїна-макаронника з Рима, і бруднуваті столики, і підозрілих відвідувачів. Так їм і треба, якщо не поважають свої шлунки і задовольняються кухнею сеньйора Модзолетті!

Та все ж ішов і знав, що їстиме і бульйон, який нагадував сечу, і жорсткі, мов підошва, лангети. Таких він не їв навіть у тюрмі, там йому подавали те, що замовляв, та й узагалі в тюрмі служили непогані хлопці, котрі, як і всі, любили гроші і з якими завжди можна було домовитися.

Зітхнув і подумав, що все-таки на волі краще, і біс з ними, лангетами Модзолетті, зрештою, він їстиме їх лише вдруге і, дай боже, востаннє.

Пан бібліотекар чи, як він сам себе називав, хранитель рукописів зальцбурзького архієпіскопства, Георг Ціммер ще не з'явився, і Хетель зайняв його улюблений столик — у кутку, де взимку не продувало, але звідки видно усю площу перед рестораном.

Георг Ціммер любив їсти не поспішаючи і роздивляючись, що робиться на вулиці. Власне, під час обіду та вечері він тільки й спілкувався з зовнішнім світом. Усе своє свідоме життя пан Ціммер проводив наодинці з книжками і був цілком задоволений своєю долею. До жінок ставився байдуже і жодного разу не всміхнувся навіть найвродливішій офіціантці «Райського куточка» Еммі, яка ось уже три роки постійно обслуговувала його.

Георг Ціммер над усе в світі ставив стародавні манускрипти, а серед їх авторів не було жінок, — і це визначало від початку й до кінця його лінію відносин із жіноцтвом. І до грошей бібліотекар був байдужий. Платні йому цілком вистачало на найкращу їжу в «Райському куточку», а також на костюм раз на два роки та різні дрібниці. Квартиру мав службову — кімнату над підвалом, де зберігалися рукописи. Це задовольняло і адміністрацію, яка економила на платні сторожу, і його — коли б не прогулянки до «Райського куточка», Георг Ціммер тижнями не виходив би з замка.

Здавалося, завоювати довір'я Ціммера неможливо. Та все ж слід було або добирати ключ до нього, або зовсім прибрати старого — іншого виходу ні Ангель, ні Грейт не бачили, бо в одній із кімнат нинішнього книгосховища Штайнбауер у свій час обладнав тайник.