Сліди СС - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 48

Поставивши кухлі, покоївка перегнулася через стойку до хазяйки. Мовила прохально:

— У мене до вас, фрау…

— Ну? — перебила її фрау Вессель. — Але якщо твоєму батькові знову потрібні…

— О-о, ні, фрау! Матері щось погано, і я змушена посидіти з нею… Серце! І фельдшер сказав, що…

— Не одне, то інше. Вам аби огинатися.

— Але відвідувачів зовсім мало, і я думаю…

— Вона думає! Краще б ти працювала. Та заради твоєї матері…

— Спасибі, фрау Вессель, — зраділа дівчина. — Якщо їй полегшає, я одразу повернусь. — Скинула фартух і наколку, повісила у шафу. — Мати буде вдячна вам.

Дівчина ледь помітно зиркнула на Бонне і вислизнула з залу.

Комісар для годиться посидів ще з хвилину. Потягнувся і перепитав інспектора:

— То як вам моя пропозиція?

— Купатися? З радістю.

— То й добре… — Бонне повернувся до фрау Вессель. — Якщо нас шукатимуть…

— Вони зачекають тут.

— От і добре. Коли у вас обід?

— З четвертої до п'ятої.

— Ми не забаримося, — пообіцяв комісар.

Розмарі чекала на них за рогом. Бонне встиг попередити Кноля, і той загальмував, угледівши дівчину. На жаль, він не знав, як проїхати до Якобсдорфа, й почав дипломатично:

— Ці сільські дороги настільки одноманітні, що я ніяк не можу зорієнтуватись, де нам ліворуч, а де прасто…

— Розмарі знає тут кожну стежку, — підбадьорив його Бонне, — і з її допомогою… — Асфальтована стрічка завертала до озера. Просто вела дорога, присипана щебінкою. — Нам туди? — вказав на путівець.

— Так… — дівчина знизала плечима. — Але як ви дістались сюди з Якобсдорфа?

— В об'їзд… — туманно пояснив Кноль, але Розмарі цього вистачило.

— Це ж далеко, а навпростець лише тридцять кілометрів.

— А дорога!.. — буркнув Кноль.

Вони проминули село, і Бонне поклав руку інспекторові на плече, пропонуючи зупинитись. Повернувся до Розмарі.

— Досить жартувати! — мовив жорстко. — Ми з поліції!

Дівчина схопилася за ручку дверцят.

— Що вам від мене треба?

— Ми можемо передати твою справу поліції, яка займається мораллю, — пояснив Кноль, — та, якщо ти допоможеш нам…

— Зараз ти покажеш будинок, де мешкають Вейзенфельс і Едгар, — рішуче сказав Бонне.

Дівчина замислилася.

— Фрау Вессель звільнить мене…

— Ми не викажемо! — пообіцяв Кноль.

— Вона дуже хитра, — похитала головою Розмарі, — і бачить усіх наскрізь…

— Ну, — підбадьорив дівчину комісар, — тобі також пальця в рота не клади. Сьогодні ти обкрутила її так…

Розмарі посміхнулась: завжди приємно хоч на хвилину відчути себе вищим за сильних світу цього.

— Я дам вам адресу, а ви відпустите мене.

Бонне мало не зареготав: хитрість, що межує з наївністю. Взяв дівчину за лікоть:

— Ти не вийдеш з машини, поки ми не дозволимо.

— Добре, — раптом погодилась дівчина. — Якобсдорф, Зеештрассе, сімнадцять. Будинок Клюпфелів… Але що вчинив Едгар?

— Невже це тебе справді хвилює? — не витримав Кноль.

— Цікаво…

— Нічого особливого, — втрутився Бонне. — Дорожня пригода.

— А-а… — з полегшенням зітхнула дівчина. — Штраф?

Комісар підморгнув Кнолю.

— Напевно, штраф, — погодився. — Викликайте…

Інспектор витяг мікрофон, ввімкнув рацію, поставлену під переднім сидінням.

— «Форд»-чотирнадцять… «Форд»-чотирнадцять… Чуєте мене? Чекаємо на вас поблизу від Якобсдорфа. Маршрут, — схилився над картою, — через Гейденольдендорф… Зрозуміло?

Знайомі журналісти організували Дубровському зустріч із Фрідріхом Гартенфельдом на другий день після прибуття Сергія у Відень. Дубровського цікавила ця людина, що так багато зробила для розшуку колишніх військових злочинців. Картотека з даними про них, яку Гартенфельд склав фактично власними зусиллями, вважалася однією з найповніших у Західній Європі, і можна було тільки позаздрити енергії і працьовитості цього непоказного зовні чоловіка. За кілька хвилин Гартенфельд міг знайти відомості про минулу й сьогоденну діяльність як високопоставлених осіб третього рейху, так і дрібноти — різних карателів, катів, агентів і провокаторів.

Гартенфельд виявився сухорлявою і рухливою людиною з великими, темними, опуклими очима, що дивилися живо й пронизливо, але в яких угадувались втома і сум. Цей контраст спочатку видався Сергієві дивним, і лише потім він зрозумів його, так би мовити, природність; нелегко все життя мати справу з покидьками роду людського…

Гартенфельд, привітавшись із Дубровським, одразу приступив до справи:

— Отже, вас цікавить Ангель… Франц Ангель, гауптштурмфюрер СС, комендант табору смерті…

За роки, що минули після війни, Сергієві не раз доводилося читати або чути назву невеличкого польського містечка, поруч якого гітлерівці спорудили табірні бараки. І щоразу чути цю назву було не те що страшно чи боляче — гострота вражень давно вже притупилася, — неприємно, наче доторкнувся до чогось гидкого чи зустрівся з людиною, котрій не симпатизуєш.

Але повторив так, буцімто йшлося про віденське передмістя:

— Так, він був комендантом табору смерті.

Гартенфельд не міг помітити удавано спокійного тону Дубровського — втупився у Сергія вологими очима й запитав:

— Ви були в тому таборі? Так я й знав. У людей, які бачили крематорії, щось залишається, я не знаю — що, але відчуваю це, можливо, телепатія чи якісь флюїди, це вас не смішить? — обірвав раптом свою тираду, наче зупинився на скаку.

— Що ж тут смішного?

— Звичайно… звичайно… — Гартенфельд витяг із простого диктового ящика картонну картку, помахав нею в повітрі. — Оце Ангель… — мовив, наче картка і справді уособлювала людину. — Мене попередили, що ви цікавитиметеся цією персоною, і я трохи підготувався. Але одразу мушу вас трохи розчарувати, бо, хоч як дивно, Ангелеві вдалося спритно замести сліди, адже про його загибель свідчать факти, на перший погляд, неспростовні. Мені дуже приємно зустрітися з вами, гер Дубровський, щоб обговорити всі аспекти, зв'язані з Ангелем, і, можливо, пролити хоч трохи світла на цю історію…

Сергій сидів мовчки, не перебиваючи. Відчував, що цей потік слів — чи звичка, чи якась захисна реакція: часто люди обплутують вас словами, намагаючись створити навколо співбесідника прозору, але міцну оболонку; самі ж у цей час приглядаються до вас, і зрештою ця оболонка або міцнішає, або зникає непомітно — залежно від того, порозумілися ви чи ні. А Гартенфельд продовжував:

— Відомо, що в офіціальній пресі Німеччини надруковане повідомлення про загибель гауптштурмфюрера СС Франца Ангеля під час бомбардування польського містечка радянськими літаками. Все відповідає істині. Справді, в той час у містечку дислокувалася велика танкова частина, по якій і нанесли бомбовий удар ваші співвітчизники.

— Я пам'ятаю той ранок, — ствердив Сергій. — Містечко бомбили мало не цілу годину. Багато хто з в'язнів молив бога, аби зачепило і нас: смерть, то смерть, її ніхто не лякався, але під час бомбардування можна було і втекти…

— Бомба вибухнула за кілька метрів від машини коменданта табору, коли він повертався з містечка, — вів далі Гартенфельд. — От, прошу вас, навіть документальне підтвердження цього факту, — поклав перед Дубровським вирізку з газети. — Фото зроблено одразу після нальоту. Машина колесами догори, видно номери, бачите? Воронка і навіть труп. Спотворений, звичайно, та що вдієш, вибух бомби, це не дитяча забавка. Власне кажучи, нема підстав для сумнівів у тому, що все це — натуральне. Ваші війська тільки-но увійшли в Польщу, і більшість німців ще не усвідомила невідворотності поразки. Есесівці ще не замітали слідів, і факт смерті Ангеля ні в кого не викликав жодної підозри — ні в нас, ні в них. Гауптштурмфюрера, так би мовити, списали. Прізвище його називали на Нюрнберзькому процесі, але що вдієш — з мертвого нічого не візьмеш. Судили наступника Ангеля, і ви знаєте… — зробив красномовний жест біля шиї. — Все це було настільки доказово, що мені й на мить не спадало на думку покопатися в тій історії. Правда, був один факт… Вивчаючи архівні матеріали, пов'язані з виготовленням фальшивих фунтів стерлінгів, я наштовхнувся на свідчення про те, що зв'язок між Штайнбауером — звичайно, ви чули це прізвище? — і його італійськими агентами по збуту фальшивих фунтів здійснювала, людина, яка зовні була дуже схожа на Франца Ангеля. Але я не надав цьому значення: мабуть, в кожної людині десь існує двійник… До того ж, на жаль, гауптштурмфюрер був чи дуже скритний, чи винятково передбачливий, — навіть у мене нема жодної його фотографії.