Шукайте жінку - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 6

Ну що ж, подумала Софія, з Некричем їй пофортунило. Справжній чоловік — за сорок, але підтягнутий, як і вона, вранці до поту робить зарядку, бігає та плаває, але, головне, мас дачу, “Волгу” й стале службове становище. За таким можуть бігати ще й студенточки.

У цих розбещених студенточок, подумала раптом злостиво, губа не з лопуцька, нині дівки вушлі, розгубись на хвилину — поцуплять ласий шматочок з-під носа…

Софія роздратовано стенула плечима накинула на голе тіло м’який махровий халат і простягнулася на канапі біля телефону. Покрутила випещеним пальцем диск, залунали довгі гудки, ніхто не відповідав, хотіла вже кинути трубку, та нарешті почула знайомий голос.

— Ларочка? Чому так довго?

— Ой, Софочко, любонько, вибач, тільки-но з ванної…

“Рохля… — роздратовано подумала Софія. — У кімнатах усе порозкидане, Пилип подався на роботу, ковтнувши лише кави, дурень заплішений, скаче навколо своєї Ларочки, а її б різкою по опасистих сідницях, ото б пострибала!..”

— Сонечко ясне, — промуркотіла, — я так рада почути тебе… Вчора пізно приїхала до Києва, Іван не хотів відпускати, та умовила…

— Ну як? — запитала Лара прямо.

— Ти про Івана?

— Про кого ж іще?

— Він мені дуже подобається.

— Іван аж сяє, дивлячись на тебе.

— Головне — щоб чоловік потрапив у гарні руки, — відповіла Софія впевнено. — Він розумник, і я швидко просуну його в академіки.

— Гадаєш, я нікчема? — образилася Лара.

— А ми об’єднаємо зусилля, — поправилася Софія. — Такий тандем проб’є всі академічні рогатки.

— Отже, ти вдоволена… — зраділа Лариса. — Я ж казала: чоловік видний, хоч і не молодий.

“Чхати я хотіла на молодих, — подумала Софія, — молодих і бідних у Києві на кожному перехресті десяток, підморгни тільки…”

Софія розчахнула халат, відкинулася на спинку крісла, погойдала довгими голими ногами з напедикюреними нігтями, мовила:

— Завжди пам’ятатиму, хто познайомив нас.

— Ну що ти — випадок…

— Я твоя боржниця. Приїжджайте частіше, ми з Іваном завжди раді вам.

Поклавши трубку, Софія замислилася: чи правильно вчинила, пов’язавши життя з Некричем? Мабуть, усе ж правильно. їй потрібний справжній чоловік. Кандидатів у неї було не так уже й мало, проте всі не варті Некрича. Членкор, щоправда, звучить якось чудернацько, і треба вжити всіх заходів, аби чоловіка зробити академіком. То пусте, що академіків обирають. Депутатів обирають також. Головне — потрапити до списку, а далі — лотерея безпрограшна…

Софія знову покрутила телефонний диск.

— Що робиш, Том? Зазирни до мене, зараз принесуть торт — пальчики оближеш. Ну що ти, який “київський”? Горіховий, пече сусідка, і я їй іноді замовляю… Шматочок — і всього чотириста калорій… Кажуть, годину бігати? А ти роби зарядочку вранці, разом з дівчатками, аеробіку бачила? Свою товстеньку піженьку спробуй підвести до голови — от і нема калорій… Чекаю…

Софія всілася на пуфик перед туалетним столиком, уважно подивилася на себе, знову помасувала щоки під очима, важко зітхнула й почала поліпшувати свою вроду. Розрахувала: Тамара приїде хвилин через сорок, не раніше, часу обмаль, та вистачить. Намазала вії, поклала сині тіні під очима й на повіки, подумала й додала трохи зеленого кольору, від цього очі стають більшими й темнішають, вони й так темні й великі, як дві сливи, вирласті, й колись її перший чоловік казав, що дивиться в них, як у дзеркало.

Боже мій, як давно це було і як по-дурному вона поводилася! Гадала: все навічно, але ж немає нічого сталого у цьому суспільстві, нема порядку й справедливості, й навіть бог тоді відвернувся від них.

Аркадій завідував одним з найбільших київських гастрономів. Хто не знав тоді Аркадія Зельцера? Слова “нема” для нього не існувало, він міг усе, уже після його смерті Софія дізналася: заливав коханці ванну молоком, бо та вважала молочні ванни корисними…

А вона, дурепа, знати не знала, що Арканчик утримує оту товсту корову Розалію. Це потім Тома пояснила їй, що у євреїв, особливо у завмагів і взагалі торгашів, у моді саме товстозаді корови, вона ж вважала, що Арканчик молиться на неї, що нема кращого сім’янина. Та й справді, він завалював дім делікатесами, обставив квартиру в новому будинку на Хрещатику (що було тоді найвищим шиком) імпортними меблями, купував килими й кришталь, подарував їй на день народження норкову шубку. Либонь, усього кілька жінок на весь Київ мали такі шубки — дві народних артистки, дружина художника й вона. Як виявилося згодом, Арканчик не поскупився на шубку й для “корови ”.

Нема Арканчика, лишився по ньому тільки синок Льоня, якого одразу забрали від Софії свекор із свекрухою. Льоні вже за двадцять років, і Софія рідко згадувала його. Старі Зельцери виїхали разом з ним до Ізраїлю, Софія дала на це згоду з радістю, Льоня був відрізаний шмат і міг тільки обтяжувати їй життя. У той час вона вже вийшла за Рачкова й народила дочку, утворила нову сім’ю і була задоволена нею. Рачков обіймав посаду начальника главку в якійсь будівельній галузі, подейкували, що стане заступником міністра. Мешкали вони тепер, щоправда, не на Хрещатику, але також у фешенебельному районі, в Липках, і щоранку чорна “Волга” під’їжджала до їхньої брами.

Софія так звикла до “Волги” й слухняного водія Стьопочки, що потім довго не могла їздити навіть у таксі, не кажучи вже про остогидливі автобуси й тролейбуси. Стьопочка шанобливо відчиняв їй дверцята, сам заносив до квартири пакунки та сумки, і Софія, знаючи, що з вікон дивляться на неї, виходила з машини непоспішливо, підсмикнувши спідпицю й виставивши для загальних оглядин довгі ніжки в найкращих імпортних туфлях. Саме тоді вона зрозуміла, що вигляд справжньої шикарної жінки, хоч як це парадоксально, насамперед визначає взуття. На що звертають увагу чоловіки? Звичайно, на ніжки, і хоч які б стрункі вони не були, а в розтоптаних босоніжках бобруйського чи конотопського виробництва втрачають мало не всю свою привабливість. Туфлі треба купувати паризькі — за будь-яку ціну, в крайньому разі західнонімецькі чи іспанські. Народно-демократичні, навіть чеські не проходять, в них хай випендрюються красуні районного масштабу, з якоїсь Баришівки чи Фастова…

Софія пересіла в крісло, знову погойдала голими ногами, підкинула розшиту золотом турецьку домашню туфлю, спритно спіймала її і уявила, як цілуватиме її коліна Некрич. Та в передпокої пролунав дзвінок — прийшла Тамара, і Софія подумала, що подруга має неприємну звичку з’являтися невчасно.

Тамара принесла з собою метушливий неспокій вулиці й тривожний запах асфальту та бензину.

— Спекотно, — поскаржилася, обтираючи піт, — ще рано, а вже нічим дихати.

Софія мимовільно зиркнула на годинник: пів на одинадцяту, для Томи, яка, здається, ніколи не працювала, може, й рано, що ж казати про робітників? Однак думка про робітників, які вже відпрацювали біля верстатів мало не половину зміни, поки вони з Томою тільки збираються пити першу каву, не засмутила Софію. Кажуть: кожен цвіркун має знати свою тичинку або сідало, Софія не пам’ятала, чого точно вимагають від нещасного цвіркуна, принаймні здогадувалася — не висовуватися, і вважала цю вимогу цілком справедливою. Висовуватися можуть лише вибрані, а різні там слюсарі чи фрезерувальники, хоч і вважаються начебто господарями життя, гегемонами, хоч і відзначають їх орденами та золотими зірками, мають сидіти тихо: за них думають у міністерствах, різних установах та академіях, тобто люди вищого порядку.

Тома скинула солом’яний капелюшок. Такі, на її глибоке переконання, почали входити в моду, покрутилася перед дзеркалом, обдавши Софію жаром свого спітнілого тіла, розпростувала спідницю на місцях, котрі завжди чомусь навіювали Софії спогади про Арканчикову коханку, і поскаржилася:

— Всюди тільки й теревенять про перебудову — телевізор не можна ввімкнути, а до чого докотилися? Мій Валерій боїться дати мені машину, розумієш, пхалася до тебе тролейбусом, жах!

У цьому Софія була цілком солідарна з подругою, тому й порадила: