Шукайте жінку - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 43

19

Пом’ятий і неголений, Салій уранці підвівся на четвертий поверх і подзвонив у Павлюкову квартиру. Павляк вийшов у піжамі, щиро здивувався і запитав:

— Опохмелитися захотілося?

— Не до жартів! — Салій переступив поріг. — С-ста-рик, здається, я влип в історію…

Павлюкові очі забігали.

— Що сталося, Володимире Борисовичу?

— У вашому під’їзді мешкає якась Варвара Петрівна Шульгіна. На третьому поверсі… Знаєш таку?

— Вобще-ка, знаю. Якраз піді мною. Вредна стара, з нею моя Галина Сидорівна поскандалила, начебто ми ванну їй залили.

— Погані справи, — потер неголену щоку Салій, — треба з нею домовитися. Щоб взяла назад свої свідчення.

— Які свідчення? — не збагнув Павлюк.

— Я ж кажу: погані справи. Забрали мене вчора до витверезника, більше того, шиють скандал і хуліганство, а ця ваша сусідка — головний свідок. Треба з нею домовитися, щоб відступилася.

Павлюкові очі закам’яніли.

— Ви — у витверезнику?.. — перепитав.

— Гірше, Ярославе Вікторовичу. Причепилися до мене якісь хулігани, й складено протокол, ніби я вдарив одного з них. А ваша сусідка — головний свідок.

— При чому ж тут я?

— Я ж кажу: бабця — ваша сусідка й треба з нею домовитися. Я б заплатив чи зробив гарний подарунок.

— Ну-ну… — мовив Павлюк, обмірковуючи ситуацію. Невже справді все так погано? Він уже святкував перемогу, не дивлячись на те, що той недолугий Синиця зіпсував їм обідню і не вдалося на партзборах протягнути потрібну резолюцію: всі були впевнені, що це тільки відстрочка, що все одно Некрич доживає останні дні й директором стане Салій. А коли Вов прийде до влади, йому доведеться розплачуватися по векселях, тоді й настане їхній зоряний час…

Невже цей необачний Вов споганив усе? А якщо справді домовитися з бабцею, що живе під ним? Стерва, але ж можна дати сотню чи зелененьку… Платити все одно Салієві…

— Вірочко, — зітхнув Павлюк, — зготуй нам кави. Для просвітлення мізків, — посміхнувся Салієві.

Він відступив, пропускаючи Вова на кухню, й раптом згадав: витверезник! Адже Салій потрапив до витверезника — оце головне, й до фені тепер — забере бабця свої свідчення чи не схоче. Секретар парторганізації у витверезнику — це погасити не можна, певно, зведення вже в райкомі. Ну, з партії Салія не виключать, проте на Вововій кар’єрі можна поставити крапку…

А він, дурень, хоче пригощати його кавою…

Боже мій, а щастя було так близько!.. Тепер Некрич, відчувши свою силу, знахабніє ще більше, і слід довести директорові свою відданість. Але як? Можна розповісти Арсенові Чернишу, що Вов шукав у нього порятунку, просив допомоги, розповісти в деталях, висміяти Салія, наголосити на Вововій ницості — Черниш обов’язково переповість розмову Некричеві…

Так, це правильний хід, а потім можна буде виступити на вченій раді, рішуче засудити Вовову рецензію на Некричеву книжку, довести тенденційність рецензії, показати, як Салій вміє пересмикувати факти…

А ця дурепа Вірка вже наливає каву — запахло на всю квартиру…

Смоли гарячої вам, малошановний товаришу Салій, не хочеться?

Павлюк з відразою дивився, як Вов жадібно сьорбає каву, і серце його сповнювалося гнівом.

“Спустити б тебе зараз зі сходів, — думав злостиво, — татарчук клятий, а ще в директори цілив… Отже, слід бути рішучим і твердим, біс з ним, Вовом, треба негайно зректися його, нехай думає про мене, що хоче, нехай кляне, а я маю вчинити саме так… Бо нема іншого виходу… Певно, у джентльменському клубі мене засудили б, але ж ми не з панів, нам ці панські цирліхи-манірлихи ні до чого, ми звикли різати правду-матку у вічі, по-робітничо-селянському, не зважаючи на особи, і в цьому одна з переваг нашого суспільства…”

Знайшовши нарешті потрібне виправдання, Павлюк відчув щире полегшення. Дочекавшись, поки Салій доп’є каву, мовив, уважно розглядаючи свої нігті:

— Я обміркував ситуацію, Володимире Борисовичу, і вимушений відмовити вам у допомозі. Не розраховуйте на мене… — Нараз відчув себе навіть скривдженим: так, цей Салій втягнув його у негарну історію, хотів використати його, а тепер підло зрадив. Голос Павлюка зазвучав гнівно і обурено: — І прошу не вплутувати мене у свої справи. Була в мене вчора компанія, запросив і вас, але ніхто не скандалив, випили трохи сухого вина й розійшлися, а ви зволили нажлуктитися горілки, влаштували вуличний скандал — от і відповідайте!

— Стійте! — зробив останню спробу Салій, уже знаючи, що Павлюк не врятує його. — Послухайте, Ярославе Вікторовичу, це — жахлива провокація. Уранці я зателефонував до приймальні Гнідаша, виявляється, Яким Нестерович не викликав мене, його секретарка не дзвонила вчора по вашому телефону. Треба довести, що це — провокація.

— Вобще-ка… — почав Павлюк нерішуче, та секунди — другої йому вистачило, щоб остаточно зрозуміти: він обрав правильну лінію поведінки. — Вобще-ка, це ваша справа, товаришу Салій. Вас затримали п’яним на вулиці в той час, коли наше суспільство бореться з пияцтвом, вас, секретаря інститутської парторганізації, ви зганьбили честь комуніста, — голос його набрав патетичного звучання, — і я перший голосуватиму за виключення вас з партії!

— Отже, продаєте? — зблід Салій.

— Не продаю, а об’єктивно зважую на обставини. Ви виявилися поганим комуністом, Володимире Борисовичу, а ми припустилися фатальної помилки, обравши вас до партійного бюро.

— Виступаєте, немов уже на зборах…

Павлюк озирнувся, наче в порожній квартирі його міг хтось підслухати.

— Дурень, — сказав злостиво, — й на такого дурня ми поставили! Можливо, й провокація, можливо, тебе підловили, та вашу карту бито, Володимире Борисовичу. І ніхто не допоможе вам, навіть сам президент. Кажете, протокол у міліції склали? Дивуюсь, як ще взагалі вас випустили…

— Товариш у мене в міській міліції. Полковник… Умовив, щоб дозволили йому подзвонити. З його допомогою…

— Ви тепер труп, Володимире Борисовичу.

— Не все ще втрачене, і якщо ми домовимось з вашою сусідкою…

— Досить! — Павлюків голос знову задзвенів обуренням. — Дивуюсь, що ви після всього насмілились прийти до мене.

— Ясно: плюнули й розтерли…

— А ви як гадали? Тепер Некрич зробить з вас відбивну котлету, а чого, вибачте, я маю за все страждати?

— Учора ви клялися у вічній дружбі.

— Учора!.. А сьогодні змінилися обставини. Учора ви справді були моїм другом, бо були силою, на вас можна було спертися, а сьогодні…

— Існує елементарна порядність, Ярославе Вікторовичу.

— Вобще-ка, існує, правильно зводили зауважити. Але з допомогою яких методів ви планували звалити Некрича? Некрича, відомого вченого! Ви написали бездоказову, фіскальну статтю, й це не дивно, бо ваш спосіб життя, безперервні пиятики свідчать про безпринципність, це давно насторожувало нас. Так, Володимире Борисовичу, я голосуватиму про виключення вас з партії і використаю політику демократії та гласності, аби сказати все, що думаю про вас. Чесно й принципово!

— Біс з вами, — утомлено мовив Салій. — Я переможений і здаю позиції. Однак тепер точно знаю, хто ви насправді, всю ціну вашій компанії. Тупі нездари, нікчемна сірість — не ждіть від мене гарного слова.

— А хто тепер слухатиме вас? Тепер тобі, друже, не випірнути, дякуй, якщо остаточно не втоплять, й крутитимешся, як лайно в ополонці.

Салій нічого не відповів. Пішов, опустивши плечі, утомлений і виснажений. Справді, тепер йому крутитися в ополонці — ляснули всі надії та честолюбні сподівання, тепер він нуль без палички, бур’ян на узбіччі, топтати який може, хто хоче.

Він сів на трамвай і доїхав до Будинку офіцерів. Зайшов у перукарню, поголився, пішки дістався до інституту. Знав Некричеву звичку з’являтися на роботу трохи раніше — хотів з’ясувати стосунки, можливо, вчинити скандал, сам не знав, як усе обернеться, але відчував необхідність висловити Некричу все, що думає про нього. Однак біля інститутського під’їзду рішучість покинула Салія, уже взявся за ручку дверей, проте знайшов у собі силу волі, повернувся і швидко попрямував до Хрещатика. Піймав таксі і поїхав додому.