Шукайте жінку - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 11

Мешкав Копот за бульваром Дружби Народів поблизу Ботанічного саду. Мав однокімнатну окрему квартиру з вікнами на дніпровий простір. Улітку вранці ходив до саду загоряти, там же снідав, тільки після цього їхав у місто влаштовувати справи.

Єдине, що заважало Копотові нормально існувати — відсутність достатніх коштів. Набачився, як кидаються грішми знайомі завмаги чи звичайні спекулянти, це розпалювало апетит, який задовольнити міг не завжди. Та й дівчатка здебільшого віддавали перевагу не йому — здоровому і, як вважав Копот, вродливому, а підстаркуватим, миршавим чи, навпаки, опасистим, але грошовитим “діловим”. І тоді Копот розробив план: він не збирався йти шляхом “ділових”, для цього треба було мати зв’язки, сприт і нюх на справи — таких якостей у Копота не було, проте його план також обіцяв швидке й безсумнівне збагачення. Ось тому й сидів Михайло на лавочці у парку навпроти Будинку офіцерів, жував апельсинову швачку й нетерпляче поглядав на вулицю, звідки мав з’явитися майор Плева.

З Плевою Копота зв’язувала давня, не можна сказати, дружба — фактично Копот ні з ким не приятелював, — а якась симпатія чи, точніше, деяка спільність поглядів. Колись старший лейтенант внутрішніх військ Копот служив разом з Плевою в одній в’язниці. Носив Михайло на погонах на зірочку більше, ніж Плева, і був у в’язниці на особливому становищі: одні боялися його, інші цуралися, Михайло удавав, що не помічає цього, хоч у глибині душі пишався своєю похмурою славою. Одного разу, Копот уже не пам’ятав за яких обставин, їм з Плевою довелося разом обідати в приємній компанії. Випили й розбалакалися — виявилась спільність поглядів, потім Копот кілька разів запрошував Плеву на чаркування, а коли Ігор вирішив одружитися, став його дружком. Сидів за весільним столом, горлав “гірко”, поглядав на Плевину пишнотілу Марусю й думав, що вона більше підійшла б йому, ніж низенькому й миршавому Ігореві.

Скоро їхні шляхи розійшлись. Копота звільнили з внутрішніх військ, як він вважав, несправедливо: одному “гаврику” передав від дружини пакунок з додатковим харчуванням, іншому — сигарети, не за красиві очі, звичайно, але ж і “гаврики” сиділи не прості. Копот точно знав: їм інкримінували розкрадання в особливо великих масштабах, отже, нахапалися, і якихось три жалюгідних сотні за послугу були цілком справедливого платою. Проте начальство додержувалося протилежної точки зору, й з погонами довелося розпрощатися. А миршавий Ігор Плева дослужився до майора й тепер займав посаду начальника виправно-трудової колонії. Про нього й згадав Копот, обмірковуючи план швидкого збагачення.

Плева з’явився зненацька — Михайло чекав, що Ігор буде у формі, мабуть, пишається своїми майорськими погонами й не від того, щоб продемонструвати колишньому колезі, яких службових висот досяг. Однак Плева одягнув сірий цивільний костюм, ношений і погано пошитий — Київського швейного об’єднання, безпомилково визначив Копот. Він поплескав по лавці рукою, запрошуючи Плеву сісти, поклав ногу на ногу, демонструючи американські джинси, й мовив:

— Давно не бачилися, Ігорю, і я радий…

Плева зміряв його очікувально-настороженим поглядом і примостився на лавці скраю, наче наголошуючи на своїй зайнятості. Й запитав також сухо й по-діловому:

— Чого звав?

— Хотів побачити старого приятеля, — зобразив широку посмішку Копот. — Хіба не можна?

— Важливі справи у мене, — заклопотано пояснив Ігор і зиркнув на годинник.

— Заради старої дружби доведеться відкласти.

Плева знизав плечима, натякаючи на непереконливість цього аргументу, але промовчав і набурмосився. Копот ще раз зміряв Плеву чіпким поглядом і не утримався від зневажливої посмішки. Чомусь Ігор нагадав йому пошарпаного горобця, вічно заклопотаного і ображеного на життя та його невлаштованість. Костюм теж якогось горобиного кольору, і весь Плева якийсь настовбурчений і навіть пом’ятий, здається, зараз зацвірінькає сердито та невдоволено.

Видно, Ігор помітив зневажливий Михайлів погляд: знервовано сіпнувся і сказав:

— Нема часу розсиджуватися…

— Не поспішай, — поклав йому на плече важку руку Копот, — маю важливу справу.

— То викладай.

— Ти де зупинився? — наче й не до ладу запитав Копот.

— Тут, — кивнув Плева на готель “Київ”.

— Овва! — несподівано вирвалося в Михайла. Справді, не чекав, що цей пошарпаний “горобець” мешкає в одному з найкращих столичних готелів. — Маєш окремий номер?

— На сьомому поверсі.

Копот погойдав ногою, обтягнутою джинсовою тканиною, сказав безапеляційно:

— Давай зробимо так. Погомоніти нам треба, й не про дурниці. Отже, посидіти за пляшкою. А у джинсах до ресторану не пустять. Підемо до тебе, замовимо все у номер — за мій рахунок.

Видно, Плева не чекав на таку пропозицію, проте тільки б дурень відмовився від дармовою обіду. Однак відступати слід було з гідністю, і він, поморщившись, мовив:

— Ну, якщо ти вже так наполягаєш…

Копот жартівливо тицьнув йому пальцем у вузькі груди,

— Потопали, майоре, — мовив так, аби Плева зрозумів, що новий чин аж ніяк не підносить його над старим колегою.

Плева попрошкував алеєю до виходу з парку. Копот ішов за ним, дивився майорові в кістляву потилицю, ледь прикриту рідким волоссям, і думав: скільки таких потилиць перебачив колись під час своєї нелегкої і, як сам полюбляв визначати, героїчної служби. Потилиць здорових, налитих кров’ю і зовсім старечих, морхлих, під пасмами сивого волосся. Здається, він навчився по потилицях визначати характери людей: масна, широка, червона, яка зливалася з шиєю, свідчила про характер сангвінічний, видовжені, кістляві належали переважно холерикам, вузькі, худорляві промовляли про песимізм та млявість.

Від раннього періоду свого життя Копот успадкував любов до черг. Ставав позаду, бачачи довгу шеренгу потилиць, це видовисько тішило й приносило справжню насолоду: потилиці начеб існували окремішньо від людей — вони перемовлялися, дискутували, сварилися й навіть билися. То неправда, гадав Копот, то вигадка, що очі віддзеркалюють душу, потилиця промовляє значно виразніше й правдивіше: ота, під велюровим старомодним капелюхом, належить людині втомленій і навіть зламаній, мабуть, якомусь вошивому інтелігентові, котрих Копот зневажав всіма фібрами своєї, як полюбляв висловлюватися, трудової душі. Ота, високовиголена, із здоровою шкірою, свідчить про оптимізм і високі якості чоловіка — либонь, полюбляє чарку й не відмовляється від кухля пива. Ота, за два кроки від нього, що стирчить з картатої сорочки, може, належить майстрові спорту або навіть чемпіонові…

Копот примружувався, десятки потилиць чомусь починали зливатися в одну, велику, рухливу, ненависну, й тоді він зненацька стискав кулак і лише зусиллям волі примушував себе не підводити руку…

Вікно майорового номера виходило на Дніпро, звідси відкривалася широка панорама. Копот потарабанив пучками по дзеркально-чистому склу й байдуже зітхнув: усі красоти світу не тішили його, дивувався, чого люди, роззявивши рота, застигають перед звичайним березовим лісом чи волошками у житі… Берези всі однакові й годяться тільки навесні, коли з них можна наточити смачного соку, а волошки пахнуть гірко — чого це люди мліють, нюхаючи їх? На глибоке Михайлове переконання, найкращий аромат у світі мав потрійний одеколон — дешево й сердито, а за скрутних обставин ще й богом дароване питво.

Прийшов офіціант, і Копот, не поспішаючи, із знанням справи замовив закуску. Плева дивився на Михайла здивовано й навіть поштиво — перехопивши цей погляд, Копот остаточно усвідомив свою вищість над провінційним майором, і наказав офіціантові, явно хизуючись своєю обізнаністю:

— І ще принесеш жульєни. Але притягнеш гарячими, поспішай, щоб не вистигли, бо холодними їх їсти неможливо. Це, — пояснив Плеві, — гриби, запечені в сметані. Дуже смачно, і оті, як їх, гурмани часто замовляють їх.

Через кілька хвилин офіціант прикотив столик на коліщатках, мабуть, Плеву так обслуговували вперше у житті, проте майор сів за стіл, не моргнувши оком, поклав собі на тарілку великий шмат севрюги гарячого копчення, наче то був не вишуканий делікатес, а звичайний, підсмажений Марусею шмат свинини.