Фальшивий талісман - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 6

Катря простягнулася поруч, дихнула Юркові у вухо, засміялася дзвінко й голосно, та хлопець застережливо підвів руку.

— Чуєш?.. Дзвіночок… — Юрко торкнувся квітки, й вона задзвонила нараз урочисто, цього дзвону Катря не могла не почути. Дівчина одразу збагнула це й лише поклала на знак згоди долоню на його щоку.

— А ти засмучений, — нараз мовила Катря і запитально подивилася Юркові у вічі.

— Справи… Завтра вранці йдемо…

— Не смій! — вигукнула. — Нікуди не підеш! — Катря сіла й запитала вже розважливо: — Хто тебе в Сороки тримає?

— Я сам.

— Авжеж, сам. Он люди хліб збирають, а ви з автоматами бавитесь.

— Не кажи так, ми ж за діло.

— Всі кажуть: за діло. А діло — це робота. Німців поперли, а ви й досі по лісах вештаєтесь…

— Так за свободу ж… — Юрко подивився на Катрине розпашіле від збудження обличчя, побачив зовсім близько сині, синіші за небо очі й додав невпевнено: — За народ ми…

— А батько в Підгайцях школу відкривають, — наче між іншим мовила Катря, але Юрко зрозумів увесь глибокий підтекст її слів.

— Щоб учити дітей більшовицької науки, — заперечив.

— За німців зовсім нічого не вчили. Твою гімназію коли закрили?

— У сорок першому.

— От бачиш. А ти в університет хотів. У Львові університет скоро відкриють.

— Може, й відкриють, — погодився Юрко, але удав, що це йому байдуже: навіть заплющив очі й почав обкушувати якусь гірку стеблину.

— А я поїду до Ковеля.

— Звар’ювала?

— Як бачиш… — дівчина засміялася безжурно, але все ж якась силуваність відчувалася в її сміху.

— Чого ти не бачила в Ковелі? — Юрко швидко підвівся, сів, поклавши Катрі руки на плечі й зазираючи у вічі. — Чого?

— Піду в школу.

— А в Підгайцях?

— Тут тільки сім класів, а я у восьмий.

— Так з тебе ж сміятимуться: сімнадцять років — у восьмий…

— Нехай сміються, все одно вчитимусь. А потім до Львова…

— Катрунцю, — нараз мовив Юрко жалібно, — і ти хочеш кинути мене?

— Давай разом.

— Не можу, — похитав головою, — маю обов’язок.

— Тато казали, хто з бандер добровільно здається, більшовики прощають.

— Так я й повірив…

— У Підгайцях на сільраді відозва…

— На сільраді? — подивував Юрко. — Сорока їм пропише відозву!

— Червоні німців доб’ють і за вас візьмуться.

Юрко безвільно махнув рукою. Чесно кажучи, він думав так само, але що вчиниш? Піти від Сороки лячно, есбісти лютують: зрадникам нашого руху, кажуть, нема прощення, двох стрільців з їхнього куреня, від яких тільки почули розмову про вихід з лісу, задушили удавками — так, мовляв, буде з кожним.

Сидів, похнюпившись, потім рішуче підхопився, випростався і мовив:

— Ти, Катрунцю, зачекай… — Подав дівчині руку, пригорнув до себе — високий, сильний, ставний і рішучий, принаймні сам видавався собі таким. — Зачекай тиждень, я повернусь, і ми все вирішимо.

Дівчина поклала йому руки на груди, підвела очі, обпекла блакиттю, і Юрко одразу втратив усю свою рішучість. А вона скуйовдила йому русявого чуба й засміялася тихо.

— Дурний ще, — прошепотіла. — Вирішувати слід: лишаєшся з Сорокою чи зі мною?

— З тобою, — мовив Юрко, — тільки з тобою. Засміялася щасливо й припала хлопцеві до грудей..

— Ну, не можу я… — сказав прохально. — Ми ж домовились, і я не хочу порушувати слова. Мужчина я чи ні?

— Куди йдете?

Юрко забув про сотникові настанови, та й які можуть бути таємниці від коханої?

— До Квасова.

— Де це?

— Далеко, сто верстов.

— Для чого? — посуворішала. — Я не хочу…

— Ти ж знаєш, в мене руки чисті.

— Якась акція?

— Треба зустріти когось… — невизначено відповів Юрко. Подумав трохи й додав: — Якщо за тиждень не повернусь, їдь до Ковеля.

— А ти?

— Від Квасова до Ковеля ближче.

— Знайдеш мене в тітки. Вулиця Піщана, сім.

— Піщана, сім, — повторив. — Через тиждень чекай на мене.

— Чекатиму. — Катря всміхнулася чомусь сумно, та не витримала, розсипалася сміхом і побігла галявиною до березового гаю. Юрко біг за нею, дивився, як миготять її засмаглі ноги, тріпочеться на вітрі червона стрічка.

За березами починалася позаторішня, поросла вже кущами спаль, а за нею виблискувало озеро. Між очеретом тягнулася вузька піщана смуга, на ній чорнів старий, підгнилий човен, вода хлюпала в ньому, та вони спустили його в озеро й попливли, відштовхуючись жердиною, вздовж прибережних комишів, За ними починалися мілководдя і піщаний берег. Катря, соромливо позираючи на Юрка, швидко роздяглася — вони купалися й загоряли, поки сонце зовсім не схилилося на спадень, і тоді пішли до хутора, тримаючись за руки, якісь принишклі, стомлені й стривожені…

4

Майор Бобрьонок із задоволенням зняв чоботи і, поки Толкунов вилазив на дерево, дав ногам перепочити. Дивився, як спритно підіймається на дуба капітан — нарешті дотягнувся до білого клаптя, зняв з гострої, обламаної гілки обережно, немов це був не звичайний шовк, а міна уповільненої дії. Сів верхи на товстелезній гілці, розправив шмат на коліні, навіть погладив рукою і лише по тому сказав:

— Він, голубчик… Справжній німецький парашутний шовк.

Бобрьонок нічим не виказав своєї радості, хоч звістка справді була приємна. Отже, вони не помилилися, і перший слід нарешті знайдено.

Майор завчено зиркнув на годинника. Восьма година тридцять чотири хвилини. Пости протиповітряної оборони вперше засікли німецький літак о другій ночі, і через шість з половиною годин вони вже мають перше підтвердження того, що літак викинув парашутистів. Непогано, Навіть дуже непогано, іноді такий розшук затягується на добу, дві й навіть більше. “Що ж, — подумав, — вважатимемо, що нам пофортунило”.

Поки Толкунов спускався з дуба, Бобрьонок акуратно перемотав онучі й узувся. Взяв у капітана шовковий шмат, роздивився уважно.

— Парашут зачепився краєм. Довелося смикати. Ось і обірвали.

— Чи обірвав, — уточнив Толкунов.

— Так, може, він був і один, — погодився Бобрьонок. — Принаймні не пощастило йому… — роззирнувся із задоволенням довкола. Справді, якби парашутист опустився бодай за кілька метрів від дуба, потрапив би на галявину. На світанку обрав би зручне місце, закопав парашут, шукай його в цих лісах хоч тиждень.

Але чи один парашутист? Німці, як правило, закидають групи з трьох — п’яти чоловік. Диверсанти чи шпигуни з вибухівкою, раціями, зброєю… Щоправда, в цьому разі міг бути й один. Полковник Карий казав, що за розвідувальними даними стало відомо: німці готують якусь важливу акцію в зоні розташування тилів їхньої армії. Приблизно по лінії залізниці Сарни — Маневичі—Ковель. Тут одному не впоратися. Якщо, звичайно, диверсія. Шпигунові також важко без рації. Правда, може мати явки, зв’язкових, яких залишили тут під час відступу.

Але ж хай там що, їм з Толкуновим треба шукати. Нема іншого виходу — тільки шукати. Огледіти кожен квадратний метр навколо й не тільки навколо — цілий ліс, бо диверсанти не можуть не лишити слідів, мусили ж закопати десь парашути…

Толкунов похмуро глянув на майора.

— Розійдемося? — запропонував із жалем.

Бобрьонок не звернув уваги на капітанову похмурість: уже звик до того, що Толкунов майже не сміється, та й взагалі, хто й коли бачив звичайний усміх на його вустах? Така вже вдача у капітана, але ж прекрасний розшукувач, іншого такого нема в контррозвідці армії, може, й цілого фронту. Толкунову дають найважчу роботу, й він ніколи не заперечує — бурмоситься, а робить, така в них професія — виловлювати німецьких шпигунів, — може, це й позначилося на характері Толкунова? Либонь, ні, он Непийпиво три роки в контррозвідці, дві зірочки на погони заробив, на його рахунку півтора десятка диверсантів, а такий веселий, що позаздрити хочеться, з широкого вкритого ластовинням обличчя доброзичлива усмішка, здається, і не сходить.

— Розійдемося, — погодився Бобрьонок і поклав парашутний клапоть до сумки. Притупнув правою ногою, перевіряючи, чи правильно накрутив онучу, дістав карту. — Ти візьмеш цей квадрат, — окреслив Толкунову, — рухатимемося в напрямку Жашковичів, зустрічаємося, якщо нічого не станеться, об одинадцятій на дорозі — третій кілометр од Жашковичів.