Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Фальшивий талісман - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 20


20
Изменить размер шрифта:

Офіцери зайшли на базар і зупинилися біля того ж спритного хлопчика попити води. Тепер Бобрьонок стояв од них за три кроки; певно, не агенти, бо дуже чорнявого нема, один зовсім лисий, а в другого з-під мокрої від поту пілотки вибивається біляве волосся. У першого чоло високе, обличчя вилицювате і очі вузькі, казах не казах, а щось східне було в його косуватих очах. А білявий — типовий флегматик, сидір зняв повільно, поставив біля ніг, воду п’є маленькими ковточками, і весь він великий, на голову вищий від товариша — якийсь неповороткий і наче лінивий. Підняв сидора, але не закинув знову за плечі, повісив на лікоть, а видно, що мішок важкий, — цікаво, що в ньому?

Толкунов пройшов повз офіцерів, вони відкозиряли йому — обидва були старші лейтенанти: вузькоокий виконав цей ритуал ретельно, як і належить за статутом, і це трохи насторожило Бобрьонка — мало не рівні за званням, для чого ж так виструнчуватися, та ще й на базарі?

Краєм ока майор весь час бачив Олексюка. Той стояв спиною до старших лейтенантів — раптом високий, із сидором попрямував просто до Олексюка, підійшов до нього мало не впритул, здається, навіть штовхнув, але не зупинився і не сказав ані слова, проминув і підійшов до чоловіка, який продавав мило. Вони швидко сторгувалися, старший лейтенант повернувся до товариша — упакували мило в сидір і пішли з базару.

Бобрьонок помітив, як зупинив їх патруль, але старші лейтенанти не дуже цікавили його: точно бачив, що білявий не спілкувався з Олексюком.

Агент стояв тепер у самісінькому центрі базару, де продавали ношені речі. Поруч нього інвалід на милицях пропонував купити капелюха, звичайного чорного капелюха з вузькими крисами. Одягнув капелюха на стрижену голову, трохи набік, либонь, вважав, що це робить його елегантним, вигукував голосно, торкаючись пучками крисів:

— Кому довоєнного капелюха? Дешево віддам, а кожний мужчина у ньому подобається найвродливішій дівчині! Хто хоче подобатись гарним дівчатам? Налітай!

Але ніхто не зважав на заклики інваліда і, мабуть, не тому, що чоловікам не хотілося подобатися вродливим дівчатам, просто на базарі було дуже мало цих чоловіків — поодинокі військові, старі та інваліди, більшість — жінки, мабуть, самі вони хотіли подобатися чоловікам. Однак де їх візьмеш під час війни?

На заклик інваліда на милицях відгукнувся лише безрукий верлань, що продавав жіночу сорочку й мило. Проштовхавшись до товариша, зупинився, вражений до глибини душі, бо вирячився на нього із щирим подивом.

— Брательник у котелку! — вигукнув нараз радісно й здивовано. — Точно, брательник у котелку. І де ти його доп’яв, друже?

Але інвалідові на милицях було не до жартів.

— Відчалюй, — огризнувся сердито, — і не заважай комерції!

— Хіба так торгують? — верлань забрав у інваліда одну милицю, підніс на ній капелюха над усім базаром, похилитав, як прапором, і справді, до них одразу став пробиватися крізь натовп сивий старий — він довго м’яв криси капелюха, нарешті сторгувалися — вони розійшлися з інвалідом, задоволені один одним, а верлань з товаришем попрямували до рядів з їжею, либонь, щоб зібратися на силі для майбутніх торговельних боїв.

Олексюк усе ходив по базару, мабуть, йому вже набридла штовханина й метушня, кілька разів зиркав запитально на майора, але той лише хитав головою: до десятої години, а Горохов наказав Олексюкові вештатися по базару саме з восьмої до десятої — лишалося ще п’ятнадцять хвилин, і все могло статися. Але не сталося: минула десята година, Бобрьонок глянув на Толкунова, той кивнув, і майор подав знак Олексюкові, що можна йти.

Тепер агент не дуже цікавив Бобрьонка, ним займуться й доставлять до контррозвідки, він же мав подзвонити Карому.

Полковник одразу взяв трубку, вислухав рапорт Бобрьонка й мовив коротко:

— Так я й знав. Вони не прийдуть. Чверть години тому в лісі поблизу Маневичів вийшла в ефір невідома рація. Негайно повертайтеся.

Віліс стояв за рогом. Толкунов сидів у ньому — похмурий і незадоволений, напучував Віктора, але той вже звик до капітанових сентенцій, пропускав їх повз вуха — іронічна посмішка ледь торкалася його вуст.

Почувши новину, Толкунов на хвилину задумався.

— Вони вирішили обійтися без Олексюка, — констатував уже очевидне. — Пересиділи десь у лісі або на селі, тепер зв’язалися з “Цепеліном” — дали знак, що приступають до виконання завдання.

— Знати б якого!

— Дізнаємось.

— Як?

— Захопимо їх і дізнаємось.

Така впевненість була в тих капітанових словах, що Бобрьонок утримався від готової вже ущипливої репліки. Тим більше, що колись вони однаково спіймають агентів, не мають права не спіймати — зараз слід блокувати ліси під Маневичами… Та їх он скільки — з гущавиною, болотами…

У Карого вже сиділо чоловік з десять: розшукувачі та інші працівники контррозвідки — тепер усі, хто міг, мусили прилучитися до операції по затриманню ворожих агентів. Полковник супився й кашляв у кулак — щойно мав розмову з Рубцовим — генерал квапив його, правда, обіцяв прислати з свого резерву кілька розшукувачів, але що важать чотири чи п’ять осіб? Карий відсунув шторки на карті, показав, звідки вийшла в ефір рація. Місця глухі, болота, поодинокі лісові хутори, тут і сам чорт ногу зламає. Але кілометрів за чотири — п’ять від орієнтовного місцеперебування радиста пролягала досить пожвавлена дорога, розбита технікою, але досить пристойна, й виходила вона на шосе, що вело до Луцька.

— Навряд чи диверсанти лишилися в лісі, — говорив Карий рівним тоном, здається, зовсім не хвилювався, але Бобрьонок, котрий добре знав полковника, догадувався, які почуття вирували зараз у душі Карого. — Знають чи не знають, що ми взяли Олексюка, але здогадуються, що рацію запеленговано. Мабуть, лишили її в тайнику, а самі вийшли на дорогу. Чи просуваються до неї зараз, саме в ці хвилини. Тут у них з’являється простір: можна і в Маневичі, і до Луцька, і в Сарни… Цілком можливо, що відлежуються десь на хуторі, в лісі є ще залишки бандерівських банд. Можливо, диверсанти вступили з ними в контакт. Ми ж повинні патрулювати найперспективніші виходи з лісу, — поставив полковник перед розшукувачами конкретні завдання.

Бобрьонок здогадувався, що запідозрений ним на базарі чорнявий офіцер не має ніякого відношення до ворожої агентури, і все ж не витримав і запитав про Цигана.

— Усе гаразд, — заспокоїв його полковник. — Старший лейтенант Удальцов, його особу ми встановили одразу, інтендант запасного полку. — По паузі запитав: — Завдання всім зрозуміле? Тоді прошу вирушати.

Бобрьонок подумав, що знову доведеться обійтися без обіду, і з сумом згадав, як спорожнив миску з борщем морячок у розкішних штанях. Видно, Толкунов думав також про це, бо сердито дихав йому в потилицю й буркотів щось про інтендантів, у яких завжди спокійне життя і котрим нема ніякого діла до трударів: він називав себе саме так — трударем військової справи.

Толкунов ремствував часто, та Бобрьонок знав, що важко знайти такого невибагливого офіцера, як капітан, — кусня хліба й фляги води йому вистачало на добу…

Через годину вони дісталися призначеного місця. На розбите шосе, що вело до Луцька, тут виходила бруківка з досить великого села Микулииці. Село лежало кілометрів за десять, а бруківка огинала ліс — приблизно з нього району виходила в ефір невідома рація.

Віктор з’їхав у густий підлісок метрів за сто від перехрестя, тепер віліс можна було побачити, лише наштовхнувшись на нього. Майор з Толкуновим обрали собі місце неподалік, метрів за тридцять від схрещення доріг, під крислатим дубом. Звідси контролювалися і шосе, і бруківка — усі виходи з лісу, а розшукувачів побачити було неможливо: одразу за дубом тягнулися густі ліщинові хащі, й тільки лісовий звір міг би виявити тут людину.

Толкунов стояв під розлогим дубом, а Бобрьонок простягнувся просто на траві, спершись ліктями на землю й поклавши підборіддя на долоні. Слухав ліс, і ніщо підозріле не пройшло б повз його увагу. Слух мав справді гострий, взагалі з них із Толкуновим вийшла непогана пара, капітан бачив на кілометр і далі, немов у польовий бінокль, а Бобрьонок мало не за кілометр, ну, за чверть кілометра, чув у лісі кроки людини.