Фальшивий талісман - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 10

— Не вірте, рознесе по селу, як сорока, — плюнув на землю Гавришків і затер чоботом. — Язиката…

Майор поділився з ним своїми сумнівами: все ж не міг збагнути, для чого жінці бігати вночі до хліва, коли кращого місця для побачення, як у власній хаті, знайти важко.

Голова подумав трохи й пояснив:

— Усе правильно, й ця Параска голову на плечах має. Ми із Степаном, он, бачите, поїхав, — вказав пальцем на кульгавого, який погнав фіру назад до села, — біля Парасчиної хати засідки влаштовуємо. Бандери, якщо прийдуть, то з того боку. Ми там і крутимось…

— І Параска не могла не знати цього?

— Звичайно, очі ж має… Та й не крилися ми від неї. Там за подвір’ям оденок стоїть, то ми в ньому.

— Цієї ночі вартували?

— Ні.

Бобрьонок швидко прикинув: людина з лісу, напевно, не могла знати про засідку — йшла до села й завітала до Параски, а та вже відправила чужинця до хліва, а потім сама подалася туди. Майор перезирнувся з Толкуновим. Справді, були випадки, коли абвер закидав шпигунів на раніше підготовлені явки чи людей із місцевих, які могли використати своїх родичів та знайомих. Запитав у голови:

— А як вона, Параска? Нічого за нею не водиться?

Гавришків стенув плечима.

— Не чув… хоча от що… Я людина тут нова, та дійшло й до мене: був у Параски хлопець. З оточенців… А перед тим, як наші прийшли, зник.

Це вже була принаймні якась ниточка, за котру можна було вхопитися, але майор, підморгнувши непомітно Толкунову, відрізав:

— Пусте… Ті оточенці, які до дівок поприлипали, давно вже в армії. Вибачте, старшина, — потиснув ліву руку Гавришкову, — нам уже час, машина чекає.

Справді, віліс стояв на протилежному березі річки, і шофер навіть кілька разів просигналив, даючи знати, що прибув.

Вони проїхали селом повільно й не криючись, і Бобрьонок із задоволенням побачив, що Параска стоїть на ганку. Жінка провела віліс поглядом, вони проїхали так близько, що Бобрьонок зумів побачити навіть вираз її обличчя — якийсь відчужений і байдужий, а може, це тільки видалося йому, бо Параска навіть махнула їм, і майор підвів руку, відповідаючи на вітання.

Віліс зупинився там, де з лісу на путівець вийшов кульгавий, шофер Віктор витяг досить великий шмат брезенту, розстелив на траві, й розшукувачі простягнулися на ньому, дивлячись, як порається хлопець. Він поставив на брезент повний термос міцного чаю, відкрив бляшанку тушонки, поклав півбуханця хліба — то був пайок, однак Віктор від себе додав ще кілька помідорів і дві цибулини, встиг заскочити в Маневичах на базар, а що таке помідори? Зараз вони коштують копійки, тітки виносять відрами — кажуть, що вродили…

Віктор применшував свою роль в організації додаткової пайки, грошей у нього, як правило, не було, та й які гроші в звичайного єфрейтора, мабуть, стрільнув у когось із знайомих — добра душа, розіб’ється, а зробить приємність.

— Готово, — сказав Віктор.

Толкунов перевернувся на живіт, одбатував великий шмат хліба, витяг ножем з банки тушонку й почав жувати повільно, немов не було виснажливої ночі й голодного дня. Не відриваючись від їжі, запитав у Бобрьонка:

— Вітьку відпустимо?

— Звичайно, щоб машиною тут і не пахло.

Толкунов зиркнув на годинник.

— Дотемна ще лісом походимо.

— Угу, — погодився майор і відкусив половину великого соковитого помідора.

— Я гадаю, — вів далі Толкунов, — ми пройдемо байраком, я там нагледів одне місце, та не встиг обшукати.

З Толкуновим працювати — задоволення. Ні словом ще не перемовились, а вже зрозумів Бобрьонка.

— Ти в хліві засядеш, а я біля Парасчиної хати. Той молодик може раніше прийти, бери його одразу, нам дівка ні до чого, нікуди вона не дінеться, а ось на її ухажора мені хочеться глянути.

— А не краще нам обом біля хати?

— Навіщо?

— Якщо не сам він з лісу вийде…

— А дівка що, даремно шлях до хліва проклала? Всі туди підуть. Я там роздивився, коли поверталися: є місце, звідки й Парасчина хата проглядається, й підступи до хліва. Я тобі на допомогу завжди встигну.

— Встигнеш, — погодився Бобрьонок, — а коли він чи вони до хати прийдуть?

— Ну, з двома я сам упораюсь, — мовив Толкунов, зрештою, Бобрьонок добре знав, що справді впорається. — А якщо їх буде більше, тобі свисну.

— Домовились.

Вони швидко доїли все, що виклав Віктор на брезент, і рушили до лісу. Толкунов узяв круто праворуч, і скоро розшукувачі спустилися в неглибокий, але темний, із струмочком на дні байрак.

Капітан виламав з ліщини куща міцну палицю, розсував нею чагарники, іноді, як справжній мінер, тицяв загостреним кінцем у грунт. Майор ішов метрів за п’ятнадцять від нього протилежним боком байраку, точніше не йшов, а, як кажуть, просувався, вся зона ліворуч од струмка належала йому, і не помітити чогось підозрілого просто не міг.

Вони пройшли, мабуть, із кілометр, байрак тут повертав, починалася досить широка скалубина. Бобрьонок зупинився па мить, орієнтуючись, і тут Толкунова спіткала перша удача. Біля самого струмка помітив на траві жменьку свіжої землі, вона не могла опинитися тут випадково (взагалі нічого випадкового в лісі, на глибоке капітанове переконання, не було й не могло бути), його око відразу зупинилося на цій свіжій грудці, правда, її міг лишити лось чи кабан, однак тварина лишила б і сліди, а слідів не було — жодного сліду, тільки жменька піщаного лісового грунту.

Толкунов опустився на коліна біля грудочки, Бобрьонок одразу помітив це й запитав:

— Щось надибав?

Капітан тільки підняв застережливо руку, розглядаючи землю. Обережно зняв верхній шар — земля була ще волога всередині, не встигла просохнути й розсипатися, отже, грудка опинилася тут недавно.

Толкунов уважно роздивився довкруж. Помітив ледь прим’яту траву й розрізану чимось гострим бур’янину. Підійшов туди, запустив палець під зрізане стебло й підняв шматок дерну. Розгріб грунт і побачив шовк парашута. Лише тоді реготнув коротко й сухо — покликав майора й показав, як диверсант із знанням справи закопав парашут.

— Він вибирав землю жменями й кидав у струмок, — пояснив. — Грудку впустив, якби не вона, ніколи б не знайшли.

В тайнику лежав лише парашут, залишений кульгавим, шовк був розірваний, вони приклали клапоть, знятий з дуба, — все сходилося, і Бобрьонок уперше подумав, що, певно, літак скинув лише одного парашутиста. До того ж шпигуна, який добре знав місцевість.

Майор швидко зорієнтувався. Диверсант зробив невеличкий гак — метрів триста чи чотириста, щоб закопати парашут. Він поспішав зробити це одразу, либонь, у гарячці забув про пошкоджену ногу. Обладнавши схованку, подався до Жашковичів, але тут нога дала про себе знати. Перебинтував її, вийшов на путівець і дістався до хати Параски.

І, можливо, вся ця історія якось пов’язана з оточенцем, що прижився був у молодиці. Бобрьонок згадав розкішне ліжко з нікельованими кулями — вилежувались на м’якому матраці, а тепер… Злість закипіла в ньому, але одразу вгамував себе. Злість не була порадником у ситуації, коли все слід добре обміркувати, взагалі ж вважав, що добрячої порції злості в їхній роботі ніколи не завадить. Не похмурості, як у Толкунова, а злості, яка бадьорить і робить людину рішучішою. Але тепер зітхнув, сів на парашут і мовив, ласкаво перебираючи пучками шовк:

— Ну що, капітане, порядок?

Проте Толкунов не схильний був поділяти оптимізм Бобрьонка.

— Порядок буде, коли цього парашутиста спіймаємо.

— Справа техніки.

— Не подобається мені все це.

— Чого ж, слід маємо.

— Від сліду до діла… А тут усе якось не за правилами. Коли це фріци одного-однісінького парашутиста скидали?

— Але ж сам чув: Карий попереджав — якась незвичайна операція.

— А якщо незвичайна, де підстраховка? Міг цей парашутист розбитися?

— Міг.

— І без рації. Як подасть знак про себе? Гадаю, коли б він був з рацією, заховав би її в тайнику разом з парашутом. Тягнути рацію з собою небезпечно.

— Рацію абверівці могли залишити, — заперечив Бобрьонок. — У тієї ж Параски.