Під завісу - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 2

— Пішли. — Віра просунула руку йому під лікоть, і вони подолали кілька високих сходинок. Дівчина прошепотіла щось поважному контролерові у форменому сурдуті з металевими ґудзиками, той зміряв Андрія, як видалося йому, зневажливим поглядом, і вони пройшли до просторого театрального вестибюля.

У такому великому театрі Андрій був уперше. Зупинився, трохи приголомшений: блискуча паркетна підлога й широкі сходи на другий поверх, високі дзеркала, а далі, у фойє, зручні крісла попід стінами. І святково одягнені люди: жінки у яскравих сукнях, чоловіки в костюмах, білих сорочках з акуратно вив'язаними краватками. А він у звичайній тенісці, й штани на колінах, хоч і прасував удень, пузиряться.

Віра потягла його до входу в залу, вони постояли трохи в дверях, від яких вів прохід, встелений килимовою доріжкою.

Андрій здивувався, побачивши величезну завісу — важка й оксамитова, такої, певно, вистачило б на два десятки завіс для їхнього районного Будинку культури.

Потім вони розглядали фотографії артистів. Віра називала їхні прізвища, а Андрій чудувався, що вона може бачити їх і навіть розмовляти з усіма цими народними й заслуженими, про яких він чув навіть у своєму острожанському закутку.

Віриної фотографії у довгому ряду знімків ще не було, він запитав чому, та дівчина засміялася безжурно й пояснила, що вона ще не артистка, а студійка. Ось закінчить навчання, і якщо її залишать у театрі…

Андрій напевно знав, що залишать, він ані на секунду не сумнівався в цьому, особливо після того, як літній сивий чоловік здалеку всміхнувся Вірі й помахав рукою. Народний такий-то, з повагою пояснила Віра, і Андрій одразу пройнявся до нього симпатією: народний, а вітається перший, і якщо з Вірою рахуються навіть такі люди…

Знову Андрієві на мить зробилося боязко, але дівчина трималася за його лікоть міцно. Впіймавши на собі кинутий покрадьки Андріїв погляд, Віра легко потиснула хлопцеві руку, — вона була розумна й тямуща, його кохана…

Білетер посадив їх у четвертому ряду, сказати б, мало не на покуті, колись Андрій був у Луцькому театрі, сидів у передостанньому ряду на балконі, а тут — у партері.

Після першої дії Віра пішла гримуватися, й уся друга дія була для Андрія зіпсована, він ледь розумів, що діється на сцені, а в антракті навіть не виходив у фойє. Нарешті важка завіса розсунулася, і Андрій розгубився: стільки дівчат на сцені, в яскравих українських костюмах, вродливих, а Віри серед них не видно.

Андрій знав, що й Віра на сцені, шукав її очима й ніяк не міг знайти.

Дівчата почали танцювати, й лише тоді Андрій упізнав Віру, навіть перехопив її погляд і тільки йому адресовану усмішку. Відразу зала й глядачі ніби перестали для нього існувати, здавалося, він був з Вірою наодинці, й зараз вона спуститься зі сцени, підійде до нього — і це ні в кого не викличе подиву…

Після вистави Андрій дочекався Віри біля бокового службового виходу.

Дощ припинився, та кам'яні тротуари були ще мокрі, й у них відсвічували поодинокі ліхтарі. Андрій ішов поруч Віри, дивлячись, як його тінь то випереджає, то відстає рід нього. Знав: Віра чекає, що скаже він про виставу, та не знаходив значущих слів, і все ж, розуміючи, що треба було щось сказати, промимрив розгублено:

— Ти грала чудово!

Віра взяла його за руку й запитала наче не до ладу:

— Ти бачився з Бутурлаком?

Андрій зазирнув їй у вічі. Дівчина похитала головою.

— Не треба, Андрійку. Хіба це гра?

— Але ж…

— Не треба. Як Бутурлак?

Певно, вона мала рацію, і Андрій погодився з нею.

— Володимир Гаврилович у відрядженні, — пояснив. — Десь у районі. Кажуть, днями повернеться.

— Він кілька разів дзвонив мені, обіцявся прийти на виставу, однак не дотримав слова.

— Робота…

— Все одно міг прийти.

— Писав мені, що рідко буває в місті. Усе з бандами воює.

Віра зітхнула.

— Скоро їх не буде.

— А в нас у сусідньому селі ще кількох активістів.

— На що вони сподіваються?

— А-а… — махнув рукою Андрій. — Вони нас ненавидять, їм усе наше — смерть. Ось у спину й стріляють. Так, як Коршун.

— Нам у театр листи надсилають. Пишуть, коли радянські п'єси гратимемо, наплачемося.

— Пусте. Їх жменька залишилась. Я так думаю: хто несвідомо в ліс пішов, давно вже зброю кинув. Есбісти не здаються, а в них руки в крові, нема куди подітися.

— Хай їм грець, — безжурно хитнула головою Віра. — Вітай Пилипа, ми вже прийшли. Оце наш гуртожиток.

Андрій несміливо пригорнув її, Віра гаряче дихнула йому в обличчя, та одразу вивільнилася й задріботіла до брами. Зупинилася на сходах, помахала Андрієві, і той пішов, не здогадуючись, що Віра стоїть біля самісіньких дверей і дивиться йому вслід.

А він ішов і згадував те літо сорок п'ятого року, коли вперше побачив Віру.

Було це в лісовому селі Острожанах на Волині. У Віри померла мати, і батько — полковник, дивізію якого перекидали на Далекий Схід, забрав дочку з дитбудинку й залишив тут у бабусі.

Те літо видалося в Острожанах тривожним. Навколо села блукала бандерівська банда Коршуна. Голові сільради Демчуку, лейтенантові Бутурлаку, який після поранення перебував у Острожанах, стало відомо, що Коршун вночі збирається напасти на села. Чоловіків в Острожанах майже не було — ще не повернулися з фронту, і лейтенант Бутурлак дав згоду на те, щоб двоє підлітків — Андрій і Пилип — узяли участь в обороні села.

В Андрія руки свербіли на бандерівців. Коршун був його дядьком. Крім того, хлопець знав, що в банді перебуває його двоюрідний брат Грицько Жмудь, син острожанського куркуля, котрий втік з гітлерівцями.

Із Жмудями в Андрія були свої рахунки: після смерті матері всю війну наймитував у них.

І ось настала та тривожна ніч.

Бандерівці вийшли з лісу, коли небо вже почало сіріти й востаннє непевно пугикнув сич. Постояли трохи на узліссі, потім троє, розосередившись, рушили до села, а двоє залишились у чагарнику.

Бутурлак вилаявся: Коршун виявився обережнішим, ніж він гадав, і вирішив почати з розвідки боєм.

Коли троє підійшли до рівчака, який ділив луг навпіл, рушили до села й ті двоє, що залишилися.

«Певно, Коршун і Грицько», — подумав Андрій.

Лейтенант повів кулеметом, шукаючи ціль. Добре, що Коршун не залишився на узліссі. Тепер можна буде відрізати їм відступ до лісу.

Головне, аби в оборонців села витримали нерви, щоб підпустили бандерівців до самісіньких хат.

Перейшовши потічок, троє розосередилися ще більше, і це свідчило про кмітливість ворога. Коршун діяв правильно й застраховував себе од несподіванок.

Коли троє наближалися вже до хат, двоє тільки-но перейшли потічок.

Андрій, який лежав поруч лейтенанта, почув, як той стиха мовив:

— Шкода, що вони так розосередились…

З клуні вдарила автоматна черга: першим відкрив вогонь «яструбок» Вербицький і зробив це вчасно, бо одному з бандерівців залишилося всього кілька кроків до спіжарні на сусідній садибі.

Двоє, які щойно подолали потічок, зупинилися. Бутурлак полоснув по них чергою, та не влучив, бо ті побігли назад до рівчака, ще кілька кроків — і заховаються…

Бутурлак послав ще одну чергу, та нараз перед стосом дров, де він примостився, вибухнуло полум'я: хтось із бандерівців кинув гранату.

Лейтенант ткнувся обличчям у дрова, кулемет замовк. Андрій кинувся до Бутурлака, схопив його за плечі.

Бутурлак розплющив очі, прошепотів:

— Здається, мене оглушило… Допоможи Вербицькому!

Андрій побіг до клуні, де засів «яструбок».

Вербицький одразу зрозумів тактику лейтенанта: відрізати бандерівців від лісу. Скосивши першого, він зістрибнув з горища клуні й побачив директора школи Ротача, який біг з сусіднього двору, стріляючи на ходу.

— Вперед, — закричав Вербицький, — бо ті двоє бандерівців уже в селі!

Перестрибнув через огорожу й побачив, як вибухнула граната на подвір'ї, з якого строчив Бутурлак. Кулемет одразу замовк.

До подвір'я метнулась чорна тінь. Вербицький хотів прошити її автоматною чергою, але не встиг: сухо ляснув поодинокий постріл, дивний серед автоматної тріскотняви, й бандерівець упав.