Під завісу - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 11

— Зараз, тільки засвічу, — почулося з-за вікна. Фіранки зсунулися, минуло півхвилини, і за вікном засвітилося. Мало не одразу загуркотів засув, і господар відчинив двері. Стояв на порозі, тримаючи в руці свічку.

Бутурлак прослизнув повз нього в будинок. Старший лейтенант підштовхнув Клімашка до сіней.

— Де Олекса Іванців? — запитав погрозливо. — Тут?

Господар стояв у самій білизні, босий, і свічка тремтіла в його руці.

Мовчав і дивився злякано.

— Як-кий Іванців? — почав затинаючись. — Н-нікого и-нема!

— Олекса Іванців! Той, що ходить з вашою дочкою…

— Та вони пішли… — Клімашко трохи оговтався. Підвів свічку над головою, щоб краще було видно. — Дивіться, нема нікого.

— Хто вдома?

— Я з дружиною.

— Проходьте, — вказав старший лейтенант на освітлений зсередини прямокутник дверей. Увімкнув кишенькового ліхтарика, обмацав променем сіни.

На лавці відро з водою, трохи далі дві невеличкі порожні діжки. З вірьовки звисає якесь лахміття. До стіни приставлено драбину, над нею ляда на горище.

— Стій тут. — Старший лейтенант кивнув Андрієві на вхідні двері, а сам спритно поліз по драбині. Відкинув ляду і, як на навчаннях, спершись на лікті, прослизнув на горище.

— Тут нікого, — з'явився в дверях Бутурлак.

— І на горищі порожньо, — обізвався старший лейтенант.

Він повільно спустився драбиною.

— Огляньте подвір'я, — наказав Бутурлак, — а я поки що побалакаю з господарями. Одягніться, — обернувся до Клімашка, що переступав з ноги на ногу. — І попросіть дружину, щоб підвелася.

Клімашкову просити не довелося — вже стояла одягнута у вітальні. Жінка років за сорок, огрядна, та ще вродлива, з великими очима й високим білим чолом. Клімашко повернувся до кімнати в штанях і сорочці, став поруч з дружиною, наче шукав у неї захисту.

Бутурлак попросив господарів сісти, відсунув лампу на край столу, щоб краще бачити, запитав прямо:

— Був у вас позавчора Олекса Іванців?

Клімашко скоса зиркнув на жінку, та вона дивилася байдуже, і він відповів:

— З Ганною він нашою… любляться… Тамтой Олекса. Ну й приходив…

— Коли?

— У неділю ввечері.

— Де він?

— Та, прошу вас, я й сам не можу потрафити…

— Де він? — підвищив тон Бутурлак.

— Пішли з Ганною. Не знаємо, куди подалися.

— І ви отак відпустили дочку?

— Що малисьми робити? Доросла вже. Нині вони всі розумні стали, що для них батьки!

— Помовч! — раптом втрутилася жінка. — Як чоловіка щось штрикне, — глипнула очима на Бутурлака, — то не знає, що й говорить. Вони з Олексою давно вже побратися хотіли. Ну, Ганна наша. А в неділю він приходить, викликає Ганну на подвір'я, пошепотілися, дочка й каже, що йде з Олексою.

— Куди?

— Я й сама страшенно б цікава дізнатися.

— Так ми ні про що не домовимось. Попереджаю, що йдеться про затримання небезпечного злочинця. — Бутурлак витягнув із сумки папери, підсунув подружжю. — Ознайомтеся й розпишіться. За неправдиві свідчення…

— Та знаємо… — не дав йому закінчити Клімашко. — Та най пан не думає, що брешемо. Бо самі не хотіли віддавати Ганну за цього батяра.

— Давайте по порядку. О котрій годині прийшов Іванців?

— Та пізно вже. Либонь, пополуночі.

— Побалакали вони з Ганною, а далі?

— Зайшли до хати, вона й каже: «Йдемо з Олексою». — «Куди?» — питаємо. А вона: «Напишемо». Мовляв, неприємності в Олекси. А які можуть бути неприємності, що ховатися треба? Я, бігме, й подумав: або кримінал якийсь, або з бандерами… Ось і ви кажете — небезпечний злочинець! А що вчинив?

— Свого часу дізнаєтесь.

— Отож… — Клімашко аж скреготнув зубами. — Отаке насувається на нашу голову! Наче ґазда я, а не фирцик якийсь — кажу, не робіть з мене вар'ята, а вони своєї: треба йти! Ну і йдіть, за спідницю не триматиму.

— Що дочка взяла з собою?

Знову Клімашко перезирнувся з дружиною.

— Та кажи вже, — нахилила та голову.

— Як пішли, я й побачив: рушниці немає. Рушниці й набоїв, вона в мене висіла в тамтій кімнаті, — кивнув на двері праворуч, — либонь, Ганна через вікно передала.

— Ну, а речі які взяли? Продукти?

— Окіст копчений, сала шмат і хліба. Усе, що було, взяли.

— А тобі вже й шкода стало дитині, — втрутилася жінка. — Сала пошкодував.

— А-а… — махнув той рукою. — Хіба шкода? Аби по-людському…

— Які речі взяла Ганна?

— То жінка відає. Кажи, Софіє.

— Які речі, прошу вас? А все, що в дорогу беруть. Білизну, взуття. Зимове пальто й ковдру.

— Тепло ще, для чого пальто?

— Я також запитала. То, каже, така справа: може, й до холодів доведеться побути.

— Де?

— Аби ж то знала…

— Може, до якихось родичів?

— Наші всі у Ставному та Бібрці.

Грюкнули двері, й зайшов старший лейтенант.

— Нікого, — доповів.

Бутурлак нахилив голову.

— І куди ж вони пішли? — допитувався. — До Бібрки?

— Здається, туди… — покосився на жінку Клімашко, та відповідь його прозвучала невпевнено. — Але хто ж його зна…

— А не городами до лісу?

Клімашко заморгав, хотів щось сказати, та дружина заскочила:

— Я вже вам правду скажу. Це він, незугарний, нашу доньку обплутав, а вона така довірлива й кохає. Ловіть же його, може, Ганнусі легше стане. Я чула, до Сарн хотіли їхати. На станцію подалися, а звідти на Сарни. Я надвір вийшла, не почули вони, шепочуться, а Олекса й каже: до Сарн доїдемо, а там видно буде. Тут побачив мене, осікся.

— До Сарн, кажете? — подав голос від дверей Андрій. — А Острожани часом не називав?

— Ні, голубе, Сарни чула, а більш нічого.

Бутурлак подав знак Андрієві, щоб той не втручався. Він уже зрозумів, що саме має на увазі хлопець. Підвівся.

— Якщо дізнаєтесь про місцеперебування дочки та Олекси Іванціва, — сказав офіційно, — негайно повідомте органи держбезпеки.

До Львова повернулися на світанку. Бутурлак відвіз Андрія до гуртожитку, а сам подзвонив додому Яхимовичу.

— Зараз буду, — почув сонний голос у трубці. — Висилай машину.

Вислухавши доповідь, Віктор Едуардович подумав трохи й запитав:

— Отже, вважаєте, що вони вирішили пересидіти в лісі?

— Куди ще можуть податися? Хто знає про острів поміж боліт, де Гриць переховувався з Коршуном? Тільки місцеві жителі, але ж туди ніхто не ходить, болота чорні, небезпечні, кому хочеться життям ризикувати?

— І рушницю взяли… — нахилив голову підполковник. — Дичина там ще водиться.

— Я так вважаю: Жмудь недаремно подався до Ганни. Йому самому на острові не вижити. До навколишніх сіл не потикайся, тут тобі й кінець: хто та й чому? А жінку не запідозрять. Ще й із справжніми документами! До райцентру там кілометрів десять, і раз на тиждень по харчі сходити можна.

— Вирішили! — Підполковник поплескав долонею по столу. — Зараз я повідомлю волинських товаришів, що Гриць Жмудь, певно, десь у їхніх краях, і домовлюсь про вашу операцію. А ви відпочивайте до дванадцятої. О тринадцятій виїдете з оперативною групою.

— Мусимо взяти з собою Шамрая.

— Так. Мені б не хотілося, щоб ви потонули в болоті,

— Можна знайти провідника й серед місцевого населення, та Андрій уже в курсі справи. Я попередив, щоб з гуртожитку нікуди.

— А як на це подивляться в деканаті?

— Він хлопець здібний, надолужить.

— Хочете, щоб я подзвонив?

— Хто ж вам відмовить?

— Гаразд. А ви — спати.

Оперативна група прибула до райцентру ввечері. Заночували в готелі, й о четвертій ранку Бутурлак розбудив людей. «Газик» підвіз їх кілометрів за п'ять-шість до острівця в болотах, далі дороги не було, і група на чолі з Андрієм заглибилась у ліс. Ішли не поспішаючи, та, власне, й поспішати було неможливо: темрява, під чоботами хлюпає вода, доводиться весь час продиратися крізь чагарники. Як знаходив Андрій стежку серед боліт і чагарів, було відомо тільки йому, проте йшов упевнено, лише іноді зупиняючись для орієнтування. За ним легко, мов тіні, пересувалися два автоматники — під час війни хлопці служили в розвідці, потім перейшли в органи держбезпеки: почувалися в лісі, як у власній хаті. Один з них, Валентин Соколов, високий рудий лейтенант, навіть у темряві влучав з пістолета в підкинуту консервну бляшанку. Стріляючи з двох пістолетів, пробивав її обома кулями. Мав виняткову реакцію — розповідали, що колись есесівець цілив йому в спину з кількох метрів, уже спускав курка, та Валентин якось підсвідомо відчув небезпеку, ухилився вбік, куля черкнула лише по шинелі, а Соколов, падаючи, зумів зрізати есесівця автоматною чергою.