Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 33

— Дуже добре розумію! — відповів Вовк.

15

Зранку Фрося варила обід. На перше борщ з пампушками, на друге — вареники з сиром, борщ Фрося варила смачний: батько завжди з’їдав цілу миску та й ще просив. досипати. А вареники з сиром несмачними взагалі не бувають. Тут усе залежить від того, як розкачати тісто. Зумієш зробити його тонким, щоб світилося проти сонця, — вареники вийдуть просто царськими, розкатаєш трохи товстіше — також невелика біда, чоловіки залюбки проковтнуть і такі; смак вареників може визначити пише справжня господиня, а Фрося вважала себе вже справжньою. Мала пуд гарного борошна — з сильної пшениці й дрібно змолотого, — таке тісто можна качати до прозорості, не порветься, коли варитиметься. Та й сметану батько привіз густу, ложка стоїть у глечику. З такою вареник сам стрибає до рота.

Борщ вийшов смачний і запашний, Фрося зварила його на свинячих реберцях та ще й затовкла старим салом з часником — пахло на весь дім, і шкода, що, крім самої Фросі, ніхто не міг насолодитися цим ароматом.

Фрося готувала обід з задоволенням, іноді зиркаючи на годинника. Не тому, що запізнювалась, часу було досхочу, та не могла не квапитися, наче її погляди на годинник мали підганяти стрілки, а вони таки йшли повільно, й Фрося спересердя скаржилася богові на невмолимість часу. Хоча знала: тепер богові молитися не можна, бога нема, Сергій заявив це твердо. Вони не вінчалися в церкві, на їхньому весіллі грав оркестр і танцювали червоно-армійці з бердичівськими дівчатами, потім подали пляшки з морсом та сиропом. Сергій сам не пив горілки й не дозволяв іншим, він витримав півгодинну суперечку з Іваном Івановичем, який хотів, аби Фросине весілля було не гірше, ніж у всіх, — з горілкою та вином і столами з наїдками. Однак Сергій заперечив: він не збирається потурати нездоровим смакам, застілля — пережиток минулого, й не можна заставляти столи наїдками, коли в країні ще багато голодних.

Іван Іванович у душі плював на всіх голодних світу, був переконаний, що голодують тільки ледарі, які не вміють працювати або не мають голови на плечах, але сперечатися з червоним полковником не став, хоч, якщо розібратися, ще зовсім зелене хлопчисько — якихось двадцять шість років…

Іван Іванович мовчав і солодко усміхався зятеві, хоча й поклявся, де тільки зможе, шкодити йому. Але ж ну-віть Фросі не обмовився ні словом. Тепер з розпачем згадував Якубовича, з тим хоч робили спільну справу, з поручиком міг побалакати відверто, випити чарку, а про що балакати з червоним командиром? Про світову революцію? Таж ніколи не буде тої революції, вам би утриматися хоч тут — лише за непу трохи оклигали, а хто вам робить цей неп? Він, Іван Іванович Тимченко з Гольдройзом, ось і виходить: тільки завдяки їхнім зусиллям в країні почали наводити порядок. І існуватиме цей порядок, поки вони хочуть…

Іван Іванович не міг вивершити до кінця свою філософсько-економічну систему, але знав: треба уривати, де тільки можна, крім того, не складати до скрині гроші, особливо паперові. Золото — інша річ…

Он за золоту згарду, яка лежить у нього в схованці, тепер можна придбати біс його зна що, а як прогоріли ті, хто набивав мішки найсталішими царськими асигнаціями!..

Перед весіллям у Івана Івановича відбулася довга а серйозна розмова з дочкою. Фрося хотіла піти до Сергія, кинути дім і батька, боялася, що чоловік якось дізнається і про Почуйки, і про нинішню батькову комерцію. А так — пішла й відгородилася від минулого, почала нове життя.

Але ж, переконав її Іван Іванович, можна влаштуватися так, аби й вовки були ситі, й вівці цілі. Навіщо Сергієві знати, що він у спілці з Гольдройзом? Про це взагалі відомо лише кільком особам, офіційно він заготівельник райфілії, одержує там платню залежно від закупленої худоби. Отже, постачає м’ясо Радянській державі, тобто і червоноармійцям, за що Радянська влада разом з її доблесними охоронцями повинні йому дякувати.

По-друге, вони, селяни з Уманського повіту, після смерті матері спродали хату й придбали будинок у Бердичеві. Тобто Фрося за походженням селянка-незаможниця, що тепер дуже цінується.

Зрештою, чого досягне вона, перейшовши до чоловіки? Тулитимуться в кімнатці, яку він знімає, згодом, можливо, дадуть їм пристойніше помешкання, але спробуй проіснувати на зарплатню навіть командира полку! На харчування ледь вистачить, а Фрося звикла не обмежувати свої потреби, не рахувати копійки від зарплати до зарплати, у неї комора завжди ломилася від солінь та копчених окостів, не кажучи вже про сало, крупи та борошно.

Усе це Фрося знала й сама, без батькових напучувань, та не могла позбутися душевної тривоги, боялася, що батько словом чи навіть поглядом викаже себе, бо характер має крутий і не зможе в усьому підтакувати Сергієві. Тому й поставила умову: будинок ділять навпіл, у них своя половина й свій окремішній вихід. Обідати батько може в них, зрештою, не так це часто буває, раз чи двічі на тиждень — вовка ноги годують, й заготівельники днюють і ночують по селах.

Іван Іванович скреготнув зубами та погодився. Не мав іншого виходу, але вирішив, що це ненадовго: скоро почне все розвалюватися, влада обов’язково поміняється, а там подивимось… Якщо зять поведеться розумно, можна й пригріти, якщо ж виявиться бовдуром — не шкода, Длугопольський з Грунтенком з задоволенням поставлять його перед чотою своїх вояків…

Але Фрося не знала про такі далекоглядні батькові плани, їй здавалося, що тільки тепер почала жити, дивувалася, як могла існувати без Сергія: він уособлював усе — і чоловіка, і владу, і бога, нарешті, а чим не бог — високий, статуристий, вродливий, розумний і добрий, а головне, закоханий у неї, це вона знала точно, зазираючи чоловікові щоранку у вічі.

Борщ устиг трохи настоятися, коли на ганку почулися тверді Сергієві кроки. Фрося зиркнула в люстерко й закинула косу на груди: чоловікові подобалося її довге й густе волосся, він занурював у нього обличчя, і тоді Фрося була певна, що Сергій забув і про свій кавполк, і про отаманів, і про фураж для коней, і про нараду червоних командирів, на яку має днями поїхати до Житомира. У такі хвилини він існував тільки для неї, а вона для нього, і Фрося була переконана: так буде вічно.

Сергій скинув у передпокої пас з шаблею та наганом і зазирнув на кухню, жадібно втягуючи аромат борщу.

— Зголоднів? — аж засвітилася Фрося. — Зараз я тебе нагодую так, як не годував ніхто у світі.

— Ну, це не так важко зробити, — посміхнувся Сергій. — Не розніжений.

Справді, все його попереднє життя пройшло в нестатках. Батько працював на цегельні в Києві, загинув відразу в чотирнадцятому році, мати померла ще раніше, Сергія взяла на виховання тітка, проте руки до нього не доходили — він пішов учнем слюсаря до залізничного депо, і цей крок визначив усе його подальше життя. У депо діяв сильний більшовицький осередок, хлопець пристав до нього, спочатку розклеював антивоєнні листівки, потім був членом робітничої боївки, після Жовтневої революції разом з робітниками виступив проти Центральної ради, пішов до Червоної Армії. Командував чотою, потім ротою, у війні з білополяками вів у бій ескадрон, виявив неабияку хоробрість, його нагородили орденом Червоного Прапора й призначили командиром кавполку. Командир полку в двадцять п’ять років — та всі сприйняли це як належне: революцію робили й захищали молоді.

Фрося насипала повну миску борщу, підклавши в неї реберець, сіла навпроти Сергія, сперлася на стіл ліктями, дивилася, як береться до їжі.

— А ти?.. — запитав Сергій.

— Не голодна, — відповіла коротко, бо й справді їсти не хотілося, одержувала насолоду, спостерігаючи, як чоловік сьорбає гарячий пахучий борщ. Зголоднів і нетерпеливився, обпікається, та сьорбає, усі чоловіки такі нетерплячі, їм треба все швидко, аби все минало в круговерті, й нема часу зупинитися, огледітися, уважно подивитися на кохану дружину. Ну, подумки попросила Фрося, зупинись і поглянь на мене, ну, втратиш якусь хвилину, але ж побачиш, як я кохаю тебе…