Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 2

Марія Данилівна заперечливо замахала руками, та полковник вів далі твердо:

— Ми дорослі люди й маємо дивитися правді у вічі. Поки в мене були кошти, якось не зазирав уперед, а бути дармоїдом для мене нестерпно.

— Однак ви не зареєструвались, як колишній офіцер!

— Відсиджу, скільки належить. Багато не дадуть: у білій армії не служив і в заколотах участі не брав.

— Так вони й розбиратимуться…

— Чи пан, чи пропав — двічі не вмирати.

— Не пущу! — схопила брата за руку Марія Данилівна, однак той легко вивільнився і підвівся. Обвів рукою простору й гарно вмебльовану вітальню.

— Парадокс, та я почав пліснявіти в цій сонячній оселі.

Микола Прокопович гнівно зсунув брови й зауважив:

— Не гарячкуйте, мій дорогий, дослужилися до полковника, а офіцерської витримки так і не навчилися.

— Який я офіцер? Інженер в полковницькому мундирі…

— Сподіваєтесь, більшовики оцінять ваші інженерні таланти? Та в них же розруха, заводи стоять, і це один з вирішальних наших козирів. Повірте, Совдепія доживає останні місяці, моє політичне чуття підказує це.

— На що ж ви розраховуєте? Генерал Врангель навряд чи знову зважиться на інтервенцію, а іншої реальної сили, здатної повалити більшовиків, я не бачу.

— Революція! — з пафосом вигукнув Василенко. — Вона назріває зсередини, хіба не відчуваєте? Більшовики чіпляються за владу з останніх сил, вигадують різні непи, аби хоч трохи відстрочити свій кінець, але антибільшовицький переворот неминучий, і тоді знадобляться такі люди, як ви, полковнику. Не петлюрівці з їхніми абсурдними гаслами незалежності й не денікінці, у яких руки в крові, а помірковані військові й політики, котрі дадуть народові давно очікувану демократію.

— Дивуюсь я вам, Миколо Прокоповичу, — заперечив Олег Данилович, — ви шукаєте підтримки в мене, царського полковника, але ж до революції вас самого піддавали остракізму, навіть заарештовували вас з братом, хоч і належали ви з ним до діаметрально протилежних за переконаннями партій. Ви, здається, до кадетів, а Костянтин Прокопович був соціал-демократ…

— Меншовик, — уточнив Василенко.

— Я погано розуміюся на політичних відтінках партій.

— Однак більшовиків уже встигли розкусити?

— Принаймні збагнув, чого вони прагнуть.

— Чого ж?

— Сильної і безкомпромісної влади пролетаріату.

— Вас це влаштовує?

— Ще не дозрів до категоричної відповіді.

— Нічого, візьмуть за барки — швидко дозрієте. А нас ця влада не влаштовує, як не влаштовує і кінцева мета більшовизму. Насмілюсь твердити, не тільки мою партію, а всі партії Росії. Розумієте, всі, починаючи від октябристів і кінчаючи меншовиками, навіть лівими есерами, всі ми зараз в одному блоці. На жаль, пізно дійшли до цього. Якби Керенський мав більше кебети й міг ударити кулаком по столу, все було б зовсім по-іншому, ми прийшли б до демократії без бунтів і громадянської війни, наслідки яких ще й досі терзають багатостраждальну Росію.

Олег Данилович подивився на Василенка з цікавістю і подумав: професорський пафос, якого набув з роками, незнищенний і виявляється у всьому. Певно, на кафедрі Микола Прокопович неповторний: у міру розкуйовджений, із зсунутою на бік смугастою краваткою й палаючими очима…

А вдуматися: проголошує банальні істини, заяложені ідеї — він інтерпретатор, можливо, інтерпретатор здібний, але ж ніколи не мав власних оригінальних думок та ідей, що, зрештою, і відрізняє його від справжнього вченого.

— На тому тижні я зустрів на Хрещатику Василя Семеновича Левицького, — сказав Олег Данилович, — мусите знати його: служив у департаменті освіти. Був він у Москві й бачився з давніми приятелями. Розповідають: граф Бобринський працює в Парижі таксистом, а генерал Воронов, мій колишній командир дивізії, став кравцем. Пішов у офіціанти, а потім вивчився на кравця, кажуть, непоганий майстер і заробляє добре. Йому б і раніше годилося бути кравцем, а він — столбовий дворянин, закінчив Пажеський корпус, та й ще в Петербурзі руку мав, у генерали за вуха витягли, дивізію дали, а він половину її поклав у Пінських болотах.

— Іронія долі, — стримано докинув Микола Прокопович.

— Яка там іронія! — спалахнув Олег Данилович. — Просто дорвалися до корита, пхалися один перед одного — звання й чини, голуба кров! Хіба ви самі не виступали проти цього в Думі?

— Граф Бобринський — простий шофер! — округлила очі Марія Данилівна. — Жахливо!

— Світ від цього не змінився й каштановий цвіт не осипався. Невідомо, хто корисніший: полковник у білих рукавичках чи простий слюсар? Принаймні — і червоні довели це — слюсарі можуть командувати цілими дивізіями, а от не кожний полковник зуміє полагодити звичайний замок.

Микола Прокопович зиркнув на бездоганно відполіровані нігті Олега Даниловича й мовив не без єхидства:

— Тому, хто звик щоранку голитися й доглядати свої нігті, навряд чи сподобається шурувати вугілля в паровозній топці.

— Звичайно, ми раби своїх звичок. Згоден: важко відмовлятися від усталеного й нажитого, та що вдієш — треба.

— Самі кладете голову на гільйотину?

Марія Данилівна зазирнула братові у вічі.

— Це — спалах! — заявила безапеляційно. — Спалах емоцій. Ти заспокойся, Олег. Сьогодні підемо на Володимирську гірку, забув, що обіцяв мені?

— Й дивитимемось на Дніпрові простори — Чернігівську губернію нашу рідну, де під Бобровицею колись мали маєток. Так собі, поганенький, лише чотириста десятин, жебраки порівняно з Терещенком, але ж поміщики і ви, шановний Миколо Прокоповичу, полюбляли приїжджати туди з дружиною, хоча й виголошували промови проти поміщицького свавілля.

— Сьогодні ви не в настрої, — образився Микола Прокопович. — Навіть більшовики за розподіл праці та різну платню за неї. А я все своє життя працював, не шкодуючи сил.

— Старигани в розшитих золотом мундирах, члени Державної ради, певно, також уважали, що працюють, не шкодуючи сил, на благо Росії.

— Дозвольте, — спалахнув Микола Прокопович, — це не-достойний натяк!..

— Вибачте, я не хотів порівнювати вас з придворними балабончиками. Ллє ж ви звикли до достатку, служниці, візників і ситих обідів. А токар Семен, що живе в підвалі, працює не менше за вас, а недоїдає.

— Пхи, Олежку, — закопилила губу Марія Данилівна, — таких, як Микола, в Києві можна по пальцях перерахувати, а простих робітників… Ти висловлюєшся, як комісар на мітингу.

— До речі, комісари на мітингах не проголошують дурниць — інакше б їх не слухали.

— Здається, полковнику, сьогодні ви встали з лівої ноги, — підвівся Микола Прокопович, не приховуючи, що ця розмова дратує його.

Полковник хотів щось сказати, та Марія Данилівна подивилася на нього прохально, й він лише безнадійно махнув рукою.

2

Фрося поралася на городі, зрідка позираючи на сусідський будинок. Садиби розділяла вузька смужка невисоких порічкових кущів, і все, що відбувалося на обійсті поруч, впадало в око. Батько давно вже збирався поставити дерев’яний паркан, та руки не доходили: їздив по навколишніх селах, скуповуючи в селян худобу, й перепродував Йоні Гольдройзу — колишньому купцеві першої гільдії, нині власникові ресторану в Бердичеві. Нарешті справдилися Тимченкові мрії: неп відкрив нові можливості, певно ж, не такі, як колись, але й Гольдройз мав до революції ресторан і магазин у Житомирі та, подейкували, торгував навіть з іноземцями, Берліном чи Парижем, а тепер сидить у Бердичеві й задоволений. Щоправда, казав Іванові Івановичу, ідо веде переговори про організацію на паях якогось акціонерного товариства в Києві, запрошував до компанії і Тимченка, однак Іван Іванович поки що утримався — дай боже, щоб чекісти, або депеушники, як їх називають тепер, хоч трохи забули про Козачу раду та його участь в її діяльності…

І треба ж так уклепатися: старий вовк, сивий і досвідчений, сам їздив по селах, вів розмови, умовляв, переконував, складав списки, щиро вірив, що піднімуться весною і повалять совдепи, видав навіть Фросю за петлюрівського офіцера, метушився, мов хлопчисько, а спитати б, навіщо? Де Козача рада й сотники та полковники, не кажучи вже про головного отамана Петлюру? Дяка богу, сам ледве втік, інших розстріляно чи посаджено у в’язниці, а він — тьху, тьху! — придбав у Бердичеві кам’яний будиночок з садком і юродом, та й їхнє товариство з Гольдройзом міцніє та розширюється. Бо кожен після розрухи й голоду прагне красивого життя — випити й закусити в ресторані з дзеркалами, хоч інколи, бодай раз на місяць, посидіти в залі за столиком, побачити ввічливого офіціанта, послухати музику — одне слово, почуватися якщо й не паном, то підпанком. Десь у райфілії чи якійсь іншій радянській конторі гнеш спину перед завідуючим чи комісаром, а тут, у Йони Гольдройза, сам собі комісар, і офіціанти схиляються перед тобою.