Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 18

Сергій і справді сказав те, що хотілося:

— Ти дуже гарна, Фросю, я ніколи не бачив такої вродливої, для мене ти найкраща і… виходь за мене заміж.

— І я кохаю тебе, — одповіла Фрося відразу й ніскілечки не вагаючись, — я покохала тебе в ту хвилину, коли побачила.

Сергій обняв її за плечі, повернув до себе й запитав:

— Будеш моєю?

Замість відповіді Фрося підставила йому губи. Сергій цілував її довго й солодко, і Фросі здалося, що вона цілується вперше в житті, що не було ні Якубовича, ні жахливої ночі, коли бігала рятувати поручика в Таращу, взагалі нічого раніше не існувало, все це примарилося їй, наснилося в жахливому сні, а щастя поруч, воно русяве, сильне, з синіми “разговорами” на гімнастерці…

Та все ж згадка про поручика Якубовича трохи протверезила Фросю, вона відірвалася від Сергієвих вуст і вже зовсім зібралася розповісти про все, що трапилося з нею, та в останній момент злякалася і промовчала. Однак коли Сергій запитав, чи скоро вони поберуться, хоч і кортіло відповісти “завтра”, сказала розважливо:

— Не поспішай, любий, я хочу звикнути до тебе.

— Але ж сама сказала: кохаєш…

І знову Фрося згадала, як пообіцяла Якубовичу першого ж вечора прийти до нього, і цей спогад болем обізвався в її серці. Проте подумала: тоді вона була зеленим і недосвідченим дівчиськом, а тепер життя навчило її всього — вона звідала і чоловічу зрадливість, і людську жорстокість та підступність, і милосердя. Затулила Сергієві рота долонею і попрохала:

— Не будь таким нетерплячим.

Та Сергій не здався:

— Чого чекати?

— Дай мені час приготуватися… — туманно відповіла Фрося. Не могла пояснити, що саме в неї на душі, що повинна мати хоч кілька днів, аби збутися тягаря на серці й увійти в його життя з чистим сумлінням.

Сергій запитав:

— Через тиждень?

— Наступної суботи. — І знову Фрося згадала вінчання в Насташківській церкві, священика в золотій ризі, відчула солодкий запах ладану — тепер у них не буде бучного свята, просто розпишуться у виконкомі. Фрося уявила, як нахиляється над столом, розписується у товстій зшитій звичайним шпагатом книзі, й від цього стало сумно. Адже любов слід якось освячувати, надягати обручки на пальці, проголошувати високі слова — й для чого більшовики відмовилися від шлюбної урочистості? Адже Сергій більшовик, червоний командир, по-старому полковник, кохає її так, як кохали сто чи двісті років тому, а свідком цього стане заяложений зошит з мотузками.

Мабуть, Сергій збагнув, що саме бентежить Фросю, бо сказав:

— Я попрошу хлопців з оркестру, й вони зіграють на нашому весіллі.

Фрося вдячно прихилилася головою до Сергієвого плеча. Так і сиділи вони мовчки — принишклі та умиротворені…

Тепер, згадавши щасливі хвилини на лавці під духмяною бузиною, Фрося з ненавистю зиркнула на хвіртку, що ляснула за Вовком. Ходять тут всякі — й чого їм потрібно?

І Вовк відчув полегшення, коли хвіртка зачинилася за ним. Ось тобі й Фрося — Тимченкова дочка, дружина поручика Якубовича! Його запеклий ворог! Покрутив головою, все ще не вірячи. Якщо вже Фрося вигнала його, то їхні справи значно поліпшились. А у Фросиній щирості не сумнівався: он як зблиснула очима — клята молодичка, вродлива й розумна…

Вовк ще раз покрутив головою: у таку можна закохатися з першого погляду, й вій, можливо, закохався б, якби не служба.

Ресторан “Фіалка” закликав відвідувачів величезною вивіскою на непоказному одноповерховому будинку. Скромну фіалку на ній, щоправда, потіснила величезна пляшка, з горлечка якої у підставлений келих лилося спінене шампанське, хоча так і лишалося таємницею, як міг роздобути навіть всюдисущий Гольдройз французьке шампанське у богом забутому Бердичеві…

Вовк штовхнув двері “Фіалки” впевнено, як багатий відвідувач, хоч не мав грошей навіть на скромну ресторанну вечерю. Швейцар у фірмовому кашкеті (здається, такі носили раніше пожежники) шанобливо схилився перед ним, хотів узяти кепку, проте Вовк по віддав її — зміряв швейцара зневажливим поглядом і запитав суворо, наче був принаймні податковим інспектором:

— Де Гольдройз?

— Відпочивають-с… — догідливо пояснив швейцар. — Зволили пообідати й замкнулися в кабінеті.

— Де?.. — ступив до внутрішніх дверей Вовк.

— Але ж звеліли не турбувати-с…

— Розбуди! — наказав Вовк.

— Як доповісти? — поцікавився швейцар, хитро зиркнувши на Вовка.

— А це вже моя турбота.

— Слухаюсь… — швейцар подав Вовкові стілець і зник, ще раз уклонившись.

А Вовк подумав: скільки ще таких уламків минулого існує в їхньому новому житті, і збираються вони вечорами тут, дивляться в ці дбайливо протерті дзеркала, п’ють і жеруть, танцюють, сміються, лають совдепи, сподіваються повернути старе… Нічого: хай ще трохи повеселяться, усьому настає кінець, і колись ми перетворимо це непманівське кубло на зразкову робітничу їдальню.

Швейцар з’явився нечутно.

— Просять-с… — повідомив і розчинив двері перед Вовком. — Коридором праворуч останні двері.

Гольдройз сидів на дивані й солодко потягувався: либонь, усе ж устиг трохи подрімати. Зміряв Вовка проникливим поглядом. Мабуть, сподівався побачити когось іншого, і чоловік у ношеному піджаку й пом’ятій кепці не викликав у нього поваги. Посуворішав і запитав невдоволено:

— Чого хотіли?

Вовк не відповів одразу, дивився вивчаюче. Гадав, що побачить такого собі зачучвіреного містечкового єврея з пейсами у чорному сурдуті, а на дивані сидів чоловік у сірому гарного крою костюмі, білій крохмальній сорочці із смугастою краваткою, огрядний, але обличчя не червоне, а бліде, очі вирласті, живі, й смужка кавказьких вусиків під прямим, зовсім не єврейським носом. Чоло високе й благородні сиві скроні. З таким слід бути обережним: покладеш пальця до рота — відкусить…

— Ми з вами незнайомі, — пояснив Вовк, хоч це й так було зрозуміло. — Прапорщик Вовк до ваших послуг.

— А я не потребую ваших послуг, — обізвався Гольдройз, гостро зиркнувши на Вовка.

— Певно, так само, як я — ваших. Проте мені конче потрібно побачитися із своїм давнім знайомцем Іваном Івановичем Тимченком, і Фрося сказала, що тільки ви знаєте, де його можна здибати.

Очі Гольдройза похолоднішали. Однак посилання на Фросю зменшило його підозру, бо не вказав Вовкові на Двері, а запитав:

— Звідки ви, прапорщику, знаєте Івана Івановича?

— А ми з Тимченком з Насташки… І він довіряв мені…

Гольдройз невдоволено стиснув пальці так, що побіліли суглоби. Відповів, дивлячись спідлоба:

— Ну й дурень, що довіряє.

У глибині душі Вовк погодився з цим розумним і досвідченим Гольдройзом, проте одказав упевнено:

— Він знає, кому можна довіряти, а кому й ні.

— Так, Іван Іванович голову має, — погодився Гольдройз, хоч це й суперечило його попередньому твердженню. Він подивився на Вовка вивчаюче й поцікавився: — Їсти хочете?

— Хочу, — аніскілечки не засоромився Петро.

— А грошей нема?

— Трохи ще маю.

— Побережіть, згодяться. — Опасистий Гольдройз підвівся з зусиллям, наче його мучив радикуліт, потягнувся розминаючись. — Ідіть зі мною.

Він провів Вовка до кімнатки, де вміщувався лише столик, стільці й шафка з посудом, зник на хвилину, потім умостився навпроти Петра, сперся підборіддям на підставлені долоні — дивився, наче вмів читати думки.

— На мілизні, прапоре? — запитав зненацька.

— По-моєму, це видно й не такому проникливому чоловікові, як ви, — підлестив Вовк.

— Угу, — кивнув Гольдройз. — І сподіваєтесь на Ванька Ваньковича? У компаньйони не візьме…

— У ресторанщики не гожуся!

— Не гарячкуй, прапоре! — вирласті Гольдройзові очі зблиснули застережливо.

Офіціант у білому фартусі приніс повну тарілку гарячого борщу й шматок чорного хліба. Вовк таки зголоднів і не крився перед Гольдройзом, їв жадібно, сьорбаючи й мружачись від задоволення. Потім віддав належне й печені. Гольдройз сидів мовчки, почекав, поки Вовк доп’є компот, запитав: