Скіфська чаша - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 8

Вітерець розгойдав ковилу, вона лоскотала Агалові щоку, хлопець розкинув руки й дивився на степового орла, який нерухомо завмер у небі; слухав дзвін жайворона, вічну пісню, котра розм’якшує серце й западає в душу навіть суворим воїнам; здалося, почув дихання кургану, немов хтось заворушився у високій могилі. Запахло сирою землею, й зробилося щімко: все ж жахно лежати у вічній темряві, і слава богам, які забирають людей після смерті в свої краї.

Як там? Чи пахне полином і чи співають жайворони?

Знову заіржав буланий, і десь далеко в степу відгукнувся кінь. Агал невдоволено підвівся — хотілося самотності, і хто насмілився порушити її?

Вершник у степу був один, либонь, він здалеку побачив Агала на вершині кургану, кінь наближався швидко, і скоро Агал впізнав рудого жеребця Савії. А вона махала йому рукою, щось кричала. Не лишила коня внизу, а так і злетіла на ньому вгору. Розчервонілася від швидкої їзди, жеребець важко дихав, біла піна вкривала мокрі від поту боки, вони обоє — жінка й кінь — були гарячі й збуджені, і Агалові чомусь зробилося соромно за своє душевне умиротворення.

— Я шукала тебе, — нахилилася до нього з коня Савія, — і якийсь пастух вказав дорогу…

Агал згадав хлопця з довгим батогом і вовчу шкуру.

— Так, Вовран, — ствердив.

Савія погладила жеребця по шиї, заспокоюючи його.

— Ти втік так рано… — поскаржилася. — Хіба зі мною тобі погано?

Агал промовчав. Та й що міг відповісти? Все одно вії і завжди з нею: і тоді, коли самотній скаче пустельним степом, і коли стоїть на кургані й бачить, здається, тільки богів та орла в безкінечній блакиті. Її темні очі завжди сяють йому, і добре, що Савія знайшла його.

Взяв Савієвого жеребця за повід. Кінь відчув тверду руку й одразу присмирнів — Агал звів його з могили її свистом підкликав буланого. Той скосив червоне розгніване око на рудого, але на всяк випадок тільки показав зубі й форкнув. Агал скочив на нього, кінь закрутився на місці та хлопець приборкав його.

Сонце вже піднялося, й курган тепер не здавався таким величним, як кілька хвилин тому, — звичайна висока могила, й жайворон, яких тисячі, на те він і жайворон, щоб метляти в небі й дзвеніти там, а степ запах не полином, а різким кінським потом…

Агал пустив коня. Все ж запах поту та повсякденні клопоти не затьмарять йому степової краси.

Їхав поруч з Савією не поспішаючи, — коні йшли кроком; жеребці вже примирилися один з одним, вони тільки спочатку виказували характер. Савія розповідала, що їй стало зимно, коли Агал вранці втік до кургану, тепер вона просто не може без нього, либонь, це недостойно справжньої жінки, котра не має права нічим зв’язувати чоловіка, та все ж ніяк не переможе себе: їй тоскно самій і самотність лякає її.

Яка ж самотність, заперечив Агал, вона завжди серед людей, у неї подруги, рабині, все в неї є, навіть найкоштовніші грецькі прикраси, можливо, колись він сам викарбує їй золоту пектораль чи сережки — недарма ж вчився в греків і має високе звання майстра.

Савія не згодилася: коли не вистачає чоловічого тепла, ласкавого погляду, жінка може бути самотньою навіть у гурті людей. Саме тому й скочила на коня та подалася в степ — чи не гнівається за це на неї Агал?

Той тільки посміхнувся: хіба можна сердитися на кохану жінку?

Вони їхали вздовж глибокої степової балки, порослої густим чагарником, — раптом буланий затривожився, притиснувшись до рудого. Агал натягнув повід, приборкуючи коня, але той рвонув уперед, либонь, це врятувало Агалові життя, бо з-за кущів вилетіла стріла і, ледь не зачепивши Йому плече, впала на траву.

Першої миті Агал не збагнув, що сталося, й озирнувся — хотів побачити, звідки стріляли.

— Уперед! — вигукнула Савія і, схопивши буланого за повід, вдарила його канчуком.

Друга стріла не наздогнала їх — встигли від’їхати на безпечну відстань і там зупинилися.

— Засідка, — розгублено мовив Агал, — але ж хто?..

— Ворог, — переконливо ствердила Савія.

— Звідки тут ворог? По всьому степу — наші табуни, й пастухи помітили б.

— Стріляли, й двічі…

Агал пошкодував, що не взяв зброї, — хоча, поки дістався б вибалка, міг бути поцілений стрілою. Пильно вдивлявся в кущі — там ворухнулася гілка, а може, тільки здалося, й ранковий вітерець розгойдує її?

— Поїхали, — сказала Савія рішуче, — хтозна, скільки їх там…

Агалові кортіло розправитися з розбійниками, але що міг учинити? Рушив за Савією, озираючись, однак нічого не помітив.

Через кілька хвилин побачили табун і пастуха, з яким Агал розмовляв на світанку. Підкликали його. Пастух спішився, стояв, знявши шапку, але не схиливши голову. Чомусь це сподобалося Агалові, й він мовив:

— Здається, тебе звуть Вовраном? Слухай мене уважно, пастуше. Хтось щойно стріляв у нас із того вибалка, — махнув рукою на схід. — Не бачив чужинців у степу?

— Ні, — одповів пастух упевнено.

— Але ж стріляли…

Вовран посміхнувся.

— Хіба ворогом може бути тільки чужинець? — запитав, наче ствердив.

— Ти казав, що хочеш служити мені?

— Хочу.

— Дізнайся, хто заховався в кущах.

— Дізнаюсь! — Пастух легко скочив на коня.

— Увечері я чекаю на тебе! — крикнув навздогін Агал.

Але до вечора чекати не довелося. Ще сонце стояло високо в небі, коли Савія покликала Агала. Він лежав на повстяному килимку в тіні від кибитки — щойно пообідали, час полудневої спеки вважався найкращим для відпочинку, і всі, хто міг дозволити собі це, спали в холодку.

Агал не спав. Спека не втомлювала його — загартував вогонь плавильних печей, знемагав від неробства, в такі хвилини особливо сумував за Ольвією, гамором у Понтакловій майстерні, навіть за безладдям, яке нібито існувало в ній, — насправді ж кожен знав своє діло, і старий грек суворо стежив, щоб ніхто не байдикував. Агалові часто снилася Ольвія, здавалося, відчував запах розпеченого металу, бачив, як оживають бронза чи срібло під людськими руками. І як народжується малюнок…

Агал розчистив від трави трохи землі під кибиткою, гострим наконечником стріли намалював свого буланого — кінь іржав, задерши голову, і вітер грав його довгою гривою..

Хлопець простягнувся на килимку. Малюнок сподобався йому — перенести б на бронзу… Але завтра кибитка рушить далі, й дощі та вітри дуже скоро зітруть з землі буланого, а наступної весни трава знову виросте тут — ніщо й не нагадуватиме про малюнок…

Від цієї думки стало сумно. Агал хотів затерти малюнок, та все ж утримався, навіть почав домальовувати поруч буланого кибитку, чомусь вона вийшла маленькою, певно, тому, що залишилось мало місця. Агал уже потягнувся, щоб стерти її, але нараз побачив, що саме так він ще ніколи не малював: буланий стояв поруч, міг торкнутися коня рукою, а кибитка губилася в далечині, все було так, як насправді в степу, не плоско, як на карбуванні, — серце обірвалося в Агала, тремтячою рукою торкнувся намальованої кибитки й зрозумів, що він нарешті хоч трохи осягнув величезний секрет малювання, не розгаданий навіть греками…

Сидів і дивився на малюнок, не в силах повірити, що це створено ним, і саме в цей час Савія покликала його.

Відгукнувся неохоче, навіть роздратовано, але, почувши, що зі степу прискакав Вовран, виліз із свого затишного куточка.

Переможна усмішка грала на обличчі пастуха, і Агал Збагнув, що той даремно не витрачав часу.

— Ти вистежив їх? — запитав нетерпляче, одразу забувши і про малюнок, і про чудесний закон, відкритий ним,

— Так, — нахилив голову Вовран.

— Хто?

— Їх двоє. І не чужинці.

— Хто саме? — Агал аж притупнув ногою од нетерпіння.

— Їхні коні стояли в кінці вибалка, вони хотіли непомітно втекти, але ніщо в степу не може сховатися від Воврана.

— Так, — погодився Агал, — пастух мусить бачити все.

— Вони зробили величезний гак, — пояснив Вовран, — а я не міг наблизитися до них. Не бачив їхніх облич, але помітив, куди їдуть, і запам’ятав їхніх коней. Вони подалися до Соратового тирла й розмовляли з самим Соратом.