Скіфська чаша - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 4

— Може, колись ти почуєш ім’я свого учня, — мовив не-визначено, — якщо не ти, то Анаксагор чи його сини… — Він підважив на долоні чашу роздивляючись. Очі в нього за-світилися, лагідно подивився на племінника. — Маєш гарне око, — ствердив переконано, — і не забув своїх!.. Ти справжній скіф, Агале, хоч і ніхто й не повірить, що ця чаша — не грецька.

— Бережи її, вона коштує великі гроші, — вставив Понтакл. — Може, більше, ніж табун найкращих кобилиць.

— Що — табун… — похитав головою цар… — Коні в мене нелічені, і військо моє непереможне. Землі наші до самого кінця світу, й недаремно ми вклоняємося змієногій богині Артімпасі. Вона пройде всюди, степи — її дідизна, вона допомагає тільки нам, бо й вона, і ми — народилися в степах, і вони вічно будуть наші.

— Кожному своє, — погодився грек, — а ми звикли жити біля моря, воно — наші дороги й наш захисник. А наскільки ти, Скіпуре, затримаєшся в Ольвії? — запитав нараз.

— Недовго.

— Чому ж? Погода чудова, завтра чи післязавтра прийдуть кораблі з Херсонеса, обіцяли привезти позаторішнього таврійського вина, а воно аніскілечки не гірше за грецьке.

— Ні, — похитав головою Скіпур, — два — три дні — й годі. Завтра на базарі мої люди розпродадуть товари й збиратимемось.

— Що привезли? — блиснув очима грек.

— Зерно й мед.

— А хутра?

— Трохи є. Я накажу, і тобі першому покажуть усе найкраще.

Грек підвівся й попросив дозволу йти. Скіпур кивнув, і Понтакл у супроводі рабів почав спускатися по сходах. Агал гадав, що саме тепер цар почне розпитувати його про два останні роки в Ольвії, проте Скіпур сидів, стомлено схиливши голову. Трохи сп’янів, йому хотілося спати, і справді, цар простягнувся тут же на подушках і одразу заснув.

Вранці Агал пішов на базар, що вирував за міськими стінами в захищеній від вітрів улоговині.

Хлопець пройшовся вздовж краю базару, заваленого невиробленими шкурами. Кілька Агалових одноплемінників порядкували тут. Були вони дивно схожі один на одного — огрядні, широколиці, з довгим м’яким рудуватим волоссям. Між горами шкур снували осліплені раби. Вони орієнтувалися тут зовсім вільно, і Агал згадав розмову з одним із скіфських купців, який цілком серйозно твердив, що сліпий раб з роками стає незамінимий — своїми пучками починає відчувати всі вади шкури: де вона побита гедзем, а де пошкоджена при здиранні. Агал навіть пошукав очима, чи випадково не той самий купець так жваво торгується з кількома греками — розмахували руками й щось доводили один одному. Але, звичайно, голубоокий купець не міг бути Агаловим знайомим, той помандрував угору Борисфеном півроку тому, а коли боги Папайос і Табіті будуть милостиві до нього, йому знадобиться не менше року, щоб повернутися до багатолюдного ольвійського ринку. Якщо взагалі повернеться: в дорозі підстерігають хвороби та стихійні лиха, не кажучи вже про ватаги розбійників, котрі тільки й мріють заволодіти майном багатого купця.

Поруч греки торгували вже готовими м’якими шкірами. Вони вичиняли їх тут же, в Ольвії, або ж возили до Херсонеса чи Пантікапея, де був не такий великий скіфський завіз. Ціна на шкіру зростала втричі чи навіть більше, але скіфи все одно охоче йшли на такий обмін. Вони мали великі кінські табуни, незліченні отари овець, а волів ніхто ніколи не рахував. Худоби в них — що піщинок на морському березі. Було б сили довезти сюди хоч невеличку частину шкур.

Нарешті скіфи домовились з греками, либонь, кожен вважав, що обхитрував іншого, бо сміялися і поплескували один одного по плечах, а раби почали зносити шкури до спеціально викопаних ям.

Агал повільно попростував до центру базару, де стояли величезні дерев’яні бочки. Здавалося, все тут пропахло медом і воском — стояв солодкуватий аромат польових квітів, який так подобався хлопцеві. Доскіпливі греки вмочали в мед пальці й довго облизували їх, намагаючись визначити якість меду. Продавці вели себе незалежно, зрештою, мед у всіх майже однаковий і все одно не сьогодні, то завтра товар буде проданий.

Посеред базару просто між бочками спав, простягнувшись на повстяному плащі, літній скіф. Він підмостив під голову руки, довга сива борода лежала в пилюзі, люди переступали через нього, а він, мабуть, бачив гарні сни, бо посміхався й поплямкував вустами — справді щаслива людина, яка може відпочивати навіть у такому гаморі.

Поруч греки торгували металевим та глиняним посудом і різними прикрасами. Агал притишив крок. Іноді серед численних дешевих виробів траплялися й справжні витвори мистецтва. Агал бачив колись виточені із золота сережки, оздоблені синіми, либонь, вивезеними з Фінікії каменями. Вони коштували як півтабуна скіфських коней, і все ж крітський грек, котрий привіз їх з південних берегів за евксинськими протоками, продав сережки того ж дня, і тепер вони, мабуть, прикрашають молоду дружину чи наложницю скіфського вельможі або якогось багатого купця.

Агалову увагу привернула срібна гривна — нашийна жіноча прикраса. Видно, робив її небезталанний майстер, кожна деталь вирізнялася, срібло й чернь дивно гармонували, і, либонь, всяка жінка була б щасливою, одержавши такий подарунок.

Агал задумливо перебирав гривну, пучками відчував вишуканість карбування, знав, чого варта така вишуканість, і про всяк випадок запитав, скільки править за гривну купець.

Літній етруск пильно подивився на нього, видно, Агал не справив враження, бо купець потягнув гривну до себе, посміхнувся зневажливо і знову акуратно розклав її на червоній тканині.

— Навряд чи маєш стільки грошей, юначе…

Він знав, що робить, цей рудобородий хитрий етруск: гривна на червоному тлі виблискувала місячним сяйвом, наче радість виливалася з неї, і лише тепер Агал зрозумів її справжню вартість і відступив на крок. Певно, етруск мав рацію, і в нього справді не вистачить грошей на це срібне чудо.

Рука з вузлуватими пальцями простяглася через його плече, пальці схопили гривну недбало, наче це був не витвір мистецтва, а дешева бронзова обручка. Агал озирнунся й відразу знітився — Скіпур дивився на нього насмішкувато. Він підкинув гривну на долоні й подав Агалові.

— То скільки? — перепитав у етруска.

Рудобородий мав метке око. Правда, Скіпур майже нічим не виділявся серед інших скіфів, які походжали базаром, — така ж лляна сорочка й повстяний капелюх, але золоті піхви акінака з зображенням грифона привернули увагу етруска, а хто, крім скіфського царя, який вчора прибув до Ольвії, міг мати такі піхви? І купець, схилившись поштиво, назвав подвійну ціну.

Агал аж зойкнув од несподіванки, та Скіпур стиснув його плече і. не кажучи ні слова, кинув етрускові золоті монети. Той жадібно схопив їх і вклонився низько — не кожного дня фортуна так ласкава до тебе.

Купець загорнув гривну в червону тканину, Скіпур простягнув її Агалові, мовив:

— Заховай, може, вона тобі знадобиться ще й сьогодні.

Хлопець зиркнув здивовано, але Скіпур нічого більше не пояснив. Він одразу забув про коштовну прикрасу чи вдав, що забув, повернувся і попрямував до краю базару, де слуги тримали коней.

Агал легко скочив на буланого жеребця, стиснув ногами його боки, з радістю відчуваючи, як одразу заграв під ним кінь. Давно не їздив верхи, і тепер якесь дивне почуття охопило його, наче він злився з буланим, став кентавром. Про цих дивних коней-людей йому розповідали греки, кентаври жили десь далеко в спекотних краях за морем, Агал мріяв зустрітися з ними, але скільки чудес існує на світі, і тільки герої та обранці долі можуть побачити їх!..

Жеребець став дибки, певно, тварина відчула настрій вершника, бо заіржала голосно й відразу пішла легко й невимушено, здавалося, навіть не торкалася копитами глинистого твердого грунту.

Агал притримав коня: негоже йому випереджати царя, але Скіпур махнув рукою, і хлопець пустив буланого вгору по схилу горба. Жеребець могутніми грудьми розсував високу траву, наче стелився по ній, плив степовим травостоєм, Агал розпластався на широкій спині, з насолодою вдихав гострий запах кінського поту, і бур’янові стебла хвицяли його по колінах.