Скіфська чаша - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 11

Оця думка остаточно заспокоїла Агала й чомусь надала йому певності: тепер місто прийдешнього уявлялося не таким уже й далеким. Справді, якщо збільшити данину хліборобам, найняти майстрів-греків хоча б на деякий час, поки не навчаться свої, сплавити по Борисфену плоти з північних лісів…

Місто, яке заснує він. Агал, скіфський цар, височітиме над Борисфеном вічно!..

Як Ольвія над Гіпаніським лиманом…

Підійшов раб і покликав вечеряти. Скіпур тільки ворухнувся, й раб догідливо подав йому руку. Цар підвівся важко, рушив до шатра, та зупинився й затримав Агала.

— Поки нікому нічого! — наказав владно.

Агал знизав плечима: рожеві мрії вже заволоділи ним— чого ж критися, наче виношуєш підступність і йдеш на чорну справу?..

Скіпур помітив Агалове збентеження й пояснив:

— Хто зараз зрозуміє тебе? Всі звикли до степової одноманітності… І я звик, і мені легше теліпатися в кибитці, ні про що не думаючи і ні в що не втручаючись. Але ж ми з тобою вищі за всіх і бачимо далі — інших треба розбурхати, одному щось пообіцяти, другого зацікавити, третього налякати, четвертого взагалі знищити… Завжди в будь-якій справі знайдеться в тебе супротивник і ворог, а ти ж знаєш, як чинити з ворогом!

Агал кивнув: ворог мусить умерти, бо ворог ніколи не зрозуміє й не підтримає тебе. А людину, яка заважає й стаз на шляху, треба нищити, як лютого звіра

Скіпур сів так, щоб полум’я вогнища гріло спину — десь протягнуло, але намагався не виказувати своїх слаб-костей: старого царя, як і старого вовка, не всі належно шанують, а дехто починає й огризатися.

Агал з задоволенням узявся за шмат лошатини — збудження, яке опанувало ним над Борисфеновим простором, не зникало, в такі хвилини хочеться виговоритися, обмінятися думками, однак Скіпур заборонив…

Та й з ким?

Агал роззирнувся довкола. Більшість — літні та огрядні, жують, і нічого їм не треба, крім смачної їжі, теплої кибитки, молодої наложниці та полювання на дрохв чи степових кіз. А теплі кибитки з молодими наложницями є в усіх, не кажучи вже про смачну їжу.

Для чого місто їм?

Так, серед цих навряд чи знайдеш однодумців, хіба що Хірон — ще молодий і запальний, лише років на п’ять старший за Агала, з ним треба побалакати, прямий і відвертий, принаймні не здатний на підступність.

Зрештою, подумав Агал, найважче в усякому новому ділі знайти однодумців і товаришів; які б повірили тобі й пішли б за тобою не озираючись. Бо одна людина все одно, що поодинокий кущик полину на видмі — подує вітер і вирве чи засипле піском, коли ж вкорінилися сотні кущів, не страшна їм ніяка буря, ні вітер, ні дощ, навіть сніг, бо поки існує степ, рости й полинові.

Агал заснув тут же, біля вогнища, Вовран накинув на нього теплий плащ, підмостив під голову попону; смачно пахло димом і підсмаженим м’ясом, Агал заснув швидко, й спалося добре, та й чому може погано спатися в неповних двадцять років після смачної вечері, під теплим плащем, на свіжому повітрі?

Вовран розбудив Агала, як завжди перед світанком, коли ще зорі мерехтіли на небі. Агалові, чесно кажучи, не дуже хотілося підводитися, та поборов себе, й вони з Вовраном побігли по спадистому берегу до Борисфену. Вода була напрочуд тепла, Агал виплив мало не на середину, течія підхопила його й знесла далеко вниз. Вовран біг берегом і тривожно розмахував руками, не бачив ще такої швидкої води, звик до мілких і повільних степових річок, котрі можна перебрести, а Агал плавав по Гіпаніському лиману й навіть гойдався на хвилях у самому Понті Евксинському, його не лякала вода: лежав горілиць, ледь ворушачи руками, й підплив до берега, коли Вовран остаточно знесилився.

Потім вони трохи побрьохкалися на мілководді і, коли зійшло сонце, побігли, стомлені, але щасливі, до стійбища.

Вже горіли вогнища й готувався сніданок, але більшість людей ще спала: просто на траві, підмостивши щось під голову, чи на кінських попонах — звикли до такої ночівлі, та й, зрештою, що потрібно справжньому кочівникові? Смачна вечеря, вогнище й бездощова ніч. Якщо ж навіть над степом пронесеться буря з дощем, це нікого не злякає: натягали щільніше товсті накидки, під ними не страшна ніяка злива, а одноманітний гомін краплин навіть заколисує, й сняться химерніший.

Ще здалеку Агал помітив Скіпура: цар не пішов до шатра, спав на горбочку, підклавши під голову подушку — єдине, що відрізняло його від інших, і чаша, повна оксюгали, стояла так, щоб міг уночі дотягнутися до неї і вгамувати спрагу.

Двоє воїнів сиділи поруч, бережучи царський сон, вони підвелися, побачивши Агала, той махнув їм рукою — знову сіли, однак в їхніх позах відчувалося напруження, будь-якої миті готові були скочити й захистити свого володаря.

Але Агал був без зброї, це трохи заспокоїло охоронців, проте все ж не зводили з нього очей.

Хлопець нахилився і взяв чашу з оксюгалою. Сонце щойно визолотило край неба, немов позолотило й чашу, здавалося, сонячні зайчики стрибають по ній.

Тепер чаша здалася Агалові зовсім іншою, ніж раніше, наче й не була творінням його рук, він подивувався з цього, але потім подумав, що все, певно, залежить від настрою людини, якими очима вона дивиться довкруж. У хвилини гніву чи горя хіба б помітив оті грайливі зайчики на срібних візерунках і хіба оксюгала так би смакувала йому?

Агал із задоволенням спорожнив чашу, хотів зайти до шатра, але увагу його привернула якась метушня за вогнищами: навколо вершника, що прискакав із степу, стирлувалися воїни, розмахували руками й галасували, нарешті від натовпу відділився чоловік, побіг до шатра, і Агал упізнав у ньому Воврана.

Воїни-охоронці підвелися, та Вовран не звернув уваги на загрозливо виставлені списи, підбіг на кілька кроків, вигукнув розпачливо:

— Біда, господарю, тяжке нещастя: таври напали на наше стійбище!

Скіпур поворушився й відразу сів, наче й не спав. Запитав невдоволено:

— Що верзеш, смерде? Які таври?

Вовран опустився на коліна. Чи то вигляд грізного царя привів його до тями, чи просто вже минуло первинне збудження і він опанував себе, але мовив розважливо, наче то зовсім інша людина тільки-но галасувала розпачливо:

— Вночі таври напали на Агалове стійбище. Воїнів перебили і пастухів. Жінок погнали в полон.

Скіпур миттю звівся на ноги.

— Що? — перепитав загрозливо. — Таври?

— Савія? — вирвалося в Агала. — Що з Савією?

Вовран безнадійно махнув рукою.

— Але звідки таври? — все ще не вірив Агал. — І як пройшли крізь наші сторожові пости?

Справді, войовничі таврські племена, що жили десь далеко за мілким смердючим морем, іноді вторгалися на скіфські землі, нападали на стійбища, вбивали людей, захоплювали в рабство, відганяли тисячні табуни. Таври були смертельними ворогами, вбити тавра й привезти його голову вважалося честю й подвигом. Але таврські племена рідко коли переправлялися на правий берег Борисфену, їхня тактика полягала в швидких наскоках і не менш швидких відступах за Гниле море, а тут спробуй подолати річкову широчінь, та й ще з полоненими й захопленими табунами!..

Скіпур уже прийняв рішення.

— На коней! — наказав. — І де гонець?

Вовран махнув рукою, й до царя підвели людину в закривавленому одязі. Права щока в чоловіка була розрубана, видно, втратив багато крові й далека дорога знесилила його, бо ледь тримався на ногах.

— Звідки знаєш, що напад учинили таври? — коротко запитав Скіпур.

— Не крилися. Гадали, що знищили всіх нас.

— А ти?

— Хтось упав на мене й прикрив тілом.

— Скільки їх було?

Пастух підняв руки, розчепіривши пальці.

— Десять разів по стільки…

— Коли напали?

— Перед світанком.

— Звідки знаєш, що всіх полонили?

— Лишили тільки порожні кибитки.

— А ти? Де взяв коня?

— За вибалком у нас ще один табун. Таври не пішли туди — повернули назад.

Скіпурові вже підвели бойового коня. Лишивши слуг, щоб прибрали шатро й загасили вогнища, царський загін рушив у степ.