Есесівські мільйони - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 9

Карл ворухнувся, учитель помітив цю зміну в ньому — замовк на півслові, дивився очікувально, й тоді Карл обізвався, щоправда, останньої миті подумав — даремно це чинить. Хотів спинитися, та вже було пізно, слова вистрелили з нього, й, дивна річ, він жалив себе словами, а ставало легше.

— Я обманув вас… Ми вигадали, що хочемо написати про Зікса в газеті. Ми обманули вас і, пробачте, зараз поїдемо, бо не — можемо більше залишатися в цьому домі, мені соромно дивитися вам у вічі, і взагалі все це нечесно. Зікс знає частину шифру, за яким у банку можна одержати гроші, багато грошей, і ми приїхали сюди, щоб вивідати в нього цифри — от і все. І ви допомогли це зробити, ми використали вас, а ви врятували мене. Я не можу спокійно дивитися вам у вічі, бо вважав себе порядною людиною, а це…

Каммхубель дивився на Карла з цікавістю.

— Зна-ачить, гро-оші… — мовив, розтягуючи слова. — А я, ста-арий горобець, попа-ався…

— Так, гроші, — ствердив Карл з якимось відчаєм. Гадав, що зараз учитель скочить, нагримає на нього, та Каммхубель запитав зовсім по-діловому:

— І багато грошей?

І знову в Карла майнула думка, що не треба цього казати, та спинитись уже не міг:

— Двадцять мільйонів марок.

Каммхубель на секунду заплющив очі. Помовчав і мовив несхвально:

— Велика сума. І навіщо вам стільки грошей?

Карл розгубився. Відповісти на це було дуже легко, він би знайшов, куди кинути ці мільйони, але дивився в примружені, іронічні очі Каммхубеля, і всі пояснення видались банальні, навіть не банальні, а порожні й дурні, адже раніше, коли перед ним не стояла примара мільйонів, він теж, принаймні на словах, зневажав гроші, сміявся з грошових тузів, осуджував їхні вчинки, продиктовані жадобою збагачення, іронізував з дивацтв, породжених багатством.

Каммхубель, так і не дочекавшись Кардової відповіді, не став говорити банальності, не підвівся і не вказав на двері, він задумався на кілька секунд, і Карлові вистачило цього, щоб хоч трохи виправдатись.

— Але ж гроші можна витратити по-різному, — почав не дуже впевнено, — і я думав…

— Есесівські гроші! — обірвав учитель досить різко. — Отже, награбовані. Ви догадуєтеся, звідки есесівці брали цінності?

Карл подумав про батька й кивнув ствердно. Не міг не збагнути, куди хилить учитель, і вирішив випередити його:

— Але ж ви не знаєте, що ці двадцять мільйонів, якщо не взяти їх зараз, залишаться швейцарським банкірам.

Каммхубель знизав плечима.

— Я не знаю, що робити, й не хочу нічого підказувати вам, але, — поморщився, — чимось тут пахне…

— Так, — згодився Карл. Йому стало трохи легше, він уже знав, що вчитель не вижене його й не принизить. — Фактично — ми злодії й крадемо… Точніше, не крадемо, а знайшли й не віддали…

— Інша форма крадіжки, — безжально відрізав учитель.

Ця репліка не сподобалась Карлові: одна справа, коли сам дорікаєш собі, інша, коли хтось тицяє тебе носом у багно, а Каммхубель мало не прямо сказав, що він, Карл Хаген, — злодій.

Але вчитель уже сам зрозумів, що припустився безтактності, він був делікатний і злякався, що образив свого гостя, який і так, видно, переживає й нервується — нічого не поробиш, такою є сучасна молодь, і важко вимагати від юнака, аби він мислив і чинив так, як старий і досвідчений Каммхубель.

Та в хлопцеві щось є — людина егоїстична, підступна отак відразу не оголила б усе своє єство. Вчителеві хотілося сказати: кинь, облиш оті неправедні гроші й помий руки! Але подумав: чи буде це правильно? Адже двадцять мільйонів марок можна використати на гуманні цілі, скажімо, встановити стипендії для бідних студентів. Та як пояснити це і чи не будуть сприйняті його слова як пустопорожня балаканина: адже й мільйонери влаштовують благодійні товариства, засновують стипендії свого імені для бідних студентів…

Пауза затягувалася, і Каммхубель нарешті обірвав її. Почав дещо повчально — вчитель переміг у ньому; але, побачивши, що Карл слухає з цікавістю, заспокоївся — зрештою, він має право на повчальність.

— Заведено вважати, що багатим живеться краще, ніж бідним, і, не будемо святенниками, певно, в більшості випадків так воно і є. Принаймні багатії не часто відмовляються від грошей. Та насмілюсь твердити, що це психологія пересічної людини, яка над усе ставить комфорт. Живе вона згадками про те, що якогось року придбала будинок, а минулого купалася на Гаваях чи мала приємність зустрітися на рауті з відомим мільйонером або потомственим аристократом. Приємне, розмірене життя, хоча й зі своїми заздрощами — завтра ви матимете двадцять мільйонів, а вас познайомлять з нафтовим королем, у якого сто чи навіть п’ятсот… Але я веду не до того. Хто з німців, і не лише з німців, а взагалі освічених людей, не знає Томаса Мюнцера? А хто пам’ятає його сучасників — усіх отих герцогів, багатіїв, різних дворян? Томас не був багатієм, а прославився на віки, і я з приязню думаю про тих голодних і знедолених, що йшли разом з ним, умирали, та не каялись! Ви розумієте, оті селяни були ніщо в порівнянні з власником двадцяти мільйонів, не ображайтеся, бо це — факт, а на факти не можна ображатися, так-от, кожен, навіть найменший, феодал тоді підносився на недосяжну височінь над бидлом, чорною кісткою, але тепер ми зневажаємо цих роззолочених пихатих тупаків і зі щирою симпатією згадуємо тих сірих, неосвічених, брудних, але сильних духом, які нарешті підвели голови і взялися за зброю.

— Не всім бути Мюнцерами, — заперечив Карл.

— Звичайно, Томас Мюнцер — один, але ж і тоді, і згодом було багато й розумніших, і енергійніших за нього. Збіг обставин — Мюнцер стає на чолі, але ж Томас не міг існувати без собі подібних. І ми згадуємо його безіменних товаришів з пошаною і з огидою — тих, хто придушив повстання й залив країну кров’ю.

Карл уже давно зрозумів, куди веде Каммхубель.

— Ви хочете сказати, що людина повинна бути чесною і прагнути служити прогресивним ідеалам суспільства?

— Дещо примітивно, та в основному правильно…

— Але ж гроші не завадили Хемінгуею бути одним з найчесніших у світі!

— Не путайте праведне з грішним. Він сам заробив їх.

— Ну добре, а як би вчинили ви, одержавши, наприклад, ці есесівські мільйони?

Каммхубель не завагався й на секунду.

— Віддав би якійсь країні, що постраждала у війні. Польщі, приміром. Побудуйте, панове поляки, лікарню, це — ваші гроші, й ми повертаємо лише частку…

— Комуністам? — не повірив Карл. — Для зміцнення тоталітарного режиму?

— Ви були там?

— Ні, але…

— Не треба “але”… Я сам читаю наші газети й пам’ятаю, що там пишуть. Я не комуніст, та придбав туристську путівку і з’їздив у Польщу. Раджу й вам.

— Ніколи!

— Все ж хочете одержати гроші?

— Я живу в Швейцарії і добре знаю тамтешніх банкірів. Для них двадцять мільйонів — один ковток. Та я не віддам їм і марки. А потім? Потім вирішимо… — закінчив непевно.

Не хотілося перечити вчителеві — той підказав єдиний чесний вихід із становища, — та Карл усе ж не міг уявити собі, як, одержавши мільйони, зможе зректися їх; зрештою, його не дуже хвилювала проблема, кому віддавати: комуністам чи благодійникам; усе його єство повставало проти самої постановки питання — віддавати, адже він, може придбати собі чортзна-що; чомусь уявив Аннет у довгому, приземленому, неймовірно розкішному чотиристасильному “крайслері”, а себе за кермом, і ніхто не в змозі наздогнати їх — зиркнув на стелю, нагорі тихо, й ця тиша вразила його, сплутала всі думки.

— Пробачте… — зробив спробу підвестися.

Але від Каммхубеля важко було відкараскатися. Учитель запитав у нього, чи знає Карл тепер весь шифр, а коли ні — кого слід брати за барки, й Карл відповів відверто:

— Чесно кажучи, не тямлю, що робити. Нам треба розшукати якогось Людвіга Пфердменгеса, а я не знаю, хто він був, хто є і де він узагалі.

— Людвіг Пфердменгес… — поворушив губами вчитель. — І, звичайно, він належав до еліти рейху. Особі малозначній навряд би доручили таку таємницю.