Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Есесівські мільйони - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 7


7
Изменить размер шрифта:

— Доведеться спокутувати свою провину, — в тон йому відповів Каммхубель. — Сьогодні я переговорю з однією людиною… Але вам, гер Хаген, поки що не варто з’являтися в місті. По-перше, це одразу насторожить Зікса й вам навряд чи вдасться, навіть з моєю допомогою, побачитися з групенфюрером. Крім того, Роршейдт може повторити спробу прибрати вас — тоді вам не допоможе сам господь бог. Залишайтеся в нас. Ми з Аннет запрошуємо, якщо вас влаштовує наша не вельми комфортабельна оселя.

Карл подивився на дівчину. Йому хотілося залишитись — почувався в Каммхубеля зручно й затишно, але як поставиться Аннет до дядькової пропозиції? Не побачив на її обличчі незадоволення чи фальшивої привітності, дивилась відкрито і, Карлові здалось, очікувально, та, може, справді тільки здалося, бо йому хотілося сподобатись дівчині, й перспектива провести в товаристві Аннет хоча б день видавалася заманливою.

— Але ж чи не обтяжу вас? — почав з традиційного в таких випадках сумніву, який одночасно є і замаскованою формою згоди.

— Будете розважати мене, — напівжартома-напівсерйозно зауважила Аннет, і вперше в її голосі Карл вловив грайливі нотки, а він уже знав, що це є ознакою зацікавлення, приязні, принаймні не байдужості.

— О, ми не дамо фрейлейн нудьгувати! — втрутився Гюнтер.

Це було мовлене так, наче він уже мав деякі права на Аннет і милостиво згоджувався на Карлову присутність. Карлові це не сподобалось, та не міг не віддати належного винахідливості товариша, який так спритно обумовив і своє перебування в домі Каммхубеля.

— Але ж я експлуатуватиму вас, — дівчина підвелася з-за столу, — вам доведеться дещо зробити в садку, ми з дядьком трохи занехаяли його, й ваші руки тут згодяться.

— Буду щасливий працювати під вашою командою! — Карл хотів, щоб ці слова прозвучали як напівжарт, та мовив серйозно, й дівчині, певно, сподобалася саме ця серйозність, бо зиркнула схвально. І все ж перевела Карлові слова на жарт, мабуть, не хотіла давати ніяких авансів, звикла до чоловічої уваги і вважала її явищем нормальним.

— Щасливий чи нещасливий, а попрацювати доведеться. І по-справжньому! — мовила весело.

Карл перестрибував через приступки, рахуючи їх. Задумав: якщо вийде парне число — все обійдеться. Ось і остання приступка — дев’ятнадцять, а-а, чорт, невже й сьогодні його чекає лихо?

Зупинився орієнтуючись. Перші двері праворуч від сходів — до кабінету Рудольфа Зікса…

А якщо групенфюрер не сам?..

Карл навшпиньки перебіг до дверей, прислухався. Тихо. Постояв трохи, вагаючись, — останньої секунди стало чи то жахно, чи то нерішучість оволоділа ним: стояв, тримався за ручку дверей і не міг відчинити.

Три дні він чекав на це. Садівник, старий знайомий Каммхубеля, спочатку й слухати не хотів про те, щоб провести стороннього до садиби Зіксів, та не зміг встояти перед спокусою одержати півтори тисячі марок. Він відкрив Карлові хвіртку біля теплиць, той під стіною за кущами проліз до будинку й чорним ходом зійшов на другий поверх до дверей кабінету. Звичайно, його могли помітити й затримати, та все минулось, і варто натиснути зараз на ручку дверей…

Карл уявив, як Гюнтер палить сигарету за сигаретою, сидячи у “фольксвагені” неподалік од хвіртки. Гюнтер не стовбичив би під дверима, та й чого йому боятись? Ну, зчинить групенфюрер скандал, ну, викинуть його звідси, але навряд чи підуть на вбивство, побояться. Можливо, звинуватять у намаганні вкрасти щось, але він завжди виправдається в поліції.

І Карл потягнув двері на себе.

Кабінет — великий і світлий, у дальньому кутку за столом сиділа людина, вона відірвалась від паперів і втупилася в Карла чи то здивовано, чи то очікуючи, важко було втямити здаля.

Карл з Гюнтером обміркували кілька варіантів атаки на групенфюрера. Вони тепер знали, що Рудольф Зікс зовсім не хворий, що його врятував од тюрми брат, що Ганс-Юрген навряд чи зробив би це, коли б не дружина Рудольфа, яка мала контрольний пакет акцій фірми. Вони довідались також, що групенфюрер більшу частину дня проводить у кабінеті, лише зрідка виходячи до саду, що він живе так, начебто нічого не відбулося в світі за два десятиліття, наче й тепер існує і фюрер, і третій рейх, і управління імперської безпеки. Але Карл не чекав такого: за столом сиділа людина в есесівському мундирі.

Всі варіанти зустрічі вилетіли в хлопця з голови, але пауза затягувалась, і групенфюрер зробив рух, буцімто хотів подзвонити; це підштовхнуло Карла, він ступив уперед, підніс руку, як бачив у фільмах, і вигукнув:

— Хайль Гітлер!

Рудольфа Зікса наче підкинуло в кріслі. Виструнчився з піднятою рукою, застиг лише на секунду — дві, хоч Карлові здалося, значно більше.

— Групенфюрер, я насмілився потурбувати вас, бо маю доручення державної ваги… — Тепер Карл мав сказати те, що вони надумали з Гюнтером: він приїхав з Іспанії від Штайнбауера — це прізвище називалося під час процесу над батьком.

Групенфюрер не дав йому закінчити. Обійшов навколо столу й поклав Карлові руки на плечі, буцімто зустрічав якщо не близького родича, то доброго знайомого.

— Я радий, дуже радий. Розкажіть мені, як там у вас?..

Він повів Карла до дивана під великим портретом Гітлера. Карл не міг відірвати очей від портрета — розмова набирала небажаного характеру, Зікс прийняв його за іншого, але за кого? А фюрер дивився зі стіни зловтішно, наче знущався. Здавалось, от-от зійде зі стіни, тицьне пальцем і накаже:

“Взяти його!”

Сіли на диван. Карл примостився на краєчку, насилу витискаючи з себе слова:

— Я щасливий, що нарешті маю змогу побачити одного із стовпів… Про вас так багато говорили, й для нас, молоді…

Певно, слухати це Зіксу було приємно, бо дивився на Карла приязно й потирав тильною стороною долоні підборіддя.

Але не стримався і обірвав:

— Ви давно бачили обергрупенфюрера Лібана? За весь час я мав од нього лише одну звістку й думав… Та раптом дізнаюсь, що від Мартіна повинна приїхати довірена особа. Правда, я чекав когось із старої гвардії… — На мить у його очах майнули чи то підозра, чи то переляк, а може, це тільки здалося Карлові, бо Зікс вів далі: — Але ж Мартінові видніше…

Тепер Карл знав, за кого прийняв його групенфюрер, і вирішив не перечити йому. Про Лібана він читав — газети сповіщали, що той переховується десь у Парагваї. Карл навіть зрадів: те, що він прийшов, одержало досить міцне підгрунтя, щоправда, Зікс міг кожної хвилини розкусити його, тоді залишається єдине — запропонувати йому частину грошей.

Та чи клюне групенфюрер?

Гроші мають тепер для Зікса лише символічне значення, він увесь у минулому — один мундир чого вартий! — за останні роки, певно, взагалі не бачив грошей цей заживо похований мрець. Отже, треба зіграти роль посланця Мартіна Лібана — свого часу довіреної особи самого фюрера…

— Доктор Лібан, — почав, дивлячись у вічі групенфюреру, — почувається непогано, хоча вік іноді дається взнаки. Та й клімат… Парагвайські ліси з їхніми тропічними надмірностями втомлюють не тільки людей літніх, навіть нам буває важко. Однак що вдієш, усі ми живемо надією на повернення до фатерлянду й сподіваємось, що ці часи — не за горами… — Кажучи всю цю загальщину, згадував, як називається містечко поблизу парагвайсько-бразільського кордону, біля якого, за повідомленням преси, живе Лібан. Ще зовсім недавно пам’ятав (назва чомусь нагадувала йому доісторичну тварину), а це — забув. Раптом згадав і полегшено зітхнув, наче всі складності лишилися позаду й тепер групенфюрер викладе йому свої дві цифри. — Я не маю права називати навіть вам точні координати місця, де перебуває пан Мартін Лібан. Але якщо вам знадобиться терміново зв’язатися з ним, ви завжди знайдете наших людей у місті Фосду-Ігуас.

Він влучив у ціль, бо групенфюрер ствердив:

— Так, я знаю це. Але ж чим ви, юначе, можете довести, що справді є посланцем звідти?

У Карла не було іншого виходу, як іти напролом. Мовив упевнено, втупившись у групенфюрера:

— Умови найсуворішої конспірації, в яких перебуває шеф, не дозволяли мені привезти з собою ніяких листів та документів. Але, інструктуючи мене, пан Лібан наказав передати таке: ви знаєте дві цифри, які свого часу назвав вам покійний обергрупенфюрер СС і начальник головного управління імперської безпеки Ернст Кальтенбруннер. Це складає державну таємницю третього рейху, котра відома тепер трьом особам — пану Лібану, вам і мені. Оце і є мій пароль.